Категорія: ua

Як не дивно, але у Порошенка були непогані шанси залишитися президентом на другий термін, навіть за умови, що на перемогу Зеленського активно працював медіахолдинг Коломойського. Проблема була не в ресурсах — проблема була в неправильно обраній стратегії.

Перша причина, чому Порошенко програв, полягала в тому, що його інформаційні телеканали “Прямий” та “5 канал” мали низькі рейтинги. Колись давно, під час першого Майдану, у 2004 році, “5 канал” зіграв вирішальну роль у донесенні правдивої інформації до українців. Але з тих пір мода на телеканали, які цілодобово транслюють новини та інтерв’ю, минула. Тим більше, що на відміну від 2004 року Порошенко вже не мав монополії на цей телевізійний формат. Паралельно з його телеканалами в Україні транслювалися кілька інших інформаційних каналів: “112 Україна”, “Еспресо”, NewsOne та “НАШ”.

Простіше кажучи, новин в ефірі стало забагато, і українці повернулися до традиційного розважального формату з телевізійними шоу, кіно та вечірнім випуском новин. У Порошенка був час змінити ситуацію. Він міг закупити на Заході рейтинговий контент і на базі двох своїх телеканалів створити великий загальнонаціональний канал, який міг би стати конкурентом “1+1” та ICTV. Але колишній президент чомусь був зациклений на інформаційному мовленні та не зовсім розумів, яку силу дають високі телерейтинги його конкурентам.

Коломойський щороку витрачав на “1+1” від 50 до 100 мільйонів доларів. Порошенко, статки якого перевищували 1 мільярд доларів, не був готовий витрачати таку ж суму, або не вважав це доцільним. Тут полягала перша проблема. Неможливо виграти вибори, коли твій суперник має значну перевагу у фінансових та медійних ресурсах.

Друга причина поразки Порошенка полягала в неправильно обраній стратегії виборчої кампанії. Він акцентував свою діяльність на національно-патріотичних гаслах. Вони, загалом, були правильні для розвитку країни, але, делікатно кажучи, не дуже актуальними для багатьох виборців, особливо на Півдні та Сході України. Іншими словами, Порошенко не міг донести свої ідеї до домогосподарки з Маріуполя. Крім того, він програв боротьбу за молодь. Його передвиборче гасло “Армія, Мова, Віра” не знаходило ентузіазму серед молоді, яка в Україні, на відміну від багатьох інших країн, переважно аполітична.

Петро Порошенко міг все виправити, якби замість національно-патріотичних гасел обрав риторику, яка більш близька до виборців Півдня і Сходу. Роблячи акцент на своїх досягненнях (отримання для українців права безвізових подорожей у країни Європейського Союзу, більше 30 місяців стабільного зростання економіки), він міг пообіцяти вступ України до Європейського Союзу. Тобто, “я вже досяг для вас безвізу в ЄС, тепер я здобуду для України вступ до ЄС і зможу значно покращити якість вашого життя”.

Зрозуміло, що навіть якби Петро Порошенко обрав цю виграшну стратегію, за відсутності загальнонаціонального каналу він все одно не зміг би перемогти Зеленського, якого підтримували найбагатші та найвпливовіші олігархи України. Проте Зеленський мав купу недоліків. Кричуща некомпетентність, українофобські жарти та зв’язок із Коломойським могли його знищити. Зеленському пощастило в тому, що просто не було “телекілера”, який би це зробив. Порошенко мав всі необхідні фінансові ресурси для перемоги, але він не розумів того, що давно знав Коломойський. Контроль над загальнонаціональними медіаресурсами дозволяє формувати необхідну громадську думку.

>>> 16. Слабкість політичних інститутів — одна з причин перемоги Зеленського

Зміст

Виборча кампанія Володимира Зеленського розпочалася задовго до реєстрації кандидатом у президенти. У 2015 році телеканал Коломойського “1+1” розпочинає кампанію дискредитації влади. На відміну від часів Януковича, при якому погані новини журналісти пояснювали об’єктивними обставинами або помилками місцевих чиновників, тепер проблеми країни все частіше пов’язували з помилками або поганою роботою центральної влади: уряду, депутатів та президента.

Важливу роль у дискредитації головного конкурента Зеленського відіграло розважальне шоу “Вечірній квартал”. Воно виходило в ефір ввечері кожної суботи і завжди мало високі рейтинги. Перед виборами президента у 2019 році прем’єрні покази “Вечірнього кварталу” дивилися 17,5% української телеаудиторії, кілька мільйонів глядачів.

Цікаво порівняти, як шоу Зеленського пародіювало президентів Януковича та Порошенка в часи, коли вони обидва обіймали вищу посаду в країні. Януковича у виконанні коміків “Вечірнього кварталу” показували переважно як малоосвічену людину “з народу”, який іноді погано читає або чогось не знає. В той час як Порошенка зображували алкоголіком та корупціонером. Різницю зрозуміти не так уже й складно. Якщо малограмотна людина може викликати симпатію у глядачів, то корупціонер, який краде народні гроші, викликає лише негативні емоції.

Паралельно з дискредитацією Порошенка, яка на “1+1” тривала майже до дня виборів, політтехнологи почали піар-кампанію Зеленського як майбутнього кандидата. Ключову роль тут відіграв телесеріал “Слуга народу”. Володимир Зеленський зіграв у ньому чесного та бідного вчителя історії, який їздить на велосипеді та зрештою стає президентом України.

У всіх інших країнах подібний серіал міг так і залишитися звичайним популярним телепродуктом, як, наприклад, “Гра престолів”, “Ходячі мерці” або будь-який інший. Але тут слід врахувати особливість українського медіаринку. Станом на 2017 рік, очевидно, вже існував консенсус олігархів, які погодилися з пропозицією Коломойського просувати на пост президента телевізійного коміка Зеленського. Тому замість того, щоб залишити його в сфері естрадної сатири, журналісти олігархічних каналів поспіхом почали обговорювати політичне майбутнє Володимира Зеленського. Цією технологією суспільство підігрівали до неминучості того, що комік обов’язково переможе на найближчих виборах.

Якщо змоделювати подібну ситуацію на прикладі США, просто уявіть, що три загальнонаціональні канали (NBC, CBS і ABC) півтора роки регулярно обговорюють можливість балотування Каньє Веста на пост президента. Вони не критикують співака за його некомпетентність та скандальні висловлювання. Навпаки: вони формують у виборців думку, що тільки Каньє може врятувати Америку з кризи. І, врешті, Каньє Вест перемагає на виборах.

Офіційна реєстрація Володимира Зеленського кандидатом у президенти відбулася 21 січня 2019 року. З цього моменту розпочався новий етап його кампанії: два місяці нестримного популізму та відвертої брехні. За звичною популістською традицією комік позиціонував себе несистемним кандидатом, який піднявся проти корумпованих старих політиків. У нього не було чіткої виборчої програми. Був лише набір розмитих тез, який можна описати як “за все хороше та проти всього поганого”.

Що обіцяв Зеленський? Наприклад, у своїй програмі він гарантував, що “у молодої сім’ї буде лише одна турбота — вибрати квартиру у місті або заміський будинок”, що в Україні “стрілятимуть лише феєрверки на весіллях та днях народження”, що в майбутньому не буде оголошень “Робота в Польщі”, а в Польщі з’являться оголошення “Робота в Україні”.

Також Зеленський обіцяв широке застосування народних референдумів для прийняття законів, зниження комунальних тарифів для малозабезпечених і нульову толерантність до корупції на всіх рівнях. Він запевняв, що “йде у владу лише на один термін”. Чого в програмі не було, так це пояснень, з яких фінансових джерел будуть реалізовуватися всі ці обіцянки.

Апогей брехні від Зеленського можна було побачити на його передвиборчих білбордах. На одному з них опублікували геніальну і просту фразу: “Кінець епохи бідності 21 квітня 2019 року”. На іншому: “Здай корупціонера — отримай 10%”. Зрозуміло, що все це були порожні слова. Ніякого кінця епохи бідності після перемоги Зеленського українці так і не побачили. І жодного випадку, коли хтось отримав 10% конфіскованого майна корупціонера, також ніколи не було.

У своїх небагатьох відшліфованих інтерв’ю з попередньо узгодженими запитаннями Володимир Зеленський представив виборцям максимально ідеалістичну картину майбутнього. Війну на Донбасі він обов’язково завершить, бо для цього достатньо просто перестати стріляти. І взагалі, війна триває лише тому, що вона вигідна Петру Порошенку.

Також він пообіцяв обов’язково продати всі президентські літаки, не перекривати дороги своїм кортежем і передати державні резиденції для дитячих літніх таборів. Усі ці обіцянки так і не здійснились. Після перемоги Зеленського відразу з’ясувалося, що президентські літаки потрібні, бо глава держави не може запізнюватися. З тієї ж причини перед проїздом кортежа президента продовжували перекривати вулиці. Передача офіційних резиденцій дітям відбулася частково — у цих заміських будинках дійсно живуть і відпочивають діти, але це діти Зеленського.

Для тих, хто все ж сумнівався в компетентності коміка, підготували гасло “гірше не буде”. Вперше цей вислів у контексті майбутніх виборів президента пролунав у липні 2018 року зі сцени “Вечірнього кварталу”. Саме так головний та багаторічний сценарист цього колективу, росіянин Валерій Жидков, закликав українців не боятись голосувати за комедіанта. Через півроку, 18 лютого 2019 року, ця обіцянка прозвучала вже від самого Зеленського, під час телеінтерв’ю в Одесі. Після успіху на виборах, 7 травня 2019 року, те саме висловлювання про те, що “гірше не буде” повторив вже й Ігор Коломойський, в інтерв’ю Bihus Info. Він навіть відверто додав, що президентство Володимира Зеленського — це експеримент над країною.

Виборчу кампанію майбутнього президента-коміка можна розділити на три етапи:

1. Дискредитація головного конкурента на виборах.
2. Створення ілюзії навколо своєї особи за допомогою телевізійного серіалу “Слуга народу” і сприятливої атмосфери олігархічних ЗМІ.
3. Роздача популістських обіцянок без пояснень, як їх можна реалізувати.

Особливістю президентської кампанії Зеленського було те, що його завжди охороняли від несподіваних запитань. Він відмовився виступати на політичних ток-шоу та брати участь в дебатах у традиційному форматі. З дня реєстрації кандидатом до дня голосування Зеленський дав лише кілька інтерв’ю лояльним журналістам. Ніхто, навіть іноземні кореспонденти, не міг задати йому питання, яке могло б скомпрометувати або показати Зеленського у невигідному світлі.

Українці обирали не політика. Для них була створена нереальна для будь-якої демократичної країни ілюзія, в якій виборці обирають президентом своєї країни улюбленого телегероя.

>>> 15. Чи мав Порошенко шанс перемогти Зеленського?

Зміст

Представники шоу-бізнесу та відомі спортсмени брали участь в українській політиці задовго до Зеленського. Ще у 1998 році членом парламенту став відомий футболіст Олег Блохін, а у 2006 році депутатом Верховної Ради стала переможниця «Євробачення» співачка Руслана Лижичко. Роком пізніше, на позачергових виборах 2007 року, до парламенту пройшов лідер рок-групи «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук.

Як і Партія зелених, несистемні політики з числа спортсменів та музикантів ніяк себе не проявили і ніхто не пам’ятає їхні законодавчі ініціативи. Блохін привернув увагу журналістів лише тим, що за роки своєї парламентської діяльності п’ять разів змінював фракцію, встиг побувати навіть комуністом. Руслана Лижичко у Верховній Раді пробула всього рік. У 2007 році, після розпуску парламенту, оголосили дострокові вибори, в яких вона вже не брала участі. А от Святослав Вакарчук зробив нестандартний крок: через рік після отримання посвідчення народного депутата він публічно оголосив про складання повноважень.

Головною причиною своєї відставки Вакарчук назвав «безперервні міжпартійні та внутрішньопартійні чвари, які деморалізують суспільство всередині країни та підривають її авторитет». Далі він заглибився в філософію: «Єдиний спосіб бути собою – це піти. Залишитися – для мене означає втекти».

Як не дивно, але виборцям сподобався вчинок Вакарчука. Люди зрозуміли його в тому сенсі, що митець стоїть над політичними інтригами і змушений піти з політики, щоб не брати участь у цьому бруді.

Після складання депутатських повноважень Вакарчук повернувся до музичної кар’єри, випустив кілька альбомів та їздив у гастрольні тури. Також він періодично коментував у своєму Твіттері політичні новини. Але робив це трохи у високопарному стилі, ніби приміряючи на себе роль духовного лідера. Однак, його філософські висловлювання подобалися виборцям. З роками за Святославом Вакарчуком закріпився імідж «чесного патріота, який щиро переживає за Україну». І найголовніше, в очах значної кількості українців він вважався несистемним політиком, не таким, як інші.

У вересні 2017 року з’явились чутки, що Вакарчук може повернутися до політики. Причиною цього стала новина про те, що співак відправляється до Стенфорду як запрошений викладач на осінній семестр. Одночасно з читанням лекцій Вакарчук буде навчатися в рамках курсу «Розвиток українських лідерів».

Назва цього навчального курсу багатьох в Україні занепокоїла. Перш за все, Коломойського та Зеленського, яким харизматичний музикант міг змішати всі карти. Адже у разі своєї участі в президентських виборах Вакарчук міг забрати багато голосів протестного електорату, на які дуже розраховував Зеленський. Більше того: популярність Святослава Вакарчука взагалі могла поставити під питання перемогу Зеленського.

Після повернення з Америки Святослава Вакарчука почали включати в президентські рейтинги, хоча сам він у квітні 2018 року публічно заявив, що не має політичних амбіцій. Незважаючи на це, інтрига навколо можливої участі співака у виборах президента зберігалася практично до початку виборчої кампанії.

У травні 2019 року, після перемоги Зеленського, Коломойський в одному з інтерв’ю розповів, що в березні 2017 року вони з Зеленським трохи випили і пізно ввечері зателефонували Вакарчуку. За версією олігарха, вони запитали співака, чи готовий він підтримати Зеленського на президентських виборах. Хоча насправді їх турбувало зовсім інше: чи візьме сам Вакарчук участь у виборах як кандидат на найвищу посаду. Під час цієї розмови Вакарчук був сонний і не відповів на питання.

26 червня 2018 року з’явилися результати соціологічного опитування, яке показало, що Зеленський і Вакарчук мають практично однакові шанси на перемогу. Що стосується чинного президента, то у Порошенка виявили найвищий антирейтинг серед політиків першого ешелону.

Через три дні схвильований Володимир Зеленський опублікував у своєму Інстаграм відкрите відеозвернення до лідера групи «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука. У ньому комік публічно запитав музиканта, чи готовий він до нього приєднатися.

Занепокоєння Зеленського були цілком зрозумілі. Після тривалої кампанії дискредитації президента, Порошенко вже не представляв для нього загрози, а от Вакарчук міг все зіпсувати. Моделювання майбутніх виборів показувало, що співак цілком реально може вийти разом із Зеленським у другий тур замість Порошенка. І якщо це станеться, то в другому турі виборів Вакарчук переможе Зеленського.

Завершилася вся ця історія тим, що Святослав Вакарчук так і не висунув свою кандидатуру на президентських виборах і не підтримав жодного кандидата. Однак через три місяці після перемоги Зеленського лідер «Океану Ельзи» раптово передумав і все ж вирішив повернутися у політику. На позачергових парламентських виборах у липні 2019 року партія Вакарчука «Голос» отримала 5,82% голосів виборців і завела до парламенту 20 депутатів.

Цього разу Вакарчук протримався у парламенті навіть менше року. Вже у червні 2020 року він знову вирішив відмовитися від повноважень депутата. Мотивом свого рішення музикант назвав бажання реалізувати «великий освітній проект». Політика, начебто, цим планам тільки заважала. Щоправда, за наступні чотири роки ніхто так і не побачив «великого освітнього проекту» Святослава Вакарчука.

>>> 14. Передвиборчі обіцянки та особливості президентської кампанії Зеленського

Зміст

Можна з упевненістю стверджувати, що вже у 2016 році Коломойський почав готувати Зеленського до виборів президента. А перші ідеї з цього приводу у нього з’явилися ще у 2015 році, коли рейтинги першого сезону телесеріалу “Слуга народу” показали, що українці дуже добре сприймають казку про чесного вчителя історії, який став президентом.

Але чому саме Зеленський? З точки зору політтехнологів це дуже ризикований кандидат. Він некомпетентний, у нього немає досвіду роботи в органах влади, він ніколи не обіймав виборну посаду. Крім того, в своїх шоу він використовував саркастичні жарти стосовно України як держави та висміював українців. Наприклад, у вересні 2016 року під час виступу в Юрмалі (Латвія) Зеленський порівняв Україну з акторкою з німецьких фільмів для дорослих, “готовою прийняти в будь-якій кількості з будь-якої сторони”.

Варто зауважити, що майже всі жарти, у яких Володимир Зеленський на сцені висміював українців, одягаючи при цьому їхні національні вбрання, були написані етнічним росіянином Валерієм Жидковим. Уродженець російського Тамбова, який переїхав до Києва у 2003 році, пізніше став сам коментувати українську політику, висловлюючись проти вступу України до НАТО та Євросоюзу. А через пару років Жидков став радником голови Служби безпеки України. Сталося це після того, як новий глава держави Зеленський призначив свого друга дитинства Івана Баканова головою СБУ. З Бакановим майбутній президент у шкільні роки жив в одному під’їзді багатоквартирного будинку.

Враховуючи все це, у нормальному демократичному суспільстві Володимир Зеленський ніколи б не став кандидатом у президенти. Він був би дискваліфікований ще після скандалу в Юрмалі. Але в Україні формуванням громадської думки займалися телеканали олігархів. Журналісти, які працюють на цих телеканалах, дуже добре відчувають настрої свого роботодавця. Тому критики Зеленського на телебаченні просто не було, вона не доходила до виборців.

Соціальні мережі в Україні мали обмежену аудиторію. Гнівні пости з критикою Зеленського читають тисячі або в кращому випадку десятки тисяч українців. В той час як загальнонаціональні телеканали охоплювали своїм мовленням мільйонну аудиторію. І, що дуже важливо, вони впливали на соціальні групи, до яких критичні пости у Facebook та Twitter просто не діставали: пенсіонерів та домогосподарок.

З логічної точки зору, Зеленський був дуже проблемним кандидатом у президенти. Якщо Коломойський хотів помститися Порошенку, він мав би обрати більш досвідченого претендента, якого було б легше продати виборцям як реальну альтернативу чинному президенту. Однак олігарх був настільки впевнений у своїх силах, що поставив на те, що скандальний комедіант стане президентом країни. Хоча, цілком можливо, у нього просто не було більш підходящого кандидата, якому можна було б довірити таку делікатну роботу з повалення ненависного Порошенка та захисту власних бізнес-інтересів.

Про рівень комунікації між олігархом та Зеленським говорить той факт, що, за даними журналістів-розслідувачів проекту “Схеми”, з лютого 2017 по кінець 2018 року комік не менше 13 разів літав на приватних літаках до Женеви та Тель-Авіва, де тоді проживав Коломойський. У кожній другій поїздці його супроводжував юрист олігарха Андрій Богдан, який пізніше став головою Офісу президента. У грудні 2018 року в одній з поїздок до них приєднався голова партії “Слуга народу” Іван Баканов, майбутній голова СБУ. Іноді Зеленського супроводжували бізнес-партнери олігарха: Геннадій Боголюбов, брати Ігор і Григорій Суркіси, Тимур Міндіч.

Вибір Коломойського, швидше за все, був емоційним. Він просто симпатизував Зеленському. Можливо, до певної міри на цей вибір вплинув і фактор національності. Зеленський та Коломойський обидва євреї, так само як і власники двох інших загальнонаціональних телеканалів: Віктор Пінчук і Дмитро Фірташ. Під час виборчої кампанії всі три телеканали (1+1, ICTV і Інтер) у своїх новинах позитивно освітлювали все, що пов’язано з Зеленським. Жодної критики на адресу коміка. Жодної згадки про його некомпетентність і популістські обіцянки.

З точки зору середньостатистичного українця національність Володимира Зеленського була скоріше мінусом, ніж плюсом. Протягом століть між українцями і євреями були досить складні відносини. І антисемітизм на побутовому рівні в Україні все ще досить поширений. Коломойський дійсно ризикував, пропонуючи українським виборцям свого протеже. Але головна проблема Зеленського полягала зовсім не в тому, що він єврей, а в тому, що він абсолютно не відповідав вимогам тієї посади, на яку він претендував.

>>> 13. Вакарчук, який міг все зіпсувати, але не зіпсував

Зміст

Можливо, конфлікт навколо “Укртранснафти” можна було б вважати вичерпаним, якби Порошенко не зачепив інтереси Коломойського в банківській сфері. ПриватБанк, який на 92% належав Коломойському та його бізнес-партнеру Геннадію Боголюбову, був найбільшим українським банком. Більше половини дорослих українців мають в ньому рахунки. Але в 2015 році навколо банку виникла невелика проблема.

Трьохкратне знецінення національної валюти, яке сталося після втечі Януковича та початку війни на Донбасі, надзвичайно негативно вплинуло на банківську систему. Щоб уникнути неконтрольованих банкрутств банків, державний регулятор у 2015 році почав чистку фінансового ринку. Протягом року ліцензії втратили 33 банки, які майже не мали активів або були задіяні в схемах відмивання грошей. Також Національний банк підвищив для комерційних банків нормативи відрахування в резерви.

Аудит ПриватБанку показав, що він не лише значно перевищив норму інсайдерських кредитів (банк кредитував коштами клієнтів компанії Коломойського), а й потребує докапіталізації на суму 113 млрд гривень (близько 5 млрд доларів). Станом на 1 січня 2016 року понад 80% усіх кредитів ПриватБанку було видано компаніям, пов’язаним з Коломойським. Абсолютна більшість цих компаній були порожніми і не мали ліквідного майна для застави.

У власників банку було півтора року, щоб виконати вимоги регулятора. Як згадує колишня голова Національного банку України (НБУ) Валерія Гонтарева, грошима потрібно було внести не так вже й багато: 3-4 млрд гривень (150-180 млн доларів). Головна вимога Нацбанку полягала в переоформленні виданих кредитів з фірм-пустишок на реальні компанії з ліквідним майном замість повітря. До квітня 2016 року на баланс ПриватБанку потрібно було передати реальні застави на 31 млрд гривень.

Замість того, щоб виконати умови регулятора, Коломойський максимально затягував переговори. За словами колишнього міністра фінансів Олександра Данилюка, олігарх запропонував державі купити банк частково, зберегти в ньому старе керівництво та надати гарантії від кримінального переслідування. Також він просив дати кілька місяців для вирішення проблем.

Зрештою, стало зрозуміло, що Коломойський не збирається збільшувати капіталізацію або вносити ліквідне майно в заставу за раніше видані кредити. 18 грудня 2016 року Нацбанк визнав ПриватБанк неплатоспроможним, 21 грудня всі 100% акцій банку перейшли у власність держави, 23 грудня почав працювати новий менеджмент.

Три роки потому, пояснюючи причину націоналізації Приватбанку, Ігор Коломойський відверто брехав. Оскільки він не міг визнати, що його банк видавав інсайдерські кредити порожнім фірмам і не мав необхідних резервів, олігарх вигадав власну версію подій. За його словами, Порошенко націоналізував банк, тому що хотів встановити контроль над телеканалом “1+1”. Але президент помилився, оскільки ПриватБанку належав блокуючий пакет акцій компанії “1+1 Продакшн”, а не самого телеканалу, на який оформлена ліцензія телевізійного мовлення.

Підсумком всієї цієї історії стало те, що Коломойський затаїв велику образу на Порошенка і досі звинувачує колишнього президента в тому, що той у нього забрав бізнес. З іншого боку, не можна забувати, що олігарх не тільки грубо порушив правила ведення банківського бізнесу, а й так і не повернув ПриватБанку більшу частину раніше оформлених кредитів, загальна сума яких складає понад 5 мільярдів доларів. На момент націоналізації ця цифра була приблизно рівноцінна вартості банку.

>>> 12. Чому саме Зеленський

Зміст