Те, що сталося в Маріуполі, не міг передбачити жоден негативний сценарій. Найбільш “кривавий” прогноз війни, оголошений на початку лютого 2022 року, був пов’язаний зі штурмом Києва. Тоді голова Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі заявив, що в разі повномасштабного вторгнення Росії Київ очікує падіння протягом 72 годин, що призведе до 15000 смертей українських військовослужбовців та 4000 смертей російських військовослужбовців. Також прогнозувалося, що в результаті військових дій 50 тисяч мирних жителів загинуть або отримають поранення.
Дивно, але українські війська могли втримати Маріуполь. За однієї умови: якби наступ на місто йшов зі сторони ДНР, тобто зі сходу та півночі. У 2015 році, за 10-12 кілометрів на схід від Маріуполя, кілька місяців тривали важкі бої за селище Широкине. Тоді ЗСУ змогли утримати домінуючі висоти, які не дозволяли росіянам обстрілювати місто з артилерії. Проте у 2022 році жоден план оборони не передбачав, що Маріуполь вже через три дні після початку війни опиниться в повному оточенні. Нагадаю, що 25 лютого, наступного дня після вторгнення, російські війська опинилися на околицях Мелітополя: 200-тисячного міста, розташованого на півдорозі між Кримом та Маріуполем.
Українська армія на півдні мала критично недостатній рівень комплектації. Як виявилося, Херсонську область біля кордону з Кримом захищала лише одна бригада. І навіть вона не була повністю укомплектована. Мелітополь та Бердянськ просто нікому було захищати. У Верховного головнокомандувача Володимира Зеленського було 4 місяці з моменту отримання розвідувальних даних про плани Путіна розпочати війну. На жаль, він майже нічого не зробив для посилення обороноздатності держави.
Сумнозвісні слова Зеленського: “Ми можемо збільшити армію у два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги”, якими він за тиждень до початку війни пояснив свою небажаність збільшувати фінансування ЗСУ, стали вироком не тільки для українських захисників Маріуполя, але і для десятків тисяч мирних жителів. Скільки їх загинуло у своїх квартирах і на вулицях за ці кілька тижнів облоги: 10 тисяч, 15, 25 тисяч? Відповідь, швидше за все, ми дізнаємося тільки після деокупації міста.
Війна почалася для маріупольців о 3:45 ночі з артилерійських обстрілів. Вранці почався наступ на місто, але не зі сходу, як у 2015 році, а з півночі – з Волноваської траси. Біля села Павлопіль почався перший бій, під час якого росіяни втратили кілька танків і не змогли прорватися на ближні підступи до Маріуполя. Після цього противник змінив напрямок головного удару і наступного дня почав оточувати місто з заходу, зі сторони Мелітополя, де не було ані систем укріплень, ані достатньої кількості військ для оборони.
Як показала подальша історія війни, на прикладі не дуже вдалого українського контрнаступу в Запорізькій області в червні 2023 року, оборона може бути дуже ефективною за наявності суцільних мінних полів та системи траншейних укріплень. Нічого подібного поблизу Маріуполя не було. Як згадував один із захисників “Азовсталі” Кирило Беркаль, перед війною українські військові не мали можливості будувати укріплення біля Маріуполя. Ця земля належала фермерам і ніхто без введення воєнного стану не міг і не хотів передавати її військовим. Тому Маріуполь міг ефективно оборонятися тільки зі східного напрямку, де з 2015 року були обладнані позиції українських військ, і де через близькість до лінії фронту не велася сільськогосподарська діяльність.
Що стосується самого міста, то в перші два дні Маріуполь, хоч і обстрілювали з артилерії та авіації, але ці обстріли поки не несли катастрофічний характер. Деякі жителі навіть продовжували ходити на роботу. В перші дні росіяни бомбили підприємства критичної інфраструктури. Ось як у інтерв’ю українському виданню “Лівий берег” описав ці події мер Маріуполя Вадим Бойченко:
“Перші п’ять днів вони системно працювали по 15 електричних лініях, що забезпечують електроживлення міста. В результаті знищили все — місто залишилося без електрики та без тепла при морозі 11 градусів. …Коли перебили електронасосні станції, які перекачують воду, ми залишилися без води. Ми перейшли на резервний насос – нам би вистачило його на рік. Але хтось і туди привів ворожу артилерію, вона розбомбила і це джерело. Тоді ми залишилися без води”.
З 28 лютого обстріли міста посилилися. Росіяни застосовували реактивну артилерію, ракети “Точка-У” та авіацію. Спочатку Маріуполь бомбили два літаки, які скидали бомби кожні півгодини, потім почали бомбити п’ять літаків.
У мирних жителів було дві доби для евакуації. 26 лютого росіяни без бою увійшли до Бердянська, а наступного дня перерізали автомобільні дороги, що з’єднували Маріуполь з тилом. Перші два дні з міста ще можна було виїхати залізницею, потім залізничні шляхи розбомбили.
28 лютого Маріуполь опинився в оточенні. За оцінкою мера Бойченка, у перші дні війни з міста встигли виїхати приватним автотранспортом та залізницею приблизно 140 тисяч людей. Щоб перешкодити організованій евакуації, окупанти розбомбили місця парковки комунальної техніки та міських автобусів.
На момент оточення в Маріуполі залишалося приблизно 300-350 тисяч людей. Частина магазинів закрилася майже відразу після початку війни, але деякі продовольчі магазини та аптеки працювали до 2 березня, поки було електропостачання. Мародерство почалося з 2-3 березня після відключення електроенергії. В першу чергу забирали продукти. Масове мародерство промислових товарів почалося вже в квітні, після початку окупації. Росіяни та деякі жителі Донецька, пов’язані з військовими ДНР, приїжджали в Маріуполь на вантажних машинах і вивозили усі цінні речі з закритих магазинів і офісів.
7 березня в маріупольських будинках відключили газ. Це значно погіршило гуманітарну ситуацію: люди вже не могли готувати їжу вдома та обігрівати свої квартири. Після цього місцеві жителі почали розкладати багаття на дворах і готувати на відкритому вогні.
Масова загибель жителів міста почалася 7-8 березня. Найбільше постраждав Лівобережний район, розташований у східній частині міста, за рікою Кальміус. Тоді й проявилася вся кривава жорстокість і нелюдяність російської армії. Вони обстрілювали та бомбили Маріуполь за сирійським сценарієм: незважаючи на ризик загибелі мирного населення.
Найбільше обстрілів та авіабомбардувань припало на період з 8 по 14 березня. Після 14 березня деякі околиці Маріуполя перейшли під контроль росіян, і бої перенеслися в центральну частину міста, а потім у бік “Азовсталі” та порту.
“Порт вони не чіпали. Думаю, порт вони залишили собі, тому що ви ж розумієте, що Азовське море в Росії мілководне, глибина 4-5 метрів, і далі вже Таганрозька затока. У нас глибина Азовського моря досягає 14 метрів – судна вільно можуть заходити. Думаю, вони це розуміли, тому отримали завдання знищити все, крім порту. Тому по порту практично немає прильотів. Єдине, куди прилетіло, — зернотермінал, щоб ми не брали звідти зерно, не мололи борошно і не пекли хліб”, — згадує мер міста Вадим Бойченко.
Починаючи з 15 березня, жителі міста почали самостійно евакуюватися з міста, пішки та на автомобілях. На цей час значна частина міста вже була під контролем росіян, тому бомбардування трохи вщухли. Протягом приблизно тижня можна було відносно безпечно виїхати в бік Запоріжжя. Тоді Маріуполь залишили приблизно 100 тисяч людей. Згодом росіяни закрили шлях евакуації в бік України та дозволили виїзд тільки до Росії.
Багато жителів міста загинули у своїх квартирах. Коли російська ракета потрапляла в будинок, часто це призводило до обвалу під’їзду або пожежі. Від ударної хвилі клинило двері і люди опинялись у вогняній пастці, не маючи можливості спуститися на нижні поверхи. Так у своїх квартирах живцем згоріли сотні мирних жителів. Ще тисячі загинули під завалами або від розльоту уламків, перебуваючи на вулиці.
Як мінімум, кілька сотень маріупольців були поховані живцем у підвалах своїх будинків. Якщо авіаудар потрапляв у під’їзд і перекриття будинку обвалювалися на нижні поверхи, то іноді це повністю блокувало вихід з підвалу для всіх, хто в ньому рятувався від обстрілів.
Свідчення про багаточисельні військові злочини росіян з’явилися вже після завершення оборони міста. Радник міського голови Павло Андрющенко в березні 2023 року повідомив, що під час розчищення руїн будинку за адресою вулиця Новоросійська, 16, у його підвалі знайшли приблизно 200 тіл загиблих маріупольців. Витягли і поховали лише приблизно 70 трупів: тільки ті, які були відносно цілими. Всіх інших загиблих вивезли разом з будівельним сміттям. Раніше, у травні 2022 року, схожу страшну знахідку виявили під час розбору завалів багатоповерхових будинків у районі приміської АЗС-2 по проспекту Миру. У підвалі зруйнованого будинку виявили кілька десятків тіл загиблих під завалами з високим ступенем розкладання.
Після Маріуполя росіяни проводили свої варварські штурми міст і на інших ділянках фронту. Варто згадати стерті з лиця землі Бахмут, Попасну, Мар’їнку і Авдіївку. Але в Бахмуті, Мар’їнці та Авдіївці жителі хоча б мали можливість евакуюватися, і в цих містах під час оборони певний час діяли пошуково-рятувальні служби. Винятком у цьому списку є тільки Попасна. За свідченням вцілілих, під час обстрілів цього маленького міста спостерігалася ситуація, схожа на Маріуполь, в результаті чого загинуло кілька сотень людей.
Весь світ облетіли страшні кадри наслідків авіаудару по Драматичному театру, де ховалися сотні людей. Російського пілота не зупинило навіть те, що на площі перед будівлею театру було написано великими літерами “ДЕТИ”. В результаті цього масового вбивства загинуло не менше 300 мирних жителів.
Трагедія Маріуполя сталася не тільки тому, що це місто опинилося на шляху армії, для якої життя мирних жителів нічого не варте. Ще однією причиною гуманітарної катастрофи стало оточення міста. На відміну від Бахмута і Авдіївки, маріупольці втратили можливість евакуюватися в безпечні регіони вже через два дні після початку війни, тому просто сиділи в своїх квартирах і підвалах, чекаючи смерті. Пошуково-рятувальна та пожежна служби в місті не працювали. Завали ніхто не розбирав. Швидка медична допомога перестала виїжджати на виклики. Люди, які отримали поранення від уламків, просто помирали від втрати крові.
За оцінкою головного лікаря обласної лікарні Маріуполя Олександра Ярошенка, кількість загиблих у місті становить приблизно 20 тисяч осіб. З цією цифрою погоджується і мер міста Вадим Бойченко. Точна кількість жертв невідома, оскільки російська влада ретельно приховує ці дані. Супутникові знімки Маріуполя і його околиць свідчать, що загиблих, яких після початку окупації почали збирати по вулицях і ексгумувати з імпровізованих поховань у дворах будинків, ховали переважно в братських могилах на чотирьох кладовищах поблизу населених пунктів Мангуш, Старий Крим, Виноградне і в самому Маріуполі.
Досліджуючи причини трагедії Маріуполя, слід приділити увагу діям не тільки російської армії, але і української. Те, що жорстокість росіян важко окреслити якимись межами, напевно ніхто не зважиться заперечити. Діставшись околиць міста, вони заблокували п’ятитисячне угруповання ЗСУ. Місто було приречене: вже через тиждень лінію фронту відсунули від Маріуполя майже на 100 кілометрів. Який сенс був руйнувати житлові будинки авіабомбами? У цих умовах Маріуполь рано чи пізно все одно би здався.
Що стосується дій української армії, то тут є кілька моментів, на які багато хто не бажає звертати увагу. Аналіз заяв і інтерв’ю, які давали деякі захисники Маріуполя під час оборони і після повернення з російського полону, дає підстави стверджувати, що дії керівництва полку “Азов” можна оцінити скоріше не як героїзм, а як авантюризм, що призвів до жахливих наслідків.
Військова наука, історія якої налічує багато сотень років, завжди чітко вказує, що командир військового підрозділу зобов’язаний докласти максимум зусиль, щоб його військо не потрапило в оточення. Якщо ж так сталося, що його підрозділ опинився в оточенні, то головним завданням командира має стати вихід з оточення для об’єднання з основними силами.
Що ж робив командир полку “Азов” Денис Прокопенко напередодні війни? Як стверджує його дружина Катерина, 14 лютого 2022 року, за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення, вони з чоловіком сиділи в маріупольському кафе і він їй розповідав, що розробляє план оборони Маріуполя.
Без сумніву, план оборони Маріуполя дуже необхідна річ, тим більше для військового командира, який знає або здогадується, що через кілька днів почнеться війна. Але план Дениса Прокопенка, швидше за все, полягав у тому, що полк “Азов” нікуди з Маріуполя не піде. Він навіть не допускав ймовірності того, що їм доведеться залишити місто заради оперативного маневру або для того, щоб не потрапити в оточення.
24 лютого, початок війни. Військові з полку “Азов” починають переносити запаси води та продуктів харчування в підземні бомбосховища “Азовсталі”. На цьому заводі площею 11 квадратних кілометрів побудовано 36 багаторівневих бомбосховищ, між якими існує кілька тунелів. За необхідності в них могли розміститися кілька тисяч людей. Того ж дня військові оглянули ще один велике металургійне підприємство Маріуполя – завод імені Ілліча. Ось як згадує ті події офіцер полку “Азов” Кирило Беркаль:
“Ми не отримали доступ до критичної інфраструктури. Ми просто отримали схеми пожежної безпеки і просто спланували на картах, що, як, хто буде діяти. З заводом ми познайомилися тільки 24 числа. Ми виконували бойове завдання зі стримування та відбиття атаки противника. Вони спочатку наступали з Волноваської траси, ми їх відбили. Противник змінив напрямок головного удару і почав охоплювати місто з західної сторони…”
8 травня 2022 року Денис Прокопенко, вже кілька тижнів перебуваючи в оточенні в бункері заводу “Азовсталь”, через супутниковий інтернет дав невелике інтерв’ю редактору “Української правди” Севгіль Мусаєвій. У ньому командир “Азова” підтвердив, що його рішення залишитися в Маріуполі, незважаючи на повне оточення, було цілком усвідомленим.
“Ми цілком усвідомлено пішли в цей котел. Розуміючи, що, згідно з планом оборони, потрібно буде вести кругову оборону в місті, і це, власне, так і сталося”, — заявив Прокопенко.
Ці слова не були сенсацією. Ще 26 лютого, о 10 годині ранку, тобто за дві доби до того, як російські війська перерізали трасу на Запоріжжя і завершили оточення міста, Прокопенко в Telegram-каналі “Азова” виклав відеозвернення, в якому заявив, що він наказує кожному бійцю полку “Азов” боротися “до останньої краплі крові”. Денис Прокопенко запевнив, що його полк разом із Національною гвардією України та іншими силовими структурами надійно обороняє місто Маріуполь.
Як можна оцінювати рішення командира “Азова”? Справді, Маріуполь можна було довго обороняти навіть проти переважаючих сил противника. Але тільки за наявності кількох умов: якщо захисники міста не знаходяться в оточенні, мають шляхи евакуації поранених, можливість поповнення боєприпасів і особового складу. 26 лютого, коли російські війська без проблем увійшли в Мелітополь, вже було зрозуміло, що до повного оточення Маріуполя залишаються лічені дні.
Щоб уникнути катастрофи 26-27 лютого 2022 року військове командування ЗСУ мало б дати наказ українським військам у Маріуполі терміново відступити з міста: або для об’єднання з основними силами, або для ведення бойових дій на захід від Маріуполя, щоб не допустити оточення. Судячи з усього, такого наказу не було. Ми не знаємо, як президент Зеленський, як Верховний головнокомандувач, втручався в роботу військових. Так чи інакше, Валерій Залужний, як Головнокомандувач ЗСУ, мав переконати Зеленського погодитися з тим, що Маріуполь потрібно терміново залишити.
З цього ребусу ми знаємо два складові елементи. Прокопенко, як командир українських військ у Маріуполі, дуже хотів повоювати в місті, навіть незважаючи на те, що оборона в повному оточенні заздалегідь приречена на поразку. Більше того: “Азов” перед початком оборони міста навіть не мав достатньої кількості військової техніки та боєкомплекту.
“В Азові було в 1-му батальйоні БТРів до 7 одиниць, у другому батальйоні 4-5 робочих МТЛБ, невелика кількість БТРів і бронеавтомобілів. (За штатом у батальйоні має бути 30 БТРів)… Максимум була укомплектована тільки одна рота в кожному батальйоні. Частина артилерії знаходилася на ремонті глибоко в тилу. Снарядів було катастрофічно мало”, – розповідає офіцер “Азова” Кирило Беркаль.
У Прокопенка була можливість почати оборону на дальніх підступах до Маріуполя, щоб не допустити оточення. Але полк “Азов” і 36-та бригада ЗСУ не вийшли з міста, а вирішили готуватися до боїв у міській забудові.
Зеленський, як показали подальші епізоди війни, все ж іноді втручався в рішення військових, навіть незважаючи на відсутність у нього необхідної компетенції. Наприклад, інформовані джерела стверджували, що президент був проти виведення військ із Сєвєродонецька і Бахмута, хоча військові наполягали на цьому. В результаті обидва міста все одно були захоплені росіянами через кілька місяців боїв у міській забудові. І в Сєвєродонецьку, і в Бахмуті українські війська зазнали важких втрат, як і росіяни. Але росіяни в Бахмуті кидали на штурм переважно ув’язнених, по яких ніхто особливо плакати не буде, а ЗСУ втрачали особовий склад регулярної армії.
Ми не знаємо, яку роль зіграв Залужний в тому, що 12-та бригада Національної гвардії, до складу якої входив “Азов”, і 36-та бригада морської піхоти ЗСУ залишилися в повному оточенні в Маріуполі. Денис Прокопенко після повернення з російського полону не дав жодного інтерв’ю, яке могло б прояснити цю ситуацію. Можна лише припустити, що в розмові між Прокопенком і Залужним командир “Азова” запевнив, що його підрозділ готовий захищати місто і відступати з Маріуполя не потрібно. Бравада та авантюризм Дениса Прокопенка стали саме тим ключовим фактором, який не дозволив Залужному і Зеленському прийняти єдине правильне рішення про відступ із міста.
На тлі катастрофи, спричиненої варварськими обстрілами міста з боку росіян, Прокопенко вирішив представити власну версію подій. За його словами, рішення залишитися в повному оточенні було виправданим, тому що таким чином українські війська відтягнули на себе велике угрупування сил противника і цим послабили тиск на ЗСУ на інших напрямках.
Результат оборони Маріуполя важко назвати вдалим. 20 тисяч загиблих мирних жителів. З приблизно 5000 українських військових половина загинула, інша половина потрапила в полон. З плюсів: не менше 4000 загиблих російських військових, включно з двома генералами.