Щоб зрозуміти, чому Зеленський не залишився в сфері виробництва розважального контенту, а переміг на виборах президента, потрібно почати з історії Павла Лазаренка — прем’єр-міністра України в 1996-1997 роках і, мабуть, найскандальнішого політика тієї епохи. З головним героєм нашої книги він ніколи не зустрічався, але діяльність Лазаренка сильно вплинула на події, які, в кінцевому підсумку, і привели Володимира Зеленського до влади.
У 1990 році колишній агроном, потім другий секретар Комуністичної партії Новомосковського району Дніпропетровської області, зайняв несподівано високе місце в місцевій ієрархії. У 37-річному віці Павла Лазаренка обрали головою Дніпропетровської обласної ради. Через два роки після розпаду СРСР молодий чиновник незалежної України став повноправним господарем цілого регіону: президент Леонід Кравчук призначив його своїм представником на Дніпропетровщині.
На відміну від багатьох інших регіональних лідерів, кримінальні здібності яких не йшли далі звичайного хабарництва, Павло Лазаренко швидко зрозумів, які можливості йому може принести капіталізм у поєднанні з державною посадою. Майже відразу після призначення представником президента він створив хитру схему, в якій кожен великий бізнес у підпорядкованому йому регіоні повинен був платити певну суму в особистий фонд Лазаренка.
А як же правоохоронні органи? Річ у тім, що правоохоронні органи підпорядковувалися голові області, і жоден прокурор не наважився ініціювати та розслідувати подібну справу. А що стосується Києва, то, по-перше, до столиці далеко, а по-друге, великі гроші здатні дивовижним чином заплющувати очі і в Києві.
В одному з інтерв’ю, вже після завершення своєї бурхливої кар’єри, Павло Лазаренко похвалився, що саме він дав “дорогу в життя” майбутнім олігархам та політикам з Дніпропетровська: Пінчуку, Коломойському, Тимошенко та Тігіпку. Можливо, якась частка правди тут є, якщо йдеться про Юлію Тимошенко. Але чи був Лазаренко “хрещеним батьком” Коломойського чи Пінчука?
Щодо цього є великі сумніви. Обидва майбутніх олігархи не входили до мафіозної структури губернатора. Вони просто підкорялися йому та грали за його правилами. В той час Лазаренко був могутнім головою найбільшого регіону України, а Пінчук та Коломойський були просто двома місцевими бізнесменами, які повинні платити господарю області за право заробляти гроші на його території.
Пінчук та Коломойський не тільки платили певні суми в фонд голови облдержадміністрації, але й погодилися віддати йому частку свого бізнесу. За даними української версії журналу Forbes, у 1996 році Лазаренко наказав Коломойському та його бізнес-партнеру Боголюбову переписати на свого водія, Леоніда Гадяцького, 16,7% нафтової компанії “Сентоза Лтд” та віддати 14% акцій компанії “Солм”, яка володіла третиною ПриватБанку. Слід зауважити, що після отримання частки в чужому бізнесі, як водиться у порядних рекетирів, Павло Лазаренко всіляко сприяв розвитку ПриватБанку.
У 1995 році молодий чиновник з Дніпропетровська пішов на підвищення, переїхав до столиці та став першим віце-прем’єром України. Ще через рік він зайняв найвищу після президента посаду голови уряду. На той час Павлу Івановичу було всього 43 роки.
Чому Кучма погодився на призначення його прем’єр-міністром? Цьому сприяло кілька факторів. Лазаренко вже мав власну фракцію “Єдність” у парламенті. Наближався момент ухвалення нової Конституції, тому президенту потрібні були додаткові голоси депутатів. Крім того, Леоніду Кучмі не дуже подобався попередній прем’єр-міністр — колишній генерал КДБ Євген Марчук. У ньому він бачив можливого конкурента на майбутніх президентських виборах, тоді як Лазаренко всіляко запевняв Кучму у своїй відданості. Ну й до того ж, губернатор Дніпропетровської області справляв враження ефективного менеджера, який міг швидко наводити порядок. Хваткість, хитрість, витривалість – це була його стихія.
Вважається, що саме Лазаренко вигадав порочну практику купівлі депутатів Верховної Ради. Під терміном “купівля” мається на увазі переманювання до своєї фракції формально незалежних депутатів, обраних по одномандатних округах, а також депутатів з інших фракцій.
Кучма та Лазаренко пропрацювали разом трохи більше року. Жодних проривів у економіці молоде дарування з Дніпропетровська не показало. А ось тіньові масштаби діяльності Павла Лазаренка Кучму турбували. Президенту була байдужа корупція. Він чудово знав, чим займається прем’єр-міністр, і до певного часу його це цілком влаштовувало. Небезпека була в тому, що Лазаренко зосередив у своїх руках великі фінансові ресурси, а до виборів залишалося трохи більше двох років. Кучма планував переобратися на другий термін, тому будь-який прем’єр-міністр, якого щодня показують всій країні по телевізору, апріорі був для нього потенційним конкурентом.
2 липня 1997 року Павла Лазаренка звільнили з посади голови уряду нібито “за станом здоров’я”. Здавалося б, після цього він повинен піти в тінь. Втративши політичний захист від переслідування з боку правоохоронних органів, колишній прем’єр-міністр, як мінімум, повинен був обережно ставитися до Кучми, оскільки президент контролював Генеральну прокуратуру, МВС і СБУ. Однак Лазаренко настільки повірив у власну щасливу долю, що вирішив стати лідером опозиції та повернутися до влади. Пізніше з’ясувалося, що це була його найбільша помилка.
Тут слід додати кілька слів про те, звідки у колишнього агронома з’явилися величезні, за мірками того часу, фінансові ресурси. Регулярні побори від Коломойського, Пінчука та інших дніпропетровських бізнесменів — це лише вершина айсберга. Ще більше Павло Лазаренко заробив на газовому ринку, як неофіційний співвласник компанії “ЄЕСУ”.
На початку 90-х років Лазаренко зблизився з місцевою бізнес-леді Юлією Тимошенко, яка колись починала з пункту відеопрокату, а потім перейшла в торгівлю нафтопродуктами та газом. Свого часу бізнес-партнерами Тимошенко були Віктор Пінчук та Сергій Тігіпко.
Завдяки співпраці з представником президента компанія Тимошенко “Єдині Енергетичні Системи України” (ЄЕСУ) стала головним постачальником газу для підприємств Дніпропетровської області. У 1996 році, коли Павло Лазаренко став прем’єр-міністром, Тимошенко перейшла на загальноукраїнський рівень і теж переїхала до Києва.
Купуючи газ в Туркменістані за 36 доларів за 1000 кубометрів, компанія Тимошенко майже відразу ж продавала його в Україні по 80 доларів. Так всього за кілька років обидва партнери: Тимошенко і Лазаренко заробили не менше 300 мільйонів доларів. У 90-х роках це була фантастична сума.
Про масштаби співпраці між двома компаньйонами свідчать покази для ФБР, які 17 травня 2000 року надав колишній друг і соратник Лазаренка — Петро Кириченко. За його словами, Павло Лазаренко заплатив прем’єр-міністру Марчуку 7 мільйонів доларів за допуск компанії Тимошенко на ринок торгівлі газом. Гроші перерахували на рахунок Марчука в Union Bank of Switzerland.
Що стосується співпраці з Кучмою, то за свідченням того ж таки Кириченка, в особистій розмові, після свого звільнення з посади прем’єр-міністра, Лазаренко йому сказав, що винен Кучмі 50 мільйонів доларів, але він краще витратить ці гроші для відсторонення його від посади, ніж поверне їх президенту. За що Лазаренко був винен Кучмі 50 мільйонів, так і залишилося загадкою. Також Кириченко у своїх показах ФБР заявив, що, перебуваючи на посаді голови уряду, Лазаренко перерахував 3 мільйони доларів компанії, яку контролював помічник президента Олександр Волков.
Ніхто з оточення Кучми, включаючи Пінчука та Коломойського, так і не дав свідчень проти Лазаренка для американських правоохоронців. Хоча на публіці президент Кучма регулярно називав колишнього прем’єр-міністра головним корупціонером та винуватцем усіх бід українців.
Доля Юлії Тимошенко склалася ще цікавіше. Перебравшись до Києва, колишня власниця відеосалону зробила запаморочливу політичну кар’єру. Після краху Лазаренка вона швидко скинула його як токсичний актив, вийшла з його партії “Громада” та створила власний політичний проект “Батьківщина”. Двічі ставала прем’єр-міністром, перебувала в опозиції до президентів Кучми та Януковича, через що двічі сиділа в тюрмі за сфабрикованими звинуваченнями. В результаті найвищим досягненням Юлії Тимошенко стала участь у президентських виборах 2010 та 2014 років, де вона двічі зайняла друге місце, поступившись спочатку Віктору Януковичу, а потім Петру Порошенку.
Але повернемося у 1997 рік. Після відставки Лазаренко автоматично отримав статус депутата парламенту (тоді в Верховній Раді діяла норма, за якою можна було поєднувати депутатську діяльність і роботу в уряді). Поставивши перед собою мету знову стати прем’єр-міністром, а можливо й президентом, він почав активно заохочувати інших депутатів переходити під свої прапори. Ціна питання: 30 тисяч доларів за вступ до фракції Лазаренка і 7000 доларів щомісяця.
Купівля депутатів у стінах парламенту, як ракова пухлина, швидко поширилася і на інші партії. Найбільших масштабів це явище досягло за президента Януковича. У 2012 році за вступ до провладної фракції Партії регіонів платили від 500 тисяч до 2 мільйонів доларів плюс щомісячна “зарплата” 30-50 тисяч доларів. Деяким депутатам за вступ пропонували до 5 мільйонів доларів.
Приблизно в той же самий час в українських партіях поширилася ще одна незаконна практика: продаж місць у парламенті. Великий бізнесмен без особливих проблем міг стати депутатом Ради всього за 5-10 мільйонів доларів. Як правило, і зараз не менше 10% місць у парламентських фракціях займають ті, хто купив депутатське крісло в обмін на фінансову допомогу перед виборами.
З часів Лазаренка пройшло вже майже 30 років. І хоча переманювання депутатів у парламенті вже заборонено, неофіційні зарплати платять і зараз. За свідченнями кількох депутатів, які зі скандалом вийшли з фракції “Слуга народу”, кожен її член щомісяця отримує від Офісу президента “в конверті” від 20 до 50 тисяч доларів. Максимальну суму (50 тисяч доларів) платять голові комітету Верховної Ради. Заступник голови комітету щомісяця отримує 30 тисяч доларів. При цьому офіційна зарплата народного депутата становить близько 48 тисяч гривень (1200 доларів).
Слід зазначити, що політична корупція широко поширена і в опозиційних фракціях. Там теж платять зарплати “в конвертах”. В українському парламенті фінансова мотивація − краща запорука того, що депутат буде голосувати в унісон з лідером партії.
У цивілізованих країнах подібні маніпуляції вважаються кримінальним злочином. По-перше, щомісячні подарунки готівкою або в криптовалюті не вносяться до податкової декларації. Тобто, це, як мінімум, ухилення від сплати податків. По-друге, це хабар. По-третє, джерела походження цих грошей дуже сумнівні. Наприклад, у 2023 році фракція “Слуга народу” нараховувала близько 200 депутатів. Навіть за мінімальним підрахунком на утримання своєї фракції Зеленський щорічно витрачав 50 мільйонів доларів. Просто за те, щоб депутати не поводили себе занадто самостійно, а дисципліновано голосували за потрібні законопроекти.
Без сумніву, ці 50 мільйонів доларів платить не особисто Зеленський чи Єрмак зі своїх кишень. Очевидно, існує чорна каса, яка наповнюється з корупційних джерел: насамперед, з інфраструктурної програми “Велике будівництво”.
Павло Лазаренко цікавий для нашої історії тим, що він був першим, хто показав, що великі гроші в Україні можна заробити в політиці. А його падіння стало уроком і прикладом для нових олігархів, які наростили м’язи під час другого президентського терміну Кучми: Коломойського, Пінчука та Ахметова.
Помилка Лазаренко полягала в тому, що він переоцінив власні можливості і не врахував силу медіа. Не маючи медійної підтримки (за винятком кількох газет), Лазаренко пішов проти всемогутнього президента Кучми. І вже через півтора року через загрозу арешту йому довелося тікати за кордон. 14 лютого 1999 року Павло Лазаренко вилетів до Греції, а потім до Нью-Йорка, де його затримали в аеропорту з паспортом громадянина Панами.
В Америці Лазаренку висунули звинувачення у відмиванні грошей. За рік до затримання в терміналі JFK він купив поблизу Сан-Франциско великий будинок за 6,7 мільйона доларів, в якому колись жив голлівудський актор Едді Мерфі. Оскільки легальне походження такої значної суми Лазаренко пояснити не зміг, цей факт став одним із пунктів звинувачення в американському суді. Потім до відмивання грошей додалося шахрайство та рекет. Головним свідком проти колишнього прем’єр-міністра став його соратник Петро Кириченко. Як згодом з’ясувалося, Павло Лазаренко змусив і його віддати частку в бізнесі.
Після кількох років судових засідань Лазаренко отримав 12 років в’язниці. Вийшовши на свободу в 2012 році, він залишився в Каліфорнії та вирішив жити як звичайний американець у передмісті середнього класу. Лазаренко не виявив бажання повертатись в Україну, незважаючи на те, що оточення Януковича пропонувало йому гарантію безпечного повернення в обмін на свідчення проти Тимошенко.
>>> 3. Партія Зелених України – передвісник майбутньої перемоги Зеленського
Зміст