Категорія: ua

Здавалося, успішна осіння кампанія 2022 року, під час якої українська армія звільнила значні території Херсонської та Харківської областей, має всі шанси продовжитися. Хоч і з запізненням, ЗСУ почали отримувати від США та інших західних союзників сучасну артилерію та ракети малої дальності. Особливо ефектно себе показали M142 HIMARS – високомобільні ракетні системи з супутниковим наведенням. На той час, до початку застосування керованих авіабомб, росіяни програвали у високоточній зброї.

Ще однією перевагою ЗСУ стали FPV-дрони. Вперше їх почали активно застосовувати влітку 2022 року. А вже до осені легкі маневрені дрони з вибухівкою за своїм значенням у бойових діях стали майже рівноцінні артилерії. Щоправда, росіяни швидко скопіювали нову технологію і через кілька місяців скоротили відставання в застосуванні FPV-дронів.

У січні 2023 року ЗСУ зіткнулися з серйозною проблемою. Російське командування змінило тактику бойових дій. Вперше це стало помітно на Донбасі, під час атак на міста Соледар та Бахмут. Для штурму українських позицій окупанти почали використовувати малі піхотні групи, сформовані переважно з колишніх в’язнів.

Літом 2022 року, під час боїв за Сєвєродонецьк і Лисичанськ, російська армія досягала успіху завдяки багаторазовій перевазі в артилерії. Така тактика була результативною, але не могла тривати нескінченно. За перший рік бойових дій Росія витратила близько 10 мільйонів артилерійських снарядів при власному виробництві не більше 2 мільйонів на рік. Використання піхоти дозволило не виснажувати запаси артилерії до критичного мінімуму. А оскільки штурмовиками були ув’язнені російських тюрем, питання втрат під час штурмів мало кого хвилювало.

У новій тактиці ведення війни Путіну дуже допоміг Євген Пригожин: давній його знайомий ще з Санкт-Петербурга. Раніше Пригожин не раз виконував для Кремля різні делікатні доручення. Саме йому належала знаменита ботоферма “російських тролів” в Ольгіно, яка зіграла важливу роль у виборах президента США 2016 року. Також Пригожин за допомогою своєї приватної військової компанії “Вагнер” підтримував сирійського диктатора Башара Асада та африканські режими, дружні Росії.

Для участі у війні проти України Пригожину надали майже необмежені повноваження. Щоб збільшити чисельність ПВК “Вагнер” він особисто відвідував виправні колонії, агітуючи ув’язнених підписати контракт. Вертоліт з Пригожиним на борту літав майже по всій Росії, навіть у віддалені райони Сибіру та Далекого Сходу. Злодіям, вбивцям та ґвалтівникам пропонували свободу після 6 місяців участі в бойових діях. Також ув’язненим обіцяли платити по 200 тисяч рублів на місяць (близько 2200 доларів).

За словами Пригожина, шанс загинути за півроку бойових дій становив 15%. Звісно, ця цифра виявилася значно заниженою. 19 липня 2023 року один з командирів ПВК з позивним “Маркс” у Telegram-каналі “Разгрузка Вагнера” заявив, що з 78 тисяч людей, які брали участь у бойових діях, на момент завершення боїв за Бахмут (травень 2023 року) загинуло 22 тисячі, ще 40 тисяч отримали поранення.

Ув’язнені серед бійців Вагнера становили більшість – 49 тисяч людей. Якщо спиратися на дані самих окупантів, то смертність штурмовиків ПВК “Вагнер” в Україні досягла 28%. За даними Міністерства оборони Великобританії, серед засуджених, завербованих Пригожиним, живих залишилося близько 50%.

При атаках на українські позиції найманці “Вагнер” майже не забезпечувалися прикриттям бронетехніки та артилерійською підтримкою. Це призводило до великих втрат у штурмових групах, але частина виживших досягала цілі. Навіть якщо 9 з 10 “м’ясних штурмів” закінчувалися невдачею, десятий штурм призводив до успіху, і українці залишали свої позиції.

У ПВК “Вагнер” була ще одна особливість: колишнім засудженим під загрозою розстрілу заборонялося відступати. В українських Telegram-каналах опубліковано багато відео з допитами полонених вагнерівців, на яких вони розповідали про випадки, коли командири ПВК розстрілювали або забивали до смерті своїх же солдатів.

Події під Бахмутом показали, що українська армія не могла ефективно протистояти подібній тактиці ведення війни. В результаті, вперше за кілька місяців ЗСУ почали відступати. 12 січня 2023 року був залишений Соледар, ще через три місяці жорстоких боїв українські військові відступили з Бахмута.

Незважаючи на невдачі на Донбасі, в цілому українці досить оптимістично дивилися на перспективи війни. У квітні і травні 2023 року їхні надії були пов’язані з майбутнім контрнаступом на півдні, в Запорізькій області. Але він завершився невдачею. ЗСУ не змогли прорвати міцну лінію оборони противника. Після кількох місяців відносного затишшя, у жовтні 2023 року росіяни розпочали власну наступальну операцію: в районі міста Авдіївка, за 15 км на захід від Донецька.

Оборона Авдіївки виявила нову проблему української армії: відсутність добре підготовленої другої лінії оборони. На відміну від росіян, які в червні 2023 року успішно відбили контрнаступ ЗСУ завдяки мінним полям та багатокілометровим окопам, нічого подібного у українців не було. І якщо відсутність мінних полів можна було списати на нестачу мін, то відсутність окопів другої та третьої ліній оборони в районі Авдіївки важко чимось пояснити. Їх просто не викопали.

Не маючи технологічної переваги у високоточній реактивній артилерії, росіяни почали широко застосовувати керовані авіаційні бомби з бойовою частиною від 250 до 1500 кілограмів. Це дозволило російській авіації вести бомбардування з відстані більше 40 кілометрів, не входячи в зону ураження українських систем ППО.

Підсумком кривавих боїв в Авдіївці та прилеглих селах став відступ ЗСУ на менш вигідні позиції. Після захоплення цього міста 17 лютого 2024 року росіяни не змогли глибоко прорвати фронт, як це зробили українські військові на Харківщині, але в цілому ситуація значно погіршилася. Майже на всіх ділянках фронту, крім Херсонської області, ЗСУ перейшли до глухої оборони. На деяких ділянках українська армія вимушено відступила на 20-30 кілометрів. Станом на липень 2024 року перспективи для звільнення окупованих територій не проглядаються.

>>> 52. Як може завершитись війна в Україні?

Зміст

Після подій у Маріуполі основні бойові дії перемістились в Луганську область. У травні 2022 року російські війська активізували наступ на 250-тисячну Сєвєродонецьку агломерацію. Понад місяць, спочатку в Рубіжному, а потім у Сєвєродонецьку тривали криваві вуличні бої. Хоча обидві сторони мали приблизно рівні сили в піхоті, у росіян була багаторазова перевага в артилерійських снарядах (не менше 10 до 1). Це й вирішило результат битви.

14 червня 2022 року окупанти встановили контроль над більшою частиною Сєвєродонецька. Через 10 днів українські військові відступили з міста. Здавалося, що вони зможуть вести тривалу оборону в сусідньому Лисичанську, який відділений від Сєвєродонецька річкою і розташований на більш високому правому березі. Але на той час росіяни досягли успіхів на південь від міста, що створило загрозу оточення. 28 червня українські війська почали відхід з Лисичанська. Через 4 дні окупанти заявили про його захоплення.

Після падіння Лисичанська Кремль оголосив про повний контроль над всією Луганською областю. Святкуючи перемогу, Путін наказав дати невеликий відпочинок солдатам, які воювали на цій ділянці фронту.

В липні та серпні 2022 року на війні спостерігалося відносне затишшя. Метою російської армії на Донбасі було захоплення Слов’янська та Краматорська, але можливості для цього у них були обмежені. Наприкінці липня Кремль заявив про намір провести на окупованих територіях референдуми про приєднання до Росії. У Путіна сподівалися, що результати голосування, запланованого на 11 вересня, призведуть до замороження військових дій. Нібито після формального приєднання захоплених територій до Росії, українське керівництво побоїться розпочати наступ з метою їх відвоювання.

Щоб ще більше налякати Київ, колишній президент Росії Дмитро Медведєв у своєму Telegram-каналі пригрозив застосувати ядерну зброю, якщо українська армія спробує “напасти” на нові російські території. Як показали подальші події, цей блеф нікого не зупинив. Командування ЗСУ готувалося до наступу, головною метою якого мало стати звільнення Херсона.

Вперше з початку війни українці успішно застосували дезінформацію. В липні та серпні 2022 року українські політики регулярно повідомляли про те, що основним ударом ЗСУ стануть позиції окупантів на правому березі Дніпра.

9 липня віце-прем’єр Ірина Верещук по національному телебаченню закликала мешканців Херсонської та Запорізької областей залишити свої домівки в зв’язку з майбутнім наступом українських військ. Мешканцям окупованого Херсона радили терміново підготувати для себе укриття.

У той же день, 9 липня, президент Володимир Зеленський публічно наказав оперативному командуванню “Південь” повернути окуповані території. 24 липня чиновник Херсонської ОДА Сергій Хлань заявив, що “до вересня Херсонщина обов’язково буде звільнена, і всі плани окупантів проваляться”.

Розрахунок виявився вірним. Російське командування почало поспішно посилювати свою групування на правому березі. І оскільки окупанти тоді володіли досить обмеженими ресурсами, це посилення відбувалося за рахунок ослаблення інших ділянок фронту.

В липні та серпні українська армія справді звільнила кілька сіл на правому березі, але ніякого великого прориву не сталося. Наступ проходив дуже важко. Тим часом бої раптово активізувалися на зовсім іншій ділянці фронту: в Харківській області. 6 вересня ЗСУ прорвали фронт у районі міста Балаклія і за тиждень звільнили велику територію: близько 6000 квадратних кілометрів, включно з містами Куп’янськ та Ізюм. Через кілька днів були звільнені також міста Лиман і Святогірськ.

За словами російських воєнних блогерів, українські військові знайшли найменш захищену ділянку російської оборони, прорвали її та на легкій бронетехніці почали швидко просуватися вглиб території, намагаючись не ввязуватися в бої. Через загрозу оточення окупанти поспішно залишили вищеперераховані міста, покинувши на своїх позиціях близько 200 танків та іншу бронетехніку.

Оскільки фронт впав, подальша інтрига полягала лише в тому, на якому рубежі зупиняться наступаючі українські війська. Імпульс наступу почав згасати через два тижні. На жаль, ЗСУ не вистачило сил звільнити міста Сватове і Кремінна в Луганській області. До обох міст вони не дійшли приблизно 10 кілометрів. На той час росіяни отримали допомогу резервів, лінія фронту стабілізувалася.

Що стосується наступу на Херсон, то він йшов також по не зовсім очікуваному сценарію. Українські військові вирішили сконцентруватися не на лобових атаках, а на ракетних ударах по логістиці, командних пунктах і системах забезпечення. У цьому їм надали неоціненну послугу американські системи HIMARS. Тоді росіяни не могли нічого подібного протиставити, тому ситуація для них на правому березі Дніпра стала значно погіршуватися. Після часткового руйнування Антонівського мосту в Херсоні логістика значно ускладнилась.

9 листопада 2022 року командувач російською групою військ генерал Сергій Суровікін оголосив про виведення військ з Херсона і правого берега Дніпра. За його версією, це необхідно тому, що Херсон та прилеглі населені пункти не можуть бути захищені належним чином, а мирним жителям загрожують обстріли з боку ЗСУ.

10 листопада українські війська звільнили велике село Снігурівка, а через кілька годин село Киселівка, що за 15 кілометрів від Херсона. Наступного дня, 11 листопада, ЗСУ без бою увійшли в Херсон. Варто відзначити, що росіяни відступили цілком організовано, не забувши пограбувати місцеві музеї та вивезти цінне обладнання з місцевих лікарень. Не бажаючи ускладнювати ситуацію, ЗСУ просто чекали, поки окупанти перейдуть на лівий берег по імпровізованому мосту з барж, з’єднаних між собою біля опор зруйнованого Антонівського мосту.

>>> 51. 2023 рік: погіршення ситуації на фронті

Зміст

Багато українців у соцмережах звинувачують Зеленського в тому, що він “віддав у полон” понад 2000 захисників Азовсталі. Однак, ці твердження є безпідставними. Дії Зеленського в ті дні були максимально адекватними. Ситуація зайшла в глухий кут, і іншого виходу просто не було. У бійців “Азова” та морських піхотинців 36-ї бригади було лише два варіанти: загибель або здача в полон. Запаси продовольства в бункері практично закінчились.

На початку травня 2022 року бої біля металургійного заводу майже припинилися. Українські військові ховалися в підземних укриттях металургійного заводу, лише час від часу здійснюючи вилазки на поверхню. Окупанти, яких мало надихала перспектива вести бої у численних заводських будівлях, обрали тактику застосування важких авіаційних бомб. Підземні бункери Азовсталі мали кілька рівнів, але й вони не могли повністю захистити від ударів тритонних бомб. В ніч на 28 квітня одна з таких бомб зруйнувала підземний госпіталь Азова, що призвело до невстановленої кількості жертв серед пацієнтів і медиків.

Для остаточного захоплення території заводу росіяни не виключали застосування хімічної зброї. 11 квітня 2022 року представник військового командування ДНР Едуард Басурін відкрито висловився про таку можливість. Окупантів зупиняло лише те, що разом з захисниками Азовсталі в бункері ховалися кілька сотень цивільних осіб. Застосування хімічної зброї проти мирного населення загрожувало ще більше погіршити міжнародну ізоляцію Росії, тому в Кремлі вирішили погодитись на варіант, за яким бійцям Азовсталі нібито буде обіцяно “евакуацію” для подальшого обміну.

16 і 17 травня українські військові здалися в полон, вийшовши з бункера на поверхню. Однак уже через два місяці, 29 липня 2022 року, 53 військовополонених з числа захисників Азовсталі були вбиті, ще 73 людини поранені. Один з бараків у таборі Оленівка, куди за день до цього перевели близько 150 полонених, був підірваний за допомогою термобаричного вогнемета. За однією з версій, російські військові підірвали будівлю, щоб приховати факти тортур і позасудових страт. За іншою версією, масове вбивство сталося за ініціативою командування ПВК Вагнер, яке щиро ненавиділи українських націоналістів з “Азова” і не хотіло, щоб вони потрапили на обмін полонених.

Командир полку “Азов” Денис Прокопенко, виконувач обов’язків командира 36-ї бригади морської піхоти Сергій Волинський та ще троє старших офіцерів при здачі в полон були відокремлені від решти військовослужбовців і перевезені до Москви. До 21 вересня 2022 року вони перебували в слідчому ізоляторі ФСБ.

22 вересня в результаті обміну полоненими Прокопенко та інші офіцери опинились у Туреччині. За домовленістю між Зеленським, Путіним і президентом Туреччини Ердоганом Росії видали Віктора Медведчука, затриманого після спроби втечі з-під домашнього арешту. Україна отримала п’ятьох VIP-ув’язнених на чолі з Прокопенком і приблизно 250 інших захисників Азовсталі.

На момент написання цієї книги близько 1700 українських військових, які потрапили в полон у Маріуполі, досі перебувають у різних російських в’язницях. Кремль категорично відмовляється їх міняти, незважаючи на те, що це перешкоджає всьому процесу обміну. Україна, у свою чергу, не має наміру продовжувати обмін полоненими без включення в списки на повернення військових “Азова”.

Що стосується Прокопенка та інших чотирьох офіцерів, то Путін погодився їх обміняти на Медведчука за умовою, що вони залишаться в Туреччині до кінця бойових дій. Ця угода діяла приблизно рік. 8 липня 2023 року, після візиту Зеленського до Туреччини, військовополонених повернули в Україну.

>>> 50. Осінь 2022. Несподіваний успіх української армії

Зміст

Те, що сталося в Маріуполі, не міг передбачити жоден негативний сценарій. Найбільш “кривавий” прогноз війни, оголошений на початку лютого 2022 року, був пов’язаний зі штурмом Києва. Тоді голова Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі заявив, що в разі повномасштабного вторгнення Росії Київ очікує падіння протягом 72 годин, що призведе до 15000 смертей українських військовослужбовців та 4000 смертей російських військовослужбовців. Також прогнозувалося, що в результаті військових дій 50 тисяч мирних жителів загинуть або отримають поранення.

Дивно, але українські війська могли втримати Маріуполь. За однієї умови: якби наступ на місто йшов зі сторони ДНР, тобто зі сходу та півночі. У 2015 році, за 10-12 кілометрів на схід від Маріуполя, кілька місяців тривали важкі бої за селище Широкине. Тоді ЗСУ змогли утримати домінуючі висоти, які не дозволяли росіянам обстрілювати місто з артилерії. Проте у 2022 році жоден план оборони не передбачав, що Маріуполь вже через три дні після початку війни опиниться в повному оточенні. Нагадаю, що 25 лютого, наступного дня після вторгнення, російські війська опинилися на околицях Мелітополя: 200-тисячного міста, розташованого на півдорозі між Кримом та Маріуполем.

Українська армія на півдні мала критично недостатній рівень комплектації. Як виявилося, Херсонську область біля кордону з Кримом захищала лише одна бригада. І навіть вона не була повністю укомплектована. Мелітополь та Бердянськ просто нікому було захищати. У Верховного головнокомандувача Володимира Зеленського було 4 місяці з моменту отримання розвідувальних даних про плани Путіна розпочати війну. На жаль, він майже нічого не зробив для посилення обороноздатності держави.

Сумнозвісні слова Зеленського: “Ми можемо збільшити армію у два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги”, якими він за тиждень до початку війни пояснив свою небажаність збільшувати фінансування ЗСУ, стали вироком не тільки для українських захисників Маріуполя, але і для десятків тисяч мирних жителів. Скільки їх загинуло у своїх квартирах і на вулицях за ці кілька тижнів облоги: 10 тисяч, 15, 25 тисяч? Відповідь, швидше за все, ми дізнаємося тільки після деокупації міста.

Війна почалася для маріупольців о 3:45 ночі з артилерійських обстрілів. Вранці почався наступ на місто, але не зі сходу, як у 2015 році, а з півночі – з Волноваської траси. Біля села Павлопіль почався перший бій, під час якого росіяни втратили кілька танків і не змогли прорватися на ближні підступи до Маріуполя. Після цього противник змінив напрямок головного удару і наступного дня почав оточувати місто з заходу, зі сторони Мелітополя, де не було ані систем укріплень, ані достатньої кількості військ для оборони.

Як показала подальша історія війни, на прикладі не дуже вдалого українського контрнаступу в Запорізькій області в червні 2023 року, оборона може бути дуже ефективною за наявності суцільних мінних полів та системи траншейних укріплень. Нічого подібного поблизу Маріуполя не було. Як згадував один із захисників “Азовсталі” Кирило Беркаль, перед війною українські військові не мали можливості будувати укріплення біля Маріуполя. Ця земля належала фермерам і ніхто без введення воєнного стану не міг і не хотів передавати її військовим. Тому Маріуполь міг ефективно оборонятися тільки зі східного напрямку, де з 2015 року були обладнані позиції українських військ, і де через близькість до лінії фронту не велася сільськогосподарська діяльність.

Що стосується самого міста, то в перші два дні Маріуполь, хоч і обстрілювали з артилерії та авіації, але ці обстріли поки не несли катастрофічний характер. Деякі жителі навіть продовжували ходити на роботу. В перші дні росіяни бомбили підприємства критичної інфраструктури. Ось як у інтерв’ю українському виданню “Лівий берег” описав ці події мер Маріуполя Вадим Бойченко:

“Перші п’ять днів вони системно працювали по 15 електричних лініях, що забезпечують електроживлення міста. В результаті знищили все — місто залишилося без електрики та без тепла при морозі 11 градусів. …Коли перебили електронасосні станції, які перекачують воду, ми залишилися без води. Ми перейшли на резервний насос – нам би вистачило його на рік. Але хтось і туди привів ворожу артилерію, вона розбомбила і це джерело. Тоді ми залишилися без води”.

З 28 лютого обстріли міста посилилися. Росіяни застосовували реактивну артилерію, ракети “Точка-У” та авіацію. Спочатку Маріуполь бомбили два літаки, які скидали бомби кожні півгодини, потім почали бомбити п’ять літаків.

У мирних жителів було дві доби для евакуації. 26 лютого росіяни без бою увійшли до Бердянська, а наступного дня перерізали автомобільні дороги, що з’єднували Маріуполь з тилом. Перші два дні з міста ще можна було виїхати залізницею, потім залізничні шляхи розбомбили.

28 лютого Маріуполь опинився в оточенні. За оцінкою мера Бойченка, у перші дні війни з міста встигли виїхати приватним автотранспортом та залізницею приблизно 140 тисяч людей. Щоб перешкодити організованій евакуації, окупанти розбомбили місця парковки комунальної техніки та міських автобусів.

На момент оточення в Маріуполі залишалося приблизно 300-350 тисяч людей. Частина магазинів закрилася майже відразу після початку війни, але деякі продовольчі магазини та аптеки працювали до 2 березня, поки було електропостачання. Мародерство почалося з 2-3 березня після відключення електроенергії. В першу чергу забирали продукти. Масове мародерство промислових товарів почалося вже в квітні, після початку окупації. Росіяни та деякі жителі Донецька, пов’язані з військовими ДНР, приїжджали в Маріуполь на вантажних машинах і вивозили усі цінні речі з закритих магазинів і офісів.

7 березня в маріупольських будинках відключили газ. Це значно погіршило гуманітарну ситуацію: люди вже не могли готувати їжу вдома та обігрівати свої квартири. Після цього місцеві жителі почали розкладати багаття на дворах і готувати на відкритому вогні.

Масова загибель жителів міста почалася 7-8 березня. Найбільше постраждав Лівобережний район, розташований у східній частині міста, за рікою Кальміус. Тоді й проявилася вся кривава жорстокість і нелюдяність російської армії. Вони обстрілювали та бомбили Маріуполь за сирійським сценарієм: незважаючи на ризик загибелі мирного населення.

Найбільше обстрілів та авіабомбардувань припало на період з 8 по 14 березня. Після 14 березня деякі околиці Маріуполя перейшли під контроль росіян, і бої перенеслися в центральну частину міста, а потім у бік “Азовсталі” та порту.

“Порт вони не чіпали. Думаю, порт вони залишили собі, тому що ви ж розумієте, що Азовське море в Росії мілководне, глибина 4-5 метрів, і далі вже Таганрозька затока. У нас глибина Азовського моря досягає 14 метрів – судна вільно можуть заходити. Думаю, вони це розуміли, тому отримали завдання знищити все, крім порту. Тому по порту практично немає прильотів. Єдине, куди прилетіло, — зернотермінал, щоб ми не брали звідти зерно, не мололи борошно і не пекли хліб”, — згадує мер міста Вадим Бойченко.

Починаючи з 15 березня, жителі міста почали самостійно евакуюватися з міста, пішки та на автомобілях. На цей час значна частина міста вже була під контролем росіян, тому бомбардування трохи вщухли. Протягом приблизно тижня можна було відносно безпечно виїхати в бік Запоріжжя. Тоді Маріуполь залишили приблизно 100 тисяч людей. Згодом росіяни закрили шлях евакуації в бік України та дозволили виїзд тільки до Росії.

Багато жителів міста загинули у своїх квартирах. Коли російська ракета потрапляла в будинок, часто це призводило до обвалу під’їзду або пожежі. Від ударної хвилі клинило двері і люди опинялись у вогняній пастці, не маючи можливості спуститися на нижні поверхи. Так у своїх квартирах живцем згоріли сотні мирних жителів. Ще тисячі загинули під завалами або від розльоту уламків, перебуваючи на вулиці.

Як мінімум, кілька сотень маріупольців були поховані живцем у підвалах своїх будинків. Якщо авіаудар потрапляв у під’їзд і перекриття будинку обвалювалися на нижні поверхи, то іноді це повністю блокувало вихід з підвалу для всіх, хто в ньому рятувався від обстрілів.

Свідчення про багаточисельні військові злочини росіян з’явилися вже після завершення оборони міста. Радник міського голови Павло Андрющенко в березні 2023 року повідомив, що під час розчищення руїн будинку за адресою вулиця Новоросійська, 16, у його підвалі знайшли приблизно 200 тіл загиблих маріупольців. Витягли і поховали лише приблизно 70 трупів: тільки ті, які були відносно цілими. Всіх інших загиблих вивезли разом з будівельним сміттям. Раніше, у травні 2022 року, схожу страшну знахідку виявили під час розбору завалів багатоповерхових будинків у районі приміської АЗС-2 по проспекту Миру. У підвалі зруйнованого будинку виявили кілька десятків тіл загиблих під завалами з високим ступенем розкладання.

Після Маріуполя росіяни проводили свої варварські штурми міст і на інших ділянках фронту. Варто згадати стерті з лиця землі Бахмут, Попасну, Мар’їнку і Авдіївку. Але в Бахмуті, Мар’їнці та Авдіївці жителі хоча б мали можливість евакуюватися, і в цих містах під час оборони певний час діяли пошуково-рятувальні служби. Винятком у цьому списку є тільки Попасна. За свідченням вцілілих, під час обстрілів цього маленького міста спостерігалася ситуація, схожа на Маріуполь, в результаті чого загинуло кілька сотень людей.

Весь світ облетіли страшні кадри наслідків авіаудару по Драматичному театру, де ховалися сотні людей. Російського пілота не зупинило навіть те, що на площі перед будівлею театру було написано великими літерами “ДЕТИ”. В результаті цього масового вбивства загинуло не менше 300 мирних жителів.

Трагедія Маріуполя сталася не тільки тому, що це місто опинилося на шляху армії, для якої життя мирних жителів нічого не варте. Ще однією причиною гуманітарної катастрофи стало оточення міста. На відміну від Бахмута і Авдіївки, маріупольці втратили можливість евакуюватися в безпечні регіони вже через два дні після початку війни, тому просто сиділи в своїх квартирах і підвалах, чекаючи смерті. Пошуково-рятувальна та пожежна служби в місті не працювали. Завали ніхто не розбирав. Швидка медична допомога перестала виїжджати на виклики. Люди, які отримали поранення від уламків, просто помирали від втрати крові.

За оцінкою головного лікаря обласної лікарні Маріуполя Олександра Ярошенка, кількість загиблих у місті становить приблизно 20 тисяч осіб. З цією цифрою погоджується і мер міста Вадим Бойченко. Точна кількість жертв невідома, оскільки російська влада ретельно приховує ці дані. Супутникові знімки Маріуполя і його околиць свідчать, що загиблих, яких після початку окупації почали збирати по вулицях і ексгумувати з імпровізованих поховань у дворах будинків, ховали переважно в братських могилах на чотирьох кладовищах поблизу населених пунктів Мангуш, Старий Крим, Виноградне і в самому Маріуполі.

Досліджуючи причини трагедії Маріуполя, слід приділити увагу діям не тільки російської армії, але і української. Те, що жорстокість росіян важко окреслити якимись межами, напевно ніхто не зважиться заперечити. Діставшись околиць міста, вони заблокували п’ятитисячне угруповання ЗСУ. Місто було приречене: вже через тиждень лінію фронту відсунули від Маріуполя майже на 100 кілометрів. Який сенс був руйнувати житлові будинки авіабомбами? У цих умовах Маріуполь рано чи пізно все одно би здався.

Що стосується дій української армії, то тут є кілька моментів, на які багато хто не бажає звертати увагу. Аналіз заяв і інтерв’ю, які давали деякі захисники Маріуполя під час оборони і після повернення з російського полону, дає підстави стверджувати, що дії керівництва полку “Азов” можна оцінити скоріше не як героїзм, а як авантюризм, що призвів до жахливих наслідків.

Військова наука, історія якої налічує багато сотень років, завжди чітко вказує, що командир військового підрозділу зобов’язаний докласти максимум зусиль, щоб його військо не потрапило в оточення. Якщо ж так сталося, що його підрозділ опинився в оточенні, то головним завданням командира має стати вихід з оточення для об’єднання з основними силами.

Що ж робив командир полку “Азов” Денис Прокопенко напередодні війни? Як стверджує його дружина Катерина, 14 лютого 2022 року, за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення, вони з чоловіком сиділи в маріупольському кафе і він їй розповідав, що розробляє план оборони Маріуполя.

Без сумніву, план оборони Маріуполя дуже необхідна річ, тим більше для військового командира, який знає або здогадується, що через кілька днів почнеться війна. Але план Дениса Прокопенка, швидше за все, полягав у тому, що полк “Азов” нікуди з Маріуполя не піде. Він навіть не допускав ймовірності того, що їм доведеться залишити місто заради оперативного маневру або для того, щоб не потрапити в оточення.

24 лютого, початок війни. Військові з полку “Азов” починають переносити запаси води та продуктів харчування в підземні бомбосховища “Азовсталі”. На цьому заводі площею 11 квадратних кілометрів побудовано 36 багаторівневих бомбосховищ, між якими існує кілька тунелів. За необхідності в них могли розміститися кілька тисяч людей. Того ж дня військові оглянули ще один велике металургійне підприємство Маріуполя – завод імені Ілліча. Ось як згадує ті події офіцер полку “Азов” Кирило Беркаль:

“Ми не отримали доступ до критичної інфраструктури. Ми просто отримали схеми пожежної безпеки і просто спланували на картах, що, як, хто буде діяти. З заводом ми познайомилися тільки 24 числа. Ми виконували бойове завдання зі стримування та відбиття атаки противника. Вони спочатку наступали з Волноваської траси, ми їх відбили. Противник змінив напрямок головного удару і почав охоплювати місто з західної сторони…”

8 травня 2022 року Денис Прокопенко, вже кілька тижнів перебуваючи в оточенні в бункері заводу “Азовсталь”, через супутниковий інтернет дав невелике інтерв’ю редактору “Української правди” Севгіль Мусаєвій. У ньому командир “Азова” підтвердив, що його рішення залишитися в Маріуполі, незважаючи на повне оточення, було цілком усвідомленим.

“Ми цілком усвідомлено пішли в цей котел. Розуміючи, що, згідно з планом оборони, потрібно буде вести кругову оборону в місті, і це, власне, так і сталося”, — заявив Прокопенко.

Ці слова не були сенсацією. Ще 26 лютого, о 10 годині ранку, тобто за дві доби до того, як російські війська перерізали трасу на Запоріжжя і завершили оточення міста, Прокопенко в Telegram-каналі “Азова” виклав відеозвернення, в якому заявив, що він наказує кожному бійцю полку “Азов” боротися “до останньої краплі крові”. Денис Прокопенко запевнив, що його полк разом із Національною гвардією України та іншими силовими структурами надійно обороняє місто Маріуполь.

Як можна оцінювати рішення командира “Азова”? Справді, Маріуполь можна було довго обороняти навіть проти переважаючих сил противника. Але тільки за наявності кількох умов: якщо захисники міста не знаходяться в оточенні, мають шляхи евакуації поранених, можливість поповнення боєприпасів і особового складу. 26 лютого, коли російські війська без проблем увійшли в Мелітополь, вже було зрозуміло, що до повного оточення Маріуполя залишаються лічені дні.

Щоб уникнути катастрофи 26-27 лютого 2022 року військове командування ЗСУ мало б дати наказ українським військам у Маріуполі терміново відступити з міста: або для об’єднання з основними силами, або для ведення бойових дій на захід від Маріуполя, щоб не допустити оточення. Судячи з усього, такого наказу не було. Ми не знаємо, як президент Зеленський, як Верховний головнокомандувач, втручався в роботу військових. Так чи інакше, Валерій Залужний, як Головнокомандувач ЗСУ, мав переконати Зеленського погодитися з тим, що Маріуполь потрібно терміново залишити.

З цього ребусу ми знаємо два складові елементи. Прокопенко, як командир українських військ у Маріуполі, дуже хотів повоювати в місті, навіть незважаючи на те, що оборона в повному оточенні заздалегідь приречена на поразку. Більше того: “Азов” перед початком оборони міста навіть не мав достатньої кількості військової техніки та боєкомплекту.

“В Азові було в 1-му батальйоні БТРів до 7 одиниць, у другому батальйоні 4-5 робочих МТЛБ, невелика кількість БТРів і бронеавтомобілів. (За штатом у батальйоні має бути 30 БТРів)… Максимум була укомплектована тільки одна рота в кожному батальйоні. Частина артилерії знаходилася на ремонті глибоко в тилу. Снарядів було катастрофічно мало”, – розповідає офіцер “Азова” Кирило Беркаль.

У Прокопенка була можливість почати оборону на дальніх підступах до Маріуполя, щоб не допустити оточення. Але полк “Азов” і 36-та бригада ЗСУ не вийшли з міста, а вирішили готуватися до боїв у міській забудові.

Зеленський, як показали подальші епізоди війни, все ж іноді втручався в рішення військових, навіть незважаючи на відсутність у нього необхідної компетенції. Наприклад, інформовані джерела стверджували, що президент був проти виведення військ із Сєвєродонецька і Бахмута, хоча військові наполягали на цьому. В результаті обидва міста все одно були захоплені росіянами через кілька місяців боїв у міській забудові. І в Сєвєродонецьку, і в Бахмуті українські війська зазнали важких втрат, як і росіяни. Але росіяни в Бахмуті кидали на штурм переважно ув’язнених, по яких ніхто особливо плакати не буде, а ЗСУ втрачали особовий склад регулярної армії.

Ми не знаємо, яку роль зіграв Залужний в тому, що 12-та бригада Національної гвардії, до складу якої входив “Азов”, і 36-та бригада морської піхоти ЗСУ залишилися в повному оточенні в Маріуполі. Денис Прокопенко після повернення з російського полону не дав жодного інтерв’ю, яке могло б прояснити цю ситуацію. Можна лише припустити, що в розмові між Прокопенком і Залужним командир “Азова” запевнив, що його підрозділ готовий захищати місто і відступати з Маріуполя не потрібно. Бравада та авантюризм Дениса Прокопенка стали саме тим ключовим фактором, який не дозволив Залужному і Зеленському прийняти єдине правильне рішення про відступ із міста.

На тлі катастрофи, спричиненої варварськими обстрілами міста з боку росіян, Прокопенко вирішив представити власну версію подій. За його словами, рішення залишитися в повному оточенні було виправданим, тому що таким чином українські війська відтягнули на себе велике угрупування сил противника і цим послабили тиск на ЗСУ на інших напрямках.

Результат оборони Маріуполя важко назвати вдалим. 20 тисяч загиблих мирних жителів. З приблизно 5000 українських військових половина загинула, інша половина потрапила в полон. З плюсів: не менше 4000 загиблих російських військових, включно з двома генералами.

>>> 49. Доля полонених

Зміст

Майже відразу після інавгурації, в травні 2019 року президент Володимир Зеленський призначив на посаду голови Служби безпеки України свого друга дитинства Івана Баканова. Якщо ви пам’ятаєте, Ваня та Вова не лише вчилися разом у школі, а й навіть жили в одному під’їзді багатоквартирного будинку в Кривому Розі.

Це призначення було суто політичним рішенням — глава держави хотів бачити на цій ключовій посаді людину, якій можна довіряти. Хоча у Баканова не було жодного досвіду роботи в правоохоронних органах чи на державній службі, суспільство сприйняло це призначення спокійно. Якщо естрадний комік став президентом, то його кадрові призначення точно нікого не здивують. Тим більше, що Іван Баканов на сцені не кривлявся, а працював у Зеленського директором “Кварталу 95”. Та й взагалі, зовні виглядав врівноваженою та інтелігентною людиною в окулярах.

У 2005 році Юлія Тимошенко, під час свого першого прем’єрства, пролобіювала на посаду голови СБУ свого найближчого соратника Олександра Турчинова. У нього тоді теж не було досвіду роботи в правоохоронних органах. Але Турчинов досить успішно зарекомендував себе на посаді голови Служби безпеки, якихось скандалів з ним не було. А через 9 років, після втечі Януковича, Турчинов навіть виконував обов’язки президента.

На відміну від Турчинова, результати керівництва СБУ Іваном Бакановим стали для України справжньою катастрофою. Призначені ним люди були не просто непрофесійними або корумпованими — він поставив на одну з керівних посад у СБУ російського агента Олега Кулініча, який передавав усю секретну інформацію до Москви і саботував роботу української спецслужби.

На думку журналіста Юрія Бутусова, швидше за все, Баканов отримав великий хабар за призначення Кулинича головою Управління СБУ в Криму (це управління базувалося в Херсоні, але відповідало за розвідувальну діяльність в окупованому росіянами Криму). Згідно з формальною процедурою, Кулініча призначили на цю посаду указом Зеленського, але його кандидатуру на розгляд президента вніс голова СБУ Іван Баканов.

Також важко чимось іншим, крім корупції, пояснити призначення головою Управління внутрішньої безпеки СБУ Андрія Наумова, який за день до початку війни втік з країни з сотнями тисяч доларів готівкою.

Щоб не обтяжувати читачів зайвими деталями, поясню наслідки діяльності Баканова максимально стисло. Олег Кулініч з моменту свого призначення у червні 2019 року до початку війни саботував агентурну діяльність СБУ в Криму і регулярно через месенджер Threema передавав секретну інформацію до Москви. Крім того, він дезінформував керівництво і лобіював призначення на посади в СБУ інших російських агентів. Імовірно, доповіді Кулініча, в яких він заперечував підготовку російських військ в Криму до нападу на Херсонську область, вплинули на рішення Зеленського.

Після початку війни Олег Кулініч миттєво виїхав з Херсона до Києва і деякий час працював помічником голови СБУ Івана Баканова з особливо важливих доручень. Влітку 2022 року його заарештували. У розпорядженні Державного бюро розслідувань (ДБР) є велика кількість аудіозаписів розмов Кулініча з Володимиром Сівковичем: колишнім соратником Януковича, який з 2014 року жив у Москві і працював на ФСБ.

Звідки з’явився цей російський агент і як йому вдалося зайняти такий високий пост у СБУ? Олег Кулініч народився у 1969 році в місті Сміла Черкаської області. З 1989 по 1994 рік навчався у Вищій школі КДБ СРСР, яку згодом перейменували на академію ФСБ Росії. Після цього він деякий час проходив військову службу у Федеральній службі контррозвідки РФ. У 1994 році Кулинич повернувся в Україну і до 2006 року працював у Службі безпеки України.

Згідно з Законом про люстрацію, ухваленому за президента Порошенка, в Україні заборонено призначати на державні посади людей, які проходили службу в російських спецслужбах після 1991 року. Проте цю пряму заборону проігнорував не лише Баканов, який вніс кандидатуру Кулініча на розгляд президента, але й Зеленський, який підписав указ про призначення. Обидва порушили закон і їхні дії стали причиною важких наслідків для обороноздатності держави.

Далі ще один цікавий штрих до портрету російського агента Олега Кулініча. Після звільнення з СБУ у 2006 році він став керівником одного з підприємств державної компанії “Енергоатом”, яку на той час очолював Андрій Деркач. Так, той самий Деркач, який у 2020 році активно брав участь у дискредитації кандидата у президенти США Джо Байдена і на якого потім були накладені американські санкції. Андрій Деркач також навчався в академії ФСБ у Москві, одночасно з Олегом Кулінічем.

За даними Державного бюро розслідувань, після свого призначення в Херсон Кулинич отримав доступ до всієї секретної інформації, що циркулювала в Службі безпеки України. Він отримував актуальні відомості про те, що обговорювалося на нарадах і що відбувалося в державі. Усю отриману інформацію Кулинич передавав Сівковичу через інтернет-месенджер, використовуючи для конспірації умовні позивні та назви.

Що стосується Андрія Наумова, ще одного зрадника, якого призначив Зеленський за поданням Івана Баканова, то його історія трохи інакша. Наумов до свого призначення в СБУ не мав жодного відношення до спецслужб. Якийсь час він працював у Генеральній прокуратурі, де займався матеріально-технічним забезпеченням, потім перейшов на роботу в Державне підприємство з управління Чорнобильською зоною. І ось майже одразу після перемоги Зеленського ця людина призначається керівником Головного управління внутрішньої безпеки СБУ. А через рік президент призначає Наумова першим заступником голови СБУ і дає йому перше в історії України нове військове звання – бригадний генерал СБУ. Це звання вигадали спеціально для переходу на стандарт НАТО. І першим за цим стандартом нагородили майбутнього зрадника.

Як виявилося, призначення Наумова лобіював Кулініч. Росіянам було важливо зняти з посади першого заступника голови СБУ Руслана Баранецького — відомого контррозвідника, у якого був немалий досвід роботи проти Росії. І, звісно, Кулінічу за підтримки Баканова це вдалося. 24 липня 2021 року Баранецького звільнили, а на його місце призначили Наумова.

Українські слідчі поки не мають доказів, що Андрій Наумов був російським агентом. Як вважає журналіст Юрій Бутусов, стрімкий кар’єрний зліт Наумова пояснюється тим, що він керував контрабандою на митниці і був “гаманцем” Івана Баканова. Частина грошей за ввіз або вивіз із України товарів без сплати державного мита йшла в “чорну касу”. Потім ці кошти витрачались на утримання партії Зеленського та інші операції, частину грошей брали собі учасники схем і їх покровителі.

23 лютого 2022 року, за кілька годин до російського вторгнення, Андрій Наумов виїхав на автомобілі за межі України. Після втечі він кілька місяців жив у Німеччині. Потім Наумову вдалося виїхати з Європейського Союзу в Сербію. Увесь цей час українська Генеральна прокуратура не проявляла жодного інтересу до оголошення Наумова в міжнародний розшук. 7 червня 2022 року Наумов був затриманий у Сербії під час перетину кордону з Північною Македонією.

У автомобілі BMW, на якому він намагався виїхати з Сербії, знайшли 600 тисяч євро готівкою, 125 тисяч доларів США і дорогоцінні камені, зокрема бриліанти. Разом з Наумовим у автомобілі перебував український підприємець, громадянин Німеччини Олександр Акст, фігурант декількох журналістських розслідувань щодо контрабанди сигарет з України в ЄС. 6 жовтня 2023 року сербський суд засудив Андрія Наумова до одного року позбавлення волі за відмивання грошей.

Олег Кулініч був затриманий ДБР спільно з СБУ 16 липня 2022 року. Російський агент провалився на переписці. Ймовірно, “надзахищений” месенджер Threema, в якому він переписувався з Сівковичем, був зламаний американськими спецслужбами або розробники програми надали їм бекдор. Потім американці передали інформацію про Кулинича українським колегам.

Аудіодокази слідчі долучили до кримінальної справи оригінальним способом: у ДБР заявили, що розмови Сівковича з Кулиничем правоохоронці знайшли на флешці під час обшуку в будинку в Києві на вулиці Передова 5, “на третьому поверсі в квартирі, де ніхто не проживав”. За версією ДБР, розмови з Кулиничем записував на свій iPhone сам Сівкович. Але як аудіозаписи розмов опинилися в київській квартирі, ніхто пояснити не може. Також правоохоронці знайшли в автомобілі Кулинича жорсткий диск, на якому знаходилося 7 аудіофайлів, повністю ідентичних тим, що знайшли в порожній квартирі.

На суді Кулинич визнав правдивість файлів на флешці. Але сам він і його адвокати стверджують, що спілкування з Сівковичем відбувалося начебто з метою отримання цінних агентурних даних для України.

Скандал з арештом Кулініча призвів до того, що Зеленський вже не міг тримати на цій посаді свого друга дитинства. Тим більше під час війни. 17 липня 2022 року президент відсторонив Баканова від керівництва СБУ за “невиконання (неналежне виконання) службових обов’язків, що призвело до людських жертв або інших тяжких наслідків, або створило загрозу настання таких наслідків”. Через два дні Верховна Рада затвердила звільнення.

Після відставки Івана Баканова його жодного разу не викликали на допит до слідчого, хоча він міг би надати багато цінної інформації у справі Кулініча. Більше того: Баканов просто зник на кілька місяців у невідомому напрямку. Лише рівно через рік після звільнення, 19 липня 2023 року він опублікував у соцмережах свіже фото з Полтави та повідомив про отримання посвідчення адвоката в Полтавській області.

Згідно з українським законодавством адвоката можна притягнути до кримінальної відповідальності лише за згодою обласного прокурора, Генерального прокурора або його заступника. Отримавши статус адвоката, Іван Баканов захистив себе від ризику арешту з боку неконтрольованого президентом Національного антикорупційного бюро. Подібна ситуація цілком могла статись, якби Наумов у Сербії раптом почав давати свідчення про контрабанду на митниці.

>>> 48. Трагедія Маріуполя – найбільша катастрофа Європи у XXI столітті

Зміст