Категорія: ua

Півторамільйонний Харків вважався одним з найбільш небезпечних напрямків оборони. Причина полягала в географічному розташуванні: місто знаходиться всього за 30 кілометрів від російського кордону. 20 січня додаткове занепокоєння додало зауваження Зеленського, який з невідомої причини публічно припустив, що “Харків може бути окупований”. Як виявилося, місто справді було на крок від окупації.

Вночі 24 лютого харків’яни прокинулись від вибухів. Близько п’ятої ранку росіяни почали обстрілювати з артилерії північно-східні житлові квартали. Паралельно почався наступ з боку російського кордону. Кілька невеликих сіл, які відділяли Харків від Росії, окупантів не зупинили. Як виявилося, ЗСУ не мали жодних укріплень на ближніх чи дальніх підступах до міста.

Російські війська з’явилися на окружній дорозі Харкова, з боку П’ятихаток і Циркунів, уже опівдні 24 лютого. Тут розпочався перший бій: українські військові спалили кілька одиниць ворожої бронетехніки. Тоді ж інформаційні агенції світу облетіли перші фотографії загиблих російських солдатів на фоні в’їздної стели з назвою міста.

Пізніше один із полонених росіян розповів, що в той день у них було завдання прорватися до центру Харкова, на площу Свободи, щоб захопити якусь адміністративну будівлю і повісити на ній російський прапор. Як і під Києвом, росіяни не очікували організованого опору.

25-26 лютого окупанти кілька разів заходили в місто з боку окружної дороги, але щоразу невдало. В перші дні війни вони просто не очікували, що Харків будуть так активно захищати.

26 лютого на автотрасі, що веде від Старого Салтова, українці розгромили цілу колону Росгвардії: мілітаризованої поліції, яка не мала важкого озброєння.

Через інтернет росіяни намагалися налякати захисників Харкова анонсом того, що вночі місто чекає нічна висадка з вертольотів тисяч десантників. Розрахунок цієї дезінформації був лише на те, що ЗСУ здадуть місто без бою. У підсумку ніякого десанту з вертольотів не було. Українські військові на той час вже мали на озброєнні переносні зенітні комплекси, як американські, так і радянські. Тому росіяни не наважилися ризикувати вертольотами.

Переломним днем оборони Харкова слід вважати 27 лютого, коли вранці в місто на бронеавтомобілях “Тигр” прорвалося кілька десятків російських спецпризначенців. До центру міста вони не доїхали, але їм вдалося захопити школу №134 і закріпитися в ній. Це стало їхньою роковою помилкою. В Харкові разом з поліцією та добровольцями перебувало від 30 до 40 тисяч українських військовослужбовців. Школу практично одразу було заблоковано, після чого її почали обстрілювати з танка. Через ще дві години в школі почалася пожежа і більшість росіян загинули. Кілька осіб здалися в полон.

Після подій 27 лютого російська армія вже не намагалася увійти в місто. Замість цього вони регулярно обстрілювали Харків з артилерії та ракет. Але ризик захоплення другого за чисельністю населення міста країни до того часу вже зник.

>>> 46. Таємничій радник з підриву мостів

Зміст

23 лютого 2022 року. За день до вторгнення на кордоні з Херсонською областю росіяни на своїх контрольно-пропускних пунктах без будь-яких пояснень припинили пропускати людей в Крим та назад. Ще раніше українські морпіхи помітили, що противник розміновує окуповану територію перед своїм КПП.

Того ж дня, 23 лютого, командування українських військ у Херсонській області отримало інформацію, що противник може здійснити провокацію: сам обстріляє хімічний завод “Титан”, розташований на контрольованій ним території, щоб звинуватити в цьому Україну. І цей випадок може бути використаний як аналог Гляйвіцької провокації 1939 року, коли Гітлер знайшов привід розпочати війну проти Польщі.

24 лютого, близько 4 години ранку, українські військові зафіксували в Криму зліт більше тридцяти військових літаків. Спочатку вони кружляли над територією півострова, очевидно, будуючись у бойовий порядок. Після цього літаки розлетілись над Азовським та Чорним морями та почали масований пуск ракет.

Перший ракетний удар припав на місця дислокації українських підрозділів, по командних пунктах, по стартових позиціях та пунктах управління ППО, по аеродрому в Мелітополі. Фактично, майже по всіх військових об’єктах в Херсонській та Запорізькій областях. О 4:30 ранку російські окупанти обстріляли ракетами “Калібр” Чорнобаївський аеропорт у Херсоні. Але на той момент українські вертольоти вже були переміщені в інші місця.

Приблизно в той же час українському командуванню надійшла інформація від командира 137-го батальйону полковника Римаренка. Він повідомив, що росіяни розпочали вогневий наліт, обстріл артилерією передових позицій ЗСУ на Каланчакському та Чонгарському КПП.

Провал оборони на півдні України мав катастрофічні наслідки. Незважаючи на те, що чисельно невеликі українські війська на кордоні з Кримом завзято чинили опір, росіянам без особливих зусиль вдалося прорвати оборону, вийти на оперативний простір, і вже о 10 годині ранку досягти міста Нова Каховка. Там вони захопили греблю Каховської ГЕС та систему споруд Північнокримського каналу, по якому постачається вода з Дніпра в Крим.

Того ж дня, 24 лютого, російські війська дісталися до Херсона. Приблизно об 11 годині ранку російський десант, висадившись з вертольотів, зайняв позиції в районі Антонівського мосту. Закріпитися їм не вдалося, оскільки вони ще не контролювали західну частину мосту в Херсоні, а зі сходу на міст проривалися українські підрозділи, які не хотіли потрапити в оточення на лівому березі Дніпра.

Близько 8 вечора, 24 лютого, танкова група ЗСУ знищила російських десантників біля Антонівського мосту та зайняла оборону. Після цього колона українських військ майже годину переходила по мосту з лівого на правий берег Дніпра.

Вночі з 24 на 25 лютого росіяни здійснили авіаналіт на позиції ЗСУ біля Антонівського моста, після чого розпочали штурм. Українці відступили вглиб Херсона.

Ранком 25 лютого з’явилася інформація, що російська армія перейшла Дніпро через греблю в Новій Каховці та рухається до Херсону по суші з північного сходу, в тил української оборони. ЗСУ довелося відступити до Чорнобаївки, а згодом у бік Миколаєва.

Окупанти не поспішали заходити в Херсон, віддаючи перевагу оточенню міста та просуванню до Миколаєва. Повністю обласний центр був захоплений 1 березня. Організованої оборони Херсона не було, за винятком несподіваного бою добровольців у Бузковому парку, на вулиці Нефтяників. Невелика група з декількох десятків місцевих чоловіків, за кілька днів до цього вступивших у територіальну оборону, намагалася зупинити російську колонну. Оскільки у них була тільки легка зброя (рушниці, кілька автоматів і коктейлі Молотова), ця спроба була заздалегідь приречена. Того дня в парку загинуло близько 30 бійців тероборони.

Варто зауважити, що 24-25 лютого українські війська досить успішно завдавали авіаударів по колонах російських військ у Херсонській області. На відео, опублікованих в інтернеті, можна побачити більше десяти одиниць знищеної військової техніки з літерою Z на дорозі між селом Раденськ та Олешками. Ще одна колона була знищена біля села Великі Копані. Також був бій на одній із вулиць міста Олешки.

Стратегічний план росіян полягав у швидкому просуванні до кордону з Молдовою. Тоді українські війська в Одеській області були б відрізані від основних сил у центрі країни. Якби це сталося, Україна втратила б усе чорноморське узбережжя. Швидкий наступ російських військ зазнав невдачі біля Миколаєва — наступного за Херсоном обласного центру.

Як згадує генерал ЗСУ Дмитро Марченко, коли він 25 лютого терміново прибув до Миколаєва, місто було охоплене панікою. На одній з вулиць у центрі міста він навіть побачив, як якийсь чоловік знімає з будинку синьо-жовтий український прапор. Коли Марченко, вийшовши з машини, запитав, чому він це робить, чоловік відповів: “Так вони вже Херсон взяли, завтра тут будуть!”

Окупанти наступали двома групами. Близько 2000 одиниць техніки, включаючи танки та броньовані машини, рушили з Херсона на Миколаїв. Друга група: ще 1200–1300 одиниць техніки, почала обхід на півночі в бік Молдови.

Про той хаос, що панував у перші дні війни, найкраще свідчить нарада військових у Миколаєві. Коли Марченко, якого відправили з Києва організувати оборону міста, запитав одного з командирів про його бойове завдання, той відповів: “Кругова оборона моєї військової частини”. Шокований генерал перепитав: “А хто місто буде захищати?”

Миколаїв був врятований від окупації дивом. Марченко зміг швидко побудувати укріплення на околицях за допомогою екскаваторів, зібраних з усього міста. На відстані 70 кілометрів від Миколаєва, біля міста Вознесенськ, бійці 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ підірвали міст через ріку Мертвовід. Це зупинило подальше просування механізованих колон ворога і не дозволило їм захопити Південноукраїнську АЕС. Закріпитися біля Вознесенська їм також не вдалося.

Максимальним досягненням росіян на цьому напрямку стала десантна операція в аеропорту Миколаєва. Але українські війська змогли вибити окупантів з аеропорту. Не виконавши наказ про оточення Миколаєва і вихід до кордону з Молдовою, росіяни повернулись назад у Херсонську область.

На іншому боці півдня України, у напрямку Бердянська та Маріуполя, події розгорталися більш драматично. Після коротких боїв на кордоні з Кримом росіяни прорвали оборону ЗСУ і через кілька годин вийшли до околиць Мелітополя. Варто зазначити, що на момент початку війни від Криму до Мелітополя взагалі не було українських військ. У самому місті знаходився невеликий гарнізон, якому вдалося на короткий час затримати росіян. Жодної бригади, яка могла б прикрити Маріуполь з боку Криму, поблизу Мелітополя або Бердянська не було.

26 лютого залишки українських військ відступили з Мелітополя на північ, у Василівку, а потім у село Кам’янське Запорізької області, де вони змогли закріпитися і не пустити ворога далі на північ, у Запоріжжя. Захоплення Мелітополя означало, що 500-тисячний Маріуполь приречений потрапити в оточення.

Чому українська армія не змогла зупинити ворога на півдні? Приблизно через рік після початку війни в українському суспільстві активно обговорювалася конспірологічна теорія про те, що кордон з Кримом був заздалегідь розмінований. І це зробили нібито за таємними домовленостями, досягнутими в Омані між Зеленським і Патрушевим, щоб росіяни могли безперешкодно окупувати так званий сухопутний коридор між Росією і Кримом. Деякі замість Зеленського на місце головного зрадника ставили Єрмака, але суть від цього особливо не змінювалася.

У 2023 році, коли журналісти почали активно досліджувати цю тему, версія про розмінування зникла. Мінні поля на кордоні з Кримом дійсно були, але це не означало, що ними був перекритий увесь кордон. Основна частина російських військ увірвалася в Херсонську область по асфальтованих дорогах, що з’єднують півострів Крим з материковою Україною.

Що стосується українських військових, то за їхньою версією, головна проблема оборони півдня полягала в нестачі особового складу. За словами генерал-майора Андрія Соколова, який у лютому 2022 року відповідав за південний напрямок, на момент вторгнення перевага росіян досягала 20 до 1. З Криму наступали приблизно 25 батальйонно-тактичних груп (20 тисяч військових) з підтримкою авіації. З боку ЗСУ кордон з півостровом захищали 1500–1600 людей. З них тільки 250 бійців у складі 137 батальйону морської піхоти знаходились безпосередньо на кордоні з Кримом.

Щоб зрозуміти, в якій складній ситуації опинились українські військові, достатньо сказати, що ці 250 військових із 137 батальйону були розділені на три взводи. Перший взвод (15-45 людей) знаходився на опорному пункті прямо перед мостом Чонгар. Другий взвод тримав позиції біля контрольно-пропускного пункту “Каланчак”. І третій взвод стояв у селі Каїри − контрольно-пропускному пункті “Чаплинка”, навпроти хімічного заводу “Титан”. Ось ці три взводи і зустрічали окупантів 24 лютого.

Хто винен у катастрофі на півдні? Військові, які з очевидних причин поки що не можуть публічно критикувати політичне керівництво, натякають на нестачу особового складу. План оборони передбачав, що південний напрямок мали захищати чотири бригади. Насправді на 24 лютого 2022 року кордон з Кримом захищала тільки одна бригада в неповному складі.

Зеленський категорично відмовлявся вводити в дію план оборони. Навіть не дивлячись на те, що, починаючи з листопада, розвідка США прямо вказувала, що Путін планує розпочати війну. Перша і головна причина, чому президент відмовився посилювати оборону, полягала у фінансах. 18 лютого, за 6 днів до початку повномасштабної війни, в інтерв’ю агенції новин “РБК-Україна” Зеленський відверто і з дитячою безпосередністю пояснив свою позицію: “Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги”. Інакше кажучи, Зеленський не хотів відмовлятися від корупційної схеми, сподіваючись, що все може якось заспокоїться. Путін просто лякає, а гроші — вони тут і зараз, варто тільки руку простягнути.

Друга причина катастрофи на півдні полягала в неправильній стратегії оборони цього напрямку. За словами генерал-майора Соколова, стратегічна лінія оборони мала проходити по Дніпру. Підрив Антонівського мосту міг, принаймні, на кілька днів зупинити російські війська перед Херсоном. За ці дні можна було стабілізувати ситуацію та підтягнути резерви. Але Антонівський міст навіть не був замінований. Чия в цьому вина? Деякі вважають, що за це повинен нести відповідальність командувач Об’єднаними силами генерал-лейтенант Сергій Наєв. Інші звинувачують Офіс президента, який заборонив підривати мости без їхнього наказу.

Аналіз воєнних дій 2023 року показав, що на Запорізькому напрямку росіянам вистачило півроку, щоб побудувати неприступну лінію оборони з численними мінними полями та системою укріплень у кілька рівнів. Все це могло бути побудовано і на кордоні з Кримом. Тим більше що географічне становище для оборони там набагато більш сприятливе, ніж на Запоріжжі. Проте до моменту вторгнення нічого подібного українська армія так і не побудувала. Генерал Соколов пояснює це тим, що земельні ділянки, на яких потрібно було будувати систему укріплень на кордоні з Кримом, знаходились у приватній власності. Без запровадження воєнного стану армія не мала права користуватися ними або мінувати. Вводити воєнний стан або план оборони мав право тільки президент.

Наявних тоді сил для оборони півдня було вкрай недостатньо. Вирішити цю проблему можна було тільки посиленням мобілізації. І знову ж таки, наказ про це міг дати лише Верховний головнокомандувач — президент Зеленський. Ні Залужний, ні Наєв, ні міністр оборони Резніков не мали таких повноважень.

Перекидання військ на південь з інших напрямків було неможливим. Військ не вистачало всюди, а не тільки біля кордону з Кримом. Київ прикривала лише одна 72-га бригада. Харків, друге за чисельністю місто України, прикривала також одна 92-га бригада. Забирати війська з Донбасу було надзвичайно ризиковано, оскільки головний удар чекали саме там.

Додаткова мобілізація, від якої відмовився Зеленський, могла врятувати і Мелітополь, і Маріуполь. Але її не провели. На думку українського президента, будівництво доріг було важливіше, ніж підготовка до війни.

>>> 45. Як Харків врятували від окупації

Зміст

Вбивство російськими солдатами понад 1000 мирних жителів Київської області, з яких близько 500 жили в маленькому місті Буча, шокувало весь світ. Особливістю цієї різанини було те, що вбивства не сталися одномоментно. Російські військові вбивали мирних українців кілька тижнів березня 2022 року. Більшість жертв були застрелені, десятки людей перед смертю піддавалися тортурам, зафіксовані випадки зґвалтувань.

Досі немає однозначної думки щодо причин цього насильства та яка була позиція російських командирів щодо дій своїх підлеглих. Відомо лише одне: офіцери не тільки не перешкоджали немотивованому насильству проти мирних жителів Бучі, але й самі скоювали вбивства.

У російської пропаганди та політики Кремля щодо українського питання є одна особливість. Вона передбачає, що російськомовне населення Донбасу є етнічними росіянами, а україномовне населення нібито вороже до Росії. Очевидно, це вплинуло на мотивацію дій російських військових проти місцевих жителів. Крім того, окупанти були роздратовані тим, що за кілька днів до окупації Бучі українські війська розгромили кілька російських військових колон. Одна з них була спалена на підступах до Ірпеня, інша — у самій Бучі, на вулиці Вокзальній. Не слід виключати версію, що вбивства в Бучі здійснені за наказом придушити будь-який опір місцевого населення, незважаючи на втрати серед цивільних осіб.

Масові вбивства чоловіків, жінок і дітей у Київській області слід розділити на кілька груп:

1. Хаотичний розстріл випадкових громадян, які на автомобілях або велосипедах проїжджали або йшли пішки в зоні видимості російських військових. До цієї групи відносяться не тільки вбиті на вулицях Бучі, а й ті, хто намагався евакуюватися в безпечні райони. Жертвами цих злочинів стали десятки автомобілістів, більшість з яких вбиті на Житомирській трасі. Вони намагалися виїхати з Києва на захід України, але не знали, що вздовж траси М-03 стоять російські війська. Ще не менше десяти цивільних були розстріляні на Варшавській трасі поблизу Ворзеля. Росіяни усвідомлювали, що вчиняють злочини: після вбивств вони спалювали автомобілі та тіла, щоб приховати сліди вбивств.
2. Немотивовані вбивства мирних людей. До цієї категорії належать випадки, коли російські військові вбивали чоловіків, жінок та навіть підлітків під час обшуку їхніх будинків або при спробі вийти зі свого будинку на вулицю. Існують численні свідчення очевидців, коли мешканців Бучі вбивали лише за те, що вони виходили з дому за продуктами або дровами. Деякі з них загинули від рук снайперів, які таким чином розважались або вдосконалювали свої навички.
3. Вбивства мирних громадян, переважно чоловіків, за підозрою в проукраїнській позиції. Вже 4 березня, майже відразу після початку окупації Бучі, російські військові приступили до пошуку громадян за заздалегідь підготовленими списками. Вони перевіряли кожен будинок і проводили фільтрацію, шукаючи колишніх військовослужбовців української армії та цивільних осіб, які підтримували ЗСУ. Знайдених страчували, багатьох жертв перед вбивством піддавали тортурам. Росіяни вбивали будь-кого, хто здавався їм підозрілим. Наприклад, жителя Бучі Павла Власенка затримали за те, що він носив штани в стилі мілітарі, які належали його сину – звичайному охоронцю. Коли тіло вбитого Власенка пізніше знайшли, на ньому були сліди опіків. 12 березня вистрілом у голову був убитий ще один житель Бучі – Ілля Навальний. Він не належав до українських військових або місцевих політичних активістів. Росіянам просто не сподобалося його прізвище, бо воно було таке саме, як у давнього ворога Путіна Олексія Навального.
4. Вбивства, скоєні під час мародерства або після зґвалтувань. Відомо принаймні про двох жінок, які були вбиті після зґвалтування російськими солдатами в Бучі. Всього, за даними української прокуратури, станом на кінець 2022 року зафіксовано 62 випадки зґвалтувань, скоєних окупантами.

8 серпня 2022 року офіційні українські влади опублікували кількість загиблих серед мирного населення у місті Буча: 458 тіл (419 зі слідами стрільби, тортур або насильницьких травм) і 39 тіл, ймовірно, померлих під час окупації з природних причин. З них 366 були чоловіками, 86 жінками. Стать п’ятьох загиблих не ідентифіковано через поганий стан залишків тіл. Дев’ять були дітьми. 50 тіл залишаються невпізнаними разом з частинами тіл і попелом.

Крім Бучі, вбивства мирного населення під час окупації були зафіксовані в інших населених пунктах Київської області. Наприклад, у маленькому місті Бородянка під час окупації загинули 162 жителі (з яких 48 знайдені під завалами будинків, зруйнованих російською авіацією) і 28 зникли безвісти. Серед убитих у Бородянці багато молодих чоловіків, застрелених у голову.

Реакція російської влади на оприлюднення інформації про масові вбивства в Бучі була передбачувано цинічною. 3 квітня 2022 року Міноборони РФ заявило, що за час перебування Бучі під контролем Збройних сил Росії жоден місцевий житель не постраждав від будь-яких насильницьких дій.

Оскільки фотографії трупів на вулицях Бучі швидко розповсюдилися по сайтах світових ЗМІ, через деякий час, замість тотального заперечення Кремль був змушений представити нову версію подій. 12 квітня Володимир Путін заявив, що всі зображення та відеозаписи нібито загиблих у Бучі є фейком, “інсценуванням Заходу”. Паралельно прокремлівські ЗМІ вигадали ще одну версію: газета “Комсомольская правда” написала, що вбивства цивільних у Бучі все ж були, але їх скоїли українські націоналісти, вже після того, як російські війська покинули місто.

Мабуть, зайвим буде говорити, що цей потік брехні повністю спростований у кількох незалежних розслідуваннях, включно з The New York Times та CNN.

Масові вбивства в Бучі та інших містах і селах Київської області показали суспільству та владі, що ця війна має за мету знищення української нації. Без сумніву, подібна Буча, тільки в тисячу разів більше, чекала й Київ у разі окупації. На щастя, завдяки героїзму Збройних сил України мешканці столиці уникнули цього.

>>> 44. Що насправді сталося на півдні

Зміст

Чим далі ми від дня повномасштабного вторгнення, тим більше Зеленський та його друзі намагаються міфологізувати події тих днів на свою користь. Але факти свідчать, що війна не була для президента несподіванкою. Ще 18 січня про план Путіна у всіх деталях розповів голова ЦРУ Вільям Бернс під час свого візиту в Київ. 27 січня 2022 року в телефонній розмові Байден знову попередив Зеленського, що війна “майже неминуча, як тільки трохи пізніше в лютому ґрунт достатньо промерзне”. І хоча український президент тоді намагався заперечити цей прогноз, посилаючись на свої дані, він чудово знав усю необхідну інформацію та весь масштаб ризику.

Навіть якщо врахувати наївність і некомпетентність Зеленського, все одно він, принаймні, з 22 лютого знав про невідворотність нападу. У той день українська розвідка дізналася, що російські військові на кордоні з Україною почали отримувати бойові накази. Тим не менш, Зеленський досі робить вигляд, що початок війни став для нього шоком.

М’яко кажучи, це не зовсім так. Можна погодитися тільки в одному: президент не був готовий до війни. Він свідомо та добровільно саботував виконання комплексу дій, який міг мінімізувати наслідки російського вторгнення. Ось тут хотілося б процитувати пункт 20 статті 106 Конституції України:

“Президент приймає згідно із законом рішення про загальну чи часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі ЗАГРОЗИ НАПАДУ, небезпеки для державної незалежності України”.

Не треба бути великим аналітиком та експертом, щоб зрозуміти, яку фатальну помилку допустив президент Зеленський. Знехнувавши безпекою своїх громадян, він прирік сотні тисяч українців до окупації, десятки тисяч мирних громадян загинули.

Представники команди Зеленського неодноразово відзначали “безстрашність” президента. Очевидно, натякаючи на те, що після початку війни він відмовився від пропозиції американців евакуювати його в безпечний регіон: у Львів чи інший населений пункт Західної України. Ця інформація 25 лютого 2022 року з’явилася на сайті The Washington Post з посиланням на американських посадовців та членів Конгресу.

“Представники американських влади розмовляли з Зеленським з питань безпеки, зокрема про найбезпечніші місця для перебування президента, щоб гарантувати безперервність керівництва державою”, − заявив неназваний представник Білого дому.

Але через кілька місяців, знову ж таки, видання The Washington Post, яке й розповіло про пропозицію евакуації, додало до цієї картини важливі додаткові деталі. У статті від 24 вересня 2022 Пол Зонне та Ізабель Хуршудян написали, що Зеленський висловив готовність піти у відставку або ЗАЛИШИТИ КИЇВ, якщо це допоможе завершити війну:

“У перші години війни, коли західні чиновники закликали його евакуюватися, Зеленський сказав їм, що з радістю піде або подасть у відставку, якщо це покладе кінець війні”.

За бажанням ці слова можна по-різному інтерпретувати. Але слід зауважити, що Володимир Зеленський зараз ретельно уникає будь-якої згадки про те, що він все ж таки розглядав можливість втекти з Києва і залишити свій пост.

Інсайдери з Офісу президента стверджують, що в перші дні війни Зеленський просто не знав, що робити, і деякі люди з його оточення всерйоз розглядали можливість примирення з Путіним навіть ціною територіальних поступок. Однак він не пішов на це з двох причин: втеча глави держави могла повернути країну в стан, подібний до лютого 2014 року. Іншими словами, від’їзд Зеленського опозиція могла трактувати як зраду. Був ризик, що Порошенко візьме під контроль парламент і стане виконуючим обов’язки президента. Ще одна причина полягала в тому, що головнокомандувач ЗСУ генерал Залужний пояснив Зеленському, що ситуація не безнадійна.

Що ж відбувалося в Україні у момент вторгнення? Наведу лише окремі факти:

На кордоні з Білоруссю українських військ практично не було, тільки прикордонники. Росіяни спокійно увійшли на територію України через Чорнобильську зону відчуження і почали просуватися дорогами до Києва. 72-у бригаду ЗСУ, яка мала захищати столицю, перекинули в бік Ірпеня тільки 23 лютого.

За кілька днів до початку війни майже всі підрозділи Національної гвардії були виведені з аеродрому Гостомель. На аеродромі, який, за даними американської розвідки, був однією з головних цілей росіян, залишили всього 150 солдатів для охорони.

Київський аеропорт Жуляни взагалі не мав військової охорони: ні поліції, ні Національної гвардії. Для захисту від можливого десанту генерал Сергій Кривонос наказав облити злітно-посадкову смугу Жулян машинною олією.

За тиждень до вторгнення Залужний отримав наказ перекинути 92 бригаду ЗСУ з Харківського напрямку на Донбас. Головнокомандувач ЗСУ не виконав це розпорядження президента і залишив військових біля Харкова. Завдяки цьому Залужний врятував друге за чисельністю місто України від окупації.

Цікаво, що 20 січня 2022 року, за місяць до війни, Володимир Зеленський в інтерв’ю The Washington Post припустив, що “Харків може бути окупований”. Ці слова викликали настільки великий резонанс в Україні, що навіть цілком лояльний президенту мер Харкова Ігор Терехов висловив своє обурення.

Майже все західне озброєння: переносні ракетні комплекси Javelin, NLAW та Stinger, передані Великою Британією і США на момент вторгнення, перебували на складах Яворівського полігону поблизу польського кордону. Збройним силам було передано всього кілька одиниць.

Задум росіян на київському напрямку читався досить легко. У Кремлі настільки переоцінили свої сили, що сподівалися повторити вторгнення 1968 року в Чехословаччину. Російський спецназ мав швидко захопити аеродроми Гостомель і Васильків, після чого ці аеродроми мали безперервно приймати військово-транспортні літаки з тисячами десантників. Київ хотіли заблокувати з трьох сторін: півночі, заходу та сходу. Кремлівські стратеги сподівалися, що українські війська не будуть чинити опір.

Цей план виправдався лише частково. Російські війська справді майже дійшли до Києва. На сході вони закріпилися в селах біля міста-супутника Бровари, але в саме місто не заходили. На півночі вони увійшли в місто-супутник Буча (15 км від Києва), але в сусідньому Ірпені їм закріпитися не вдалося. Росіяни кілька разів переходили Житомирську трасу, що веде з Києва на захід. Але далі на південь, у напрямку Боярки та Василькова, їм пройти не вдалося. У ніч на 26 лютого біля військового аеропорту у Василькові росіяни висадили десант із парашутів. Усю ніч тривав бій, окупантам не вдалося захопити аеродром. Тієї ж ночі український Су-27 збив російський військово-транспортний літак Іл-76 із кількома десятками десантників на борту.

Що стосується аеропорту Гостомель, який в мирний час служив базою для найбільшого у світі транспортного літака “Мрія” та інших літаків виробництва заводу Антонова, то бої за нього почалися 24 лютого. У цей день 34 російські вертольоти Ка-52 та Мі-8 висадили на його території близько 300 десантників. Під час польоту через Київське водосховище кілька вертольотів були збиті, але це не завадило росіянам захопити аеродром.

Ввечері 24 лютого українські військові відбили аеродром, однак росіяни захопили його вдруге, вже за допомогою сухопутних військ. Час йшов, але Гостомель так і не почав приймати військово-транспортні літаки з російським десантом, оскільки ЗСУ артилерійськими обстрілами пошкодили його злітно-посадкову смугу. У боях за аеродром був знищений літак Ан-225 “Мрія”. За офіційною українською версією, у цьому винні росіяни.

На думку експертів, нездатність захопити аеродроми в Гостомелі та Василькові стала важким ударом для російського військового керівництва, оскільки у них просто не було запасного плану по захопленню Києва.

Практично всюди росіяни зустрічали жорсткий опір українських військ. 25 лютого ситуацію ускладнив підрив дамби на річці Ірпінь. Вода з Київського водосховища перетворила маленьку річку на велику природну перешкоду. Через це росіяни не змогли увійти в Київ та Вишгород з півночі. З заходу, по Житомирській трасі, дорога до столиці також була закрита: біля села Стоянка українці підірвали міст.

Не маючи змоги прорвати оборону біля Ірпеня, на початку березня російські окупаційні війська вирішили зосередитися на просуванні до Києва через село Мощун, розташоване на північному заході, на півдорозі між Ірпенем та Вишгородом. Битва за Мощун стала однією з найкривавіших на першому етапі війни, у ній загинуло десятки бійців з обох сторін. ЗСУ утримали позиції і 16 березня вибили росіян з села. Через кілька днів українські підрозділи за підтримки важкої артилерії відтіснили російські війська до річки Ірпінь.

Битва за Київ завершилася для росіян поразкою. Путін зрозумів, що його план не спрацював, і захопити Київ не вдасться. Кремль не готувався до справжньої війни: розрахунок був тільки на те, що ЗСУ не витримають навіть кілька днів, Зеленський втече зі столиці, а російська армія триумфально проведе парад перемоги на Хрещатику. За відсутності запасного плану, 29 березня російський Генштаб почав виводити військових з-під Києва для посилення своїх позицій на Сході та Півдні України. На цих напрямках окупантам вдалося захопити величезні території, які тепер треба було втримувати будь-якою ціною.

>>> 43. Різанина в Бучі, яка змінила характер війни

Зміст

Серед українських блогерів давно поширена конспірологічна теорія про те, що Андрій Єрмак — агент російської розвідки під позивним Козир. Щоправда, жоден з них так і не зміг надати хоч якісь докази цієї версії. Однак, якщо спостерігати за політичною діяльністю Єрмака, не можна не помітити, що він дійсно дуже прихильно ставився до Росії. Принаймні, до війни.

Наприклад, у вересні 2019 року Андрій Єрмак у розмові з повіреним у справах США в Україні Вільямом Тейлором та колишнім спецпредставником США з питань України Куртом Волкером прямо звинуватив колишнього президента Порошенка у війні на Донбасі. При цьому зробив це настільки емоційно, що ніхто з учасників цієї розмови не сумнівався, що Єрмак справді в це вірить.

Під час зустрічі з Єрмаком Волкер натякнув йому на те, що необхідно відмовитися від ідеї кримінального переслідування Порошенка. У відповідь Андрій Єрмак витягнув з кишені мобільний телефон і, показуючи фотографію свого брата, пораненого на Донбасі, заявив, що за це відповідальний Порошенко. Як згадує Вільям Тейлор, тоді він переконався, що у Єрмака на емоційному рівні глибока злість на Порошенка.

Звинувачувати колишнього президента у війні на Донбасі — досить дивна позиція, враховуючи, що Петро Порошенко зайняв свою посаду в червні 2014 року, в той час як активні бойові дії на Сході почалися в квітні. По суті, Андрій Єрмак повторював тези російської пропаганди, які також звинувачували у війні зовсім не Путіна, а українських політиків. І за словами Тейлора, він щиро в це вірив.

До речі, героїчний брат голови офісу президента Денис Єрмак у березні 2020 року був звинувачений журналістами та опозиційним депутатом Гео Леросом у організації схеми торгівлі державними посадами. Його розмови, де він обговорював із претендентами, скільки коштуватиме та чи інша керівна посада, були записані на відео. Звичайно, українських правоохоронців ці відеозаписи не зацікавили і жодної відповідальності за свої дії Єрмак-молодший не поніс.

Ще один штрих до портрету Андрія Єрмака додає “справа вагнерівців” або Вагнергейт. Факти свідчать, що саме він зірвав цю операцію, коли наполіг на її перенесенні. В результаті план українських спецслужб не спрацював і російські бойовики уникли арешту в Україні.

Коротко про те, що собою уявляла “справа вагнерівців”. Влітку 2020 року Головне управління розвідки Міністерства оборони України спільно зі Службою безпеки України розробило операцію по затриманню 33 учасників групи “Вагнера”. До їхнього числа входили, зокрема, і ті, що брали участь у збитті військового літака Іл-76 під Луганськом у червні 2014 року, а також потенційно важливі свідки у справі збитого “Боїнга” рейсу MH17.

Російських бойовиків мали арештувати в Києві за допомогою вимушеної, начебто аварійної посадки літака Turkish Airlines, що слідував за маршрутом з Мінська до Стамбула. За кілька місяців до цього агенти української розвідки розмістили в Росії фейкові оголошення про працевлаштування в сфері безпеки у Венесуелі. Претендентам обіцяли зарплату в розмірі кількох тисяч доларів на місяць. Але була одна умова: перевагу отримували ті кандидати, хто мав досвід участі в бойових діях. Так серед кількох сотень охочих росіян агентам ГУР та СБУ вдалося відокремити тих, хто їх найбільше цікавив: учасників групи “Вагнер”.

Зеленського проінформували про майбутню спецоперацію 15 червня 2020 року. Президент схвалив операцію і попросив підготувати план. Цей документ був розглянутий і затверджений міністром оборони 1 липня 2020 року. Після цього два старші офіцери, відповідальні за операцію: Василь Бурба — голова ГУР, та Руслан Баранецький — заступник голови СБУ, регулярно приходили до Зеленського з доповідями. Однак 23 липня 2020 року, під час затвердження остаточного плану в Офісі Президента, Андрій Єрмак наполіг на перенесенні дати проведення операції з 25 липня ще на тиждень.

Варто відзначити, що 25 липня автобус з вагнерівцями перетнув кордон між Росією і Білоруссю. Згідно з попереднім планом, цього ж дня вони мали вилетіти до Стамбула, а потім до Каракаса. Замість цього бойовиків поселили в одному з пансіонатів поблизу Мінська. Нову дату вильоту призначили на 30 липня.

Вранці передостаннього дня перебування вагнерівців у пансіонат увірвалися білоруські спецпризначенці. Найманців затримали нібито за звинуваченням у підготовці заворушень у Мінську, але пізніше всіх їх повернули до Росії.

Як з’ясувалося, причиною зриву спецоперації став телефонний дзвінок Зеленського білоруському диктатору Олександру Лукашенку. Зеленський визнав це лише після багатьох місяців брехні та заперечень. У жовтні 2021 року, під час брифінгу в Трускавці президент України розповів, що справді телефонував Лукашенку та повідомив його про те, що поблизу Мінська перебувають бойовики з групи “Вагнера”. На що Лукашенко відповів: “Ми зробимо все можливе”.

Спочатку в Офісі президента стверджували, що ніякої операції з затримання вагнерівців взагалі не було. Потім з’явилася нова версія: спецоперація готувалася, але іноземними спецслужбами, які хотіли втягнути Україну в проблеми, які нам абсолютно не потрібні. Лише після свідчень начальника Головного управління розвідки Міноборони Василя Бурби, який публічно повідомив деякі деталі проваленого плану по затриманню російських бойовиків, президент змушений був визнати правду. Бурбу, який закликав парламент створити слідчу комісію за фактом державної зради, миттєво звільнили з посади. Також у нього забрали службове житло і державну охорону. Щоправда, після розголосу в ЗМІ охоронців потім повернули.

Чому Зеленський провалив спецоперацію українських спецслужб? За його словами, він не хотів погіршувати стосунки з Росією напередодні переговорів з Путіним. Звичайно, як Верховний головнокомандувач і обраний голова держави, президент має право на подібні політичні рішення. Але можна бути на 100% впевненим, що без порад Єрмака тут не обійшлося.

Андрію Єрмаку не обов’язково бути агентом ФСБ, щоб підштовхувати Зеленського до дій, вигідних Росії. Наразі ми поки не знаємо, чи справді він працює на Кремль, чи просто має проросійські погляди, які після початку повномасштабної війни ретельно приховує під маскою патріотизму.

>>> 42. І ось почалася війна…

Зміст