Масштаби діяльності Лазаренка показали, що українська корупція переросла звичайне хабарництво. На відміну від радянської епохи, чиновники та депутати отримали небачену раніше можливість розподіляти державні кошти на користь приватного бізнесу. Також це відкривало великі горизонти для лобіювання своїх інтересів при приватизації державного майна. Питання лише в тому, як отримати державну посаду, яка дає доступ до корупційного збагачення.
З середини 90-х років бізнесмени різного рівня почали різко проявляти інтерес до отримання депутатського мандату. Вперше це проявилося на парламентських виборах 1998 року. Спектр учасників цієї виборчої кампанії був настільки широкий, що в ньому знайшлося місце для партії, яка, на відміну від решти, не декларувала чітку позицію щодо основних політичних проблем і орієнтувалася на молодь. Це була Партія Зелених України (ПЗУ).
Політтехнологи, які досліджували для своїх клієнтів електоральні вподобання, виявили, що значна кількість виборців втомилася від політики. Теоретично це давало можливість провести до Верховної Ради нову партію, яка протиставляла себе як лівим політикам, так і націонал-патріотам. Простіше кажучи, з’явилася відмінна можливість монетизувати протестний та аполітичний електорат.
Виборча кампанія Партії Зелених України в багатьох аспектах нагадувала кампанію Зеленського. Основний лозунг базувався на антиелітарному шаблоні “Політики займаються демагогією”, який у різних варіантах часто використовують популісти. Оскільки цільову електоральну базу ПЗУ складала молодь, по телевізійних каналах крутили яскраві рекламні ролики, суть яких зводилася до протиставлення “зелених” і системних політиків. Також у багатьох містах України на підтримку партії пройшли концерти популярної рок-групи “Скрябін” під гаслом “Збережемо природу для життя”.
Результати виборів 1998 року довели, що розрахунок був вірним. Аполітичні та протестні виборці купилися на вперше використану технологію. За ПЗУ проголосували більше 1,44 мільйона українців або 5,43% усіх виборців. “Зелені” провели до парламенту 19 депутатів, більшість з яких (10 депутатів) виявилися представниками великого бізнесу. Особливу пікантність додає той факт, що двоє з цих десяти депутатів займалися торгівлею нафтопродуктами, тобто зовсім не боролися за екологію, а скоріше навпаки.
Успіх Партії Зелених показав, що навіть аполітичних виборців можна залучити на свій бік, пропонуючи їм кон’юнктурні проекти, відповідні їхнім інтересам або переконанням. Проте, наступні спроби зробити щось подібне зазнали фіаско. У 2002 році провладна партія “Жінки за майбутнє” не змогла подолати 4-відсотковий бар’єр для входу в парламент. Аналогічний результат у тому ж році показав політичний проект “Комітет озимого покоління”, який був розрахований на представників малого та середнього бізнесу.
ПЗУ стала єдиним успішним популістським проектом до появи Зеленського. Пройшовши до парламенту, зелені не показали там жодних досягнень і їхня популярність поступово згасла. Що не дивно, оскільки більша частина їхньої фракції прийшли лобіювати власні бізнес-інтереси, а не боротися за чисте довкілля. На наступних виборах 2002 року Партія Зелених України не змогла подолати 4-відсотковий бар’єр.