23 лютого 2022 року. За день до вторгнення на кордоні з Херсонською областю росіяни на своїх контрольно-пропускних пунктах без будь-яких пояснень припинили пропускати людей в Крим та назад. Ще раніше українські морпіхи помітили, що противник розміновує окуповану територію перед своїм КПП.
Того ж дня, 23 лютого, командування українських військ у Херсонській області отримало інформацію, що противник може здійснити провокацію: сам обстріляє хімічний завод “Титан”, розташований на контрольованій ним території, щоб звинуватити в цьому Україну. І цей випадок може бути використаний як аналог Гляйвіцької провокації 1939 року, коли Гітлер знайшов привід розпочати війну проти Польщі.
24 лютого, близько 4 години ранку, українські військові зафіксували в Криму зліт більше тридцяти військових літаків. Спочатку вони кружляли над територією півострова, очевидно, будуючись у бойовий порядок. Після цього літаки розлетілись над Азовським та Чорним морями та почали масований пуск ракет.
Перший ракетний удар припав на місця дислокації українських підрозділів, по командних пунктах, по стартових позиціях та пунктах управління ППО, по аеродрому в Мелітополі. Фактично, майже по всіх військових об’єктах в Херсонській та Запорізькій областях. О 4:30 ранку російські окупанти обстріляли ракетами “Калібр” Чорнобаївський аеропорт у Херсоні. Але на той момент українські вертольоти вже були переміщені в інші місця.
Приблизно в той же час українському командуванню надійшла інформація від командира 137-го батальйону полковника Римаренка. Він повідомив, що росіяни розпочали вогневий наліт, обстріл артилерією передових позицій ЗСУ на Каланчакському та Чонгарському КПП.
Провал оборони на півдні України мав катастрофічні наслідки. Незважаючи на те, що чисельно невеликі українські війська на кордоні з Кримом завзято чинили опір, росіянам без особливих зусиль вдалося прорвати оборону, вийти на оперативний простір, і вже о 10 годині ранку досягти міста Нова Каховка. Там вони захопили греблю Каховської ГЕС та систему споруд Північнокримського каналу, по якому постачається вода з Дніпра в Крим.
Того ж дня, 24 лютого, російські війська дісталися до Херсона. Приблизно об 11 годині ранку російський десант, висадившись з вертольотів, зайняв позиції в районі Антонівського мосту. Закріпитися їм не вдалося, оскільки вони ще не контролювали західну частину мосту в Херсоні, а зі сходу на міст проривалися українські підрозділи, які не хотіли потрапити в оточення на лівому березі Дніпра.
Близько 8 вечора, 24 лютого, танкова група ЗСУ знищила російських десантників біля Антонівського мосту та зайняла оборону. Після цього колона українських військ майже годину переходила по мосту з лівого на правий берег Дніпра.
Вночі з 24 на 25 лютого росіяни здійснили авіаналіт на позиції ЗСУ біля Антонівського моста, після чого розпочали штурм. Українці відступили вглиб Херсона.
Ранком 25 лютого з’явилася інформація, що російська армія перейшла Дніпро через греблю в Новій Каховці та рухається до Херсону по суші з північного сходу, в тил української оборони. ЗСУ довелося відступити до Чорнобаївки, а згодом у бік Миколаєва.
Окупанти не поспішали заходити в Херсон, віддаючи перевагу оточенню міста та просуванню до Миколаєва. Повністю обласний центр був захоплений 1 березня. Організованої оборони Херсона не було, за винятком несподіваного бою добровольців у Бузковому парку, на вулиці Нефтяників. Невелика група з декількох десятків місцевих чоловіків, за кілька днів до цього вступивших у територіальну оборону, намагалася зупинити російську колонну. Оскільки у них була тільки легка зброя (рушниці, кілька автоматів і коктейлі Молотова), ця спроба була заздалегідь приречена. Того дня в парку загинуло близько 30 бійців тероборони.
Варто зауважити, що 24-25 лютого українські війська досить успішно завдавали авіаударів по колонах російських військ у Херсонській області. На відео, опублікованих в інтернеті, можна побачити більше десяти одиниць знищеної військової техніки з літерою Z на дорозі між селом Раденськ та Олешками. Ще одна колона була знищена біля села Великі Копані. Також був бій на одній із вулиць міста Олешки.
Стратегічний план росіян полягав у швидкому просуванні до кордону з Молдовою. Тоді українські війська в Одеській області були б відрізані від основних сил у центрі країни. Якби це сталося, Україна втратила б усе чорноморське узбережжя. Швидкий наступ російських військ зазнав невдачі біля Миколаєва — наступного за Херсоном обласного центру.
Як згадує генерал ЗСУ Дмитро Марченко, коли він 25 лютого терміново прибув до Миколаєва, місто було охоплене панікою. На одній з вулиць у центрі міста він навіть побачив, як якийсь чоловік знімає з будинку синьо-жовтий український прапор. Коли Марченко, вийшовши з машини, запитав, чому він це робить, чоловік відповів: “Так вони вже Херсон взяли, завтра тут будуть!”
Окупанти наступали двома групами. Близько 2000 одиниць техніки, включаючи танки та броньовані машини, рушили з Херсона на Миколаїв. Друга група: ще 1200–1300 одиниць техніки, почала обхід на півночі в бік Молдови.
Про той хаос, що панував у перші дні війни, найкраще свідчить нарада військових у Миколаєві. Коли Марченко, якого відправили з Києва організувати оборону міста, запитав одного з командирів про його бойове завдання, той відповів: “Кругова оборона моєї військової частини”. Шокований генерал перепитав: “А хто місто буде захищати?”
Миколаїв був врятований від окупації дивом. Марченко зміг швидко побудувати укріплення на околицях за допомогою екскаваторів, зібраних з усього міста. На відстані 70 кілометрів від Миколаєва, біля міста Вознесенськ, бійці 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ підірвали міст через ріку Мертвовід. Це зупинило подальше просування механізованих колон ворога і не дозволило їм захопити Південноукраїнську АЕС. Закріпитися біля Вознесенська їм також не вдалося.
Максимальним досягненням росіян на цьому напрямку стала десантна операція в аеропорту Миколаєва. Але українські війська змогли вибити окупантів з аеропорту. Не виконавши наказ про оточення Миколаєва і вихід до кордону з Молдовою, росіяни повернулись назад у Херсонську область.
На іншому боці півдня України, у напрямку Бердянська та Маріуполя, події розгорталися більш драматично. Після коротких боїв на кордоні з Кримом росіяни прорвали оборону ЗСУ і через кілька годин вийшли до околиць Мелітополя. Варто зазначити, що на момент початку війни від Криму до Мелітополя взагалі не було українських військ. У самому місті знаходився невеликий гарнізон, якому вдалося на короткий час затримати росіян. Жодної бригади, яка могла б прикрити Маріуполь з боку Криму, поблизу Мелітополя або Бердянська не було.
26 лютого залишки українських військ відступили з Мелітополя на північ, у Василівку, а потім у село Кам’янське Запорізької області, де вони змогли закріпитися і не пустити ворога далі на північ, у Запоріжжя. Захоплення Мелітополя означало, що 500-тисячний Маріуполь приречений потрапити в оточення.
Чому українська армія не змогла зупинити ворога на півдні? Приблизно через рік після початку війни в українському суспільстві активно обговорювалася конспірологічна теорія про те, що кордон з Кримом був заздалегідь розмінований. І це зробили нібито за таємними домовленостями, досягнутими в Омані між Зеленським і Патрушевим, щоб росіяни могли безперешкодно окупувати так званий сухопутний коридор між Росією і Кримом. Деякі замість Зеленського на місце головного зрадника ставили Єрмака, але суть від цього особливо не змінювалася.
У 2023 році, коли журналісти почали активно досліджувати цю тему, версія про розмінування зникла. Мінні поля на кордоні з Кримом дійсно були, але це не означало, що ними був перекритий увесь кордон. Основна частина російських військ увірвалася в Херсонську область по асфальтованих дорогах, що з’єднують півострів Крим з материковою Україною.
Що стосується українських військових, то за їхньою версією, головна проблема оборони півдня полягала в нестачі особового складу. За словами генерал-майора Андрія Соколова, який у лютому 2022 року відповідав за південний напрямок, на момент вторгнення перевага росіян досягала 20 до 1. З Криму наступали приблизно 25 батальйонно-тактичних груп (20 тисяч військових) з підтримкою авіації. З боку ЗСУ кордон з півостровом захищали 1500–1600 людей. З них тільки 250 бійців у складі 137 батальйону морської піхоти знаходились безпосередньо на кордоні з Кримом.
Щоб зрозуміти, в якій складній ситуації опинились українські військові, достатньо сказати, що ці 250 військових із 137 батальйону були розділені на три взводи. Перший взвод (15-45 людей) знаходився на опорному пункті прямо перед мостом Чонгар. Другий взвод тримав позиції біля контрольно-пропускного пункту “Каланчак”. І третій взвод стояв у селі Каїри − контрольно-пропускному пункті “Чаплинка”, навпроти хімічного заводу “Титан”. Ось ці три взводи і зустрічали окупантів 24 лютого.
Хто винен у катастрофі на півдні? Військові, які з очевидних причин поки що не можуть публічно критикувати політичне керівництво, натякають на нестачу особового складу. План оборони передбачав, що південний напрямок мали захищати чотири бригади. Насправді на 24 лютого 2022 року кордон з Кримом захищала тільки одна бригада в неповному складі.
Зеленський категорично відмовлявся вводити в дію план оборони. Навіть не дивлячись на те, що, починаючи з листопада, розвідка США прямо вказувала, що Путін планує розпочати війну. Перша і головна причина, чому президент відмовився посилювати оборону, полягала у фінансах. 18 лютого, за 6 днів до початку повномасштабної війни, в інтерв’ю агенції новин “РБК-Україна” Зеленський відверто і з дитячою безпосередністю пояснив свою позицію: “Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги”. Інакше кажучи, Зеленський не хотів відмовлятися від корупційної схеми, сподіваючись, що все може якось заспокоїться. Путін просто лякає, а гроші — вони тут і зараз, варто тільки руку простягнути.
Друга причина катастрофи на півдні полягала в неправильній стратегії оборони цього напрямку. За словами генерал-майора Соколова, стратегічна лінія оборони мала проходити по Дніпру. Підрив Антонівського мосту міг, принаймні, на кілька днів зупинити російські війська перед Херсоном. За ці дні можна було стабілізувати ситуацію та підтягнути резерви. Але Антонівський міст навіть не був замінований. Чия в цьому вина? Деякі вважають, що за це повинен нести відповідальність командувач Об’єднаними силами генерал-лейтенант Сергій Наєв. Інші звинувачують Офіс президента, який заборонив підривати мости без їхнього наказу.
Аналіз воєнних дій 2023 року показав, що на Запорізькому напрямку росіянам вистачило півроку, щоб побудувати неприступну лінію оборони з численними мінними полями та системою укріплень у кілька рівнів. Все це могло бути побудовано і на кордоні з Кримом. Тим більше що географічне становище для оборони там набагато більш сприятливе, ніж на Запоріжжі. Проте до моменту вторгнення нічого подібного українська армія так і не побудувала. Генерал Соколов пояснює це тим, що земельні ділянки, на яких потрібно було будувати систему укріплень на кордоні з Кримом, знаходились у приватній власності. Без запровадження воєнного стану армія не мала права користуватися ними або мінувати. Вводити воєнний стан або план оборони мав право тільки президент.
Наявних тоді сил для оборони півдня було вкрай недостатньо. Вирішити цю проблему можна було тільки посиленням мобілізації. І знову ж таки, наказ про це міг дати лише Верховний головнокомандувач — президент Зеленський. Ні Залужний, ні Наєв, ні міністр оборони Резніков не мали таких повноважень.
Перекидання військ на південь з інших напрямків було неможливим. Військ не вистачало всюди, а не тільки біля кордону з Кримом. Київ прикривала лише одна 72-га бригада. Харків, друге за чисельністю місто України, прикривала також одна 92-га бригада. Забирати війська з Донбасу було надзвичайно ризиковано, оскільки головний удар чекали саме там.
Додаткова мобілізація, від якої відмовився Зеленський, могла врятувати і Мелітополь, і Маріуполь. Але її не провели. На думку українського президента, будівництво доріг було важливіше, ніж підготовка до війни.