42. І ось почалася війна…

Чим далі ми від дня повномасштабного вторгнення, тим більше Зеленський та його друзі намагаються міфологізувати події тих днів на свою користь. Але факти свідчать, що війна не була для президента несподіванкою. Ще 18 січня про план Путіна у всіх деталях розповів голова ЦРУ Вільям Бернс під час свого візиту в Київ. 27 січня 2022 року в телефонній розмові Байден знову попередив Зеленського, що війна “майже неминуча, як тільки трохи пізніше в лютому ґрунт достатньо промерзне”. І хоча український президент тоді намагався заперечити цей прогноз, посилаючись на свої дані, він чудово знав усю необхідну інформацію та весь масштаб ризику.

Навіть якщо врахувати наївність і некомпетентність Зеленського, все одно він, принаймні, з 22 лютого знав про невідворотність нападу. У той день українська розвідка дізналася, що російські військові на кордоні з Україною почали отримувати бойові накази. Тим не менш, Зеленський досі робить вигляд, що початок війни став для нього шоком.

М’яко кажучи, це не зовсім так. Можна погодитися тільки в одному: президент не був готовий до війни. Він свідомо та добровільно саботував виконання комплексу дій, який міг мінімізувати наслідки російського вторгнення. Ось тут хотілося б процитувати пункт 20 статті 106 Конституції України:

“Президент приймає згідно із законом рішення про загальну чи часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі ЗАГРОЗИ НАПАДУ, небезпеки для державної незалежності України”.

Не треба бути великим аналітиком та експертом, щоб зрозуміти, яку фатальну помилку допустив президент Зеленський. Знехнувавши безпекою своїх громадян, він прирік сотні тисяч українців до окупації, десятки тисяч мирних громадян загинули.

Представники команди Зеленського неодноразово відзначали “безстрашність” президента. Очевидно, натякаючи на те, що після початку війни він відмовився від пропозиції американців евакуювати його в безпечний регіон: у Львів чи інший населений пункт Західної України. Ця інформація 25 лютого 2022 року з’явилася на сайті The Washington Post з посиланням на американських посадовців та членів Конгресу.

“Представники американських влади розмовляли з Зеленським з питань безпеки, зокрема про найбезпечніші місця для перебування президента, щоб гарантувати безперервність керівництва державою”, − заявив неназваний представник Білого дому.

Але через кілька місяців, знову ж таки, видання The Washington Post, яке й розповіло про пропозицію евакуації, додало до цієї картини важливі додаткові деталі. У статті від 24 вересня 2022 Пол Зонне та Ізабель Хуршудян написали, що Зеленський висловив готовність піти у відставку або ЗАЛИШИТИ КИЇВ, якщо це допоможе завершити війну:

“У перші години війни, коли західні чиновники закликали його евакуюватися, Зеленський сказав їм, що з радістю піде або подасть у відставку, якщо це покладе кінець війні”.

За бажанням ці слова можна по-різному інтерпретувати. Але слід зауважити, що Володимир Зеленський зараз ретельно уникає будь-якої згадки про те, що він все ж таки розглядав можливість втекти з Києва і залишити свій пост.

Інсайдери з Офісу президента стверджують, що в перші дні війни Зеленський просто не знав, що робити, і деякі люди з його оточення всерйоз розглядали можливість примирення з Путіним навіть ціною територіальних поступок. Однак він не пішов на це з двох причин: втеча глави держави могла повернути країну в стан, подібний до лютого 2014 року. Іншими словами, від’їзд Зеленського опозиція могла трактувати як зраду. Був ризик, що Порошенко візьме під контроль парламент і стане виконуючим обов’язки президента. Ще одна причина полягала в тому, що головнокомандувач ЗСУ генерал Залужний пояснив Зеленському, що ситуація не безнадійна.

Що ж відбувалося в Україні у момент вторгнення? Наведу лише окремі факти:

На кордоні з Білоруссю українських військ практично не було, тільки прикордонники. Росіяни спокійно увійшли на територію України через Чорнобильську зону відчуження і почали просуватися дорогами до Києва. 72-у бригаду ЗСУ, яка мала захищати столицю, перекинули в бік Ірпеня тільки 23 лютого.

За кілька днів до початку війни майже всі підрозділи Національної гвардії були виведені з аеродрому Гостомель. На аеродромі, який, за даними американської розвідки, був однією з головних цілей росіян, залишили всього 150 солдатів для охорони.

Київський аеропорт Жуляни взагалі не мав військової охорони: ні поліції, ні Національної гвардії. Для захисту від можливого десанту генерал Сергій Кривонос наказав облити злітно-посадкову смугу Жулян машинною олією.

За тиждень до вторгнення Залужний отримав наказ перекинути 92 бригаду ЗСУ з Харківського напрямку на Донбас. Головнокомандувач ЗСУ не виконав це розпорядження президента і залишив військових біля Харкова. Завдяки цьому Залужний врятував друге за чисельністю місто України від окупації.

Цікаво, що 20 січня 2022 року, за місяць до війни, Володимир Зеленський в інтерв’ю The Washington Post припустив, що “Харків може бути окупований”. Ці слова викликали настільки великий резонанс в Україні, що навіть цілком лояльний президенту мер Харкова Ігор Терехов висловив своє обурення.

Майже все західне озброєння: переносні ракетні комплекси Javelin, NLAW та Stinger, передані Великою Британією і США на момент вторгнення, перебували на складах Яворівського полігону поблизу польського кордону. Збройним силам було передано всього кілька одиниць.

Задум росіян на київському напрямку читався досить легко. У Кремлі настільки переоцінили свої сили, що сподівалися повторити вторгнення 1968 року в Чехословаччину. Російський спецназ мав швидко захопити аеродроми Гостомель і Васильків, після чого ці аеродроми мали безперервно приймати військово-транспортні літаки з тисячами десантників. Київ хотіли заблокувати з трьох сторін: півночі, заходу та сходу. Кремлівські стратеги сподівалися, що українські війська не будуть чинити опір.

Цей план виправдався лише частково. Російські війська справді майже дійшли до Києва. На сході вони закріпилися в селах біля міста-супутника Бровари, але в саме місто не заходили. На півночі вони увійшли в місто-супутник Буча (15 км від Києва), але в сусідньому Ірпені їм закріпитися не вдалося. Росіяни кілька разів переходили Житомирську трасу, що веде з Києва на захід. Але далі на південь, у напрямку Боярки та Василькова, їм пройти не вдалося. У ніч на 26 лютого біля військового аеропорту у Василькові росіяни висадили десант із парашутів. Усю ніч тривав бій, окупантам не вдалося захопити аеродром. Тієї ж ночі український Су-27 збив російський військово-транспортний літак Іл-76 із кількома десятками десантників на борту.

Що стосується аеропорту Гостомель, який в мирний час служив базою для найбільшого у світі транспортного літака “Мрія” та інших літаків виробництва заводу Антонова, то бої за нього почалися 24 лютого. У цей день 34 російські вертольоти Ка-52 та Мі-8 висадили на його території близько 300 десантників. Під час польоту через Київське водосховище кілька вертольотів були збиті, але це не завадило росіянам захопити аеродром.

Ввечері 24 лютого українські військові відбили аеродром, однак росіяни захопили його вдруге, вже за допомогою сухопутних військ. Час йшов, але Гостомель так і не почав приймати військово-транспортні літаки з російським десантом, оскільки ЗСУ артилерійськими обстрілами пошкодили його злітно-посадкову смугу. У боях за аеродром був знищений літак Ан-225 “Мрія”. За офіційною українською версією, у цьому винні росіяни.

На думку експертів, нездатність захопити аеродроми в Гостомелі та Василькові стала важким ударом для російського військового керівництва, оскільки у них просто не було запасного плану по захопленню Києва.

Практично всюди росіяни зустрічали жорсткий опір українських військ. 25 лютого ситуацію ускладнив підрив дамби на річці Ірпінь. Вода з Київського водосховища перетворила маленьку річку на велику природну перешкоду. Через це росіяни не змогли увійти в Київ та Вишгород з півночі. З заходу, по Житомирській трасі, дорога до столиці також була закрита: біля села Стоянка українці підірвали міст.

Не маючи змоги прорвати оборону біля Ірпеня, на початку березня російські окупаційні війська вирішили зосередитися на просуванні до Києва через село Мощун, розташоване на північному заході, на півдорозі між Ірпенем та Вишгородом. Битва за Мощун стала однією з найкривавіших на першому етапі війни, у ній загинуло десятки бійців з обох сторін. ЗСУ утримали позиції і 16 березня вибили росіян з села. Через кілька днів українські підрозділи за підтримки важкої артилерії відтіснили російські війська до річки Ірпінь.

Битва за Київ завершилася для росіян поразкою. Путін зрозумів, що його план не спрацював, і захопити Київ не вдасться. Кремль не готувався до справжньої війни: розрахунок був тільки на те, що ЗСУ не витримають навіть кілька днів, Зеленський втече зі столиці, а російська армія триумфально проведе парад перемоги на Хрещатику. За відсутності запасного плану, 29 березня російський Генштаб почав виводити військових з-під Києва для посилення своїх позицій на Сході та Півдні України. На цих напрямках окупантам вдалося захопити величезні території, які тепер треба було втримувати будь-якою ціною.

>>> 43. Різанина в Бучі, яка змінила характер війни

Зміст

Оприлюднено Категорії ua