Категорія: ua

Невдала політична кар’єра співака та шоумена Андрія Данилка, відомого на всю країну під сценічним псевдонімом Вєрка Сердючка, — одна з найзагадковіших історій української політики. Вперше про Данилка-політика заговорили влітку 2007 року, перед початком реєстрації учасників позачергових парламентських виборів. Тоді шоумен в одному з інтерв’ю заявив про бажання зареєструватися на виборах на чолі власної партії. Він навіть розповів, що планує організувати передвиборчий блок під назвою “Проти всіх”, і взагалі, він нічим не гірший за інших депутатів, бо може краще за них битися та кричати у Верховній Раді.

Результати закритих опитувань громадської думки показали, що у випадку, якщо Данилко справді піде на вибори, то мандат депутата у нього практично в кишені. Крім того, на своїх плечах він ще заведе в парламент не менше 18-20 депутатів. А це вже може мати істотний вплив на такі важливі питання, як формування коаліції та голосування за бюджет.

Але пройшло кілька днів, і Данилко заявив, що відмовився від ідеї йти в політику. Причину він не пояснив. Враховуючи епатажний образ артиста, всю цю історію вирішили списати на жарт.

Пізніше з’явилася інформація, що хтось з Адміністрації президента Ющенка (швидше за все Віктор Балога) зустрічався з Андрієм Данилком і шоумена переконали не брати участь у виборах. Які аргументи при цьому наводив голова Адміністрації, так і залишилося таємницею. Не виключено, що був якийсь фінансовий стимул.

Якби Данилко у 2007 році став депутатом і головою парламентської партії, то українське суспільство отримало б вакцину, яка згодом захистила б країну від перемоги Зеленського та всіх наслідків цієї катастрофи. Швидше за все, потрапивши в парламент, співак і комедіант Данилко повторив би шлях Партії Зелених України. І в результаті виборців чекало розчарування не тільки в ньому, але й у всіх несистемних політиках з шоу-бізнесу. Але, на жаль, цього не сталося.

Що цікаво, напередодні доленосних виборів 2019 року Андрій Данилко знову згадав про свою можливу участь у виборах. За словами журналістки Олесі Бацман, за рік до виборів співака умовляли балотуватися в президенти: “Дуже багато людей умовляли. Приходили з різних сил, від різних партій, обіцяли дуже великі гроші”.

Хто були ці люди, які умовляли Данилка, невідомо. Оскільки про підготовку Зеленського до участі у виборах багато хто знав ще з 2017 року, поява ще одного аполітичного шоумена на президентських виборах могла погіршити шанси коміка. Зеленський і Данилко знаходилися на одному електоральному полі. Тому в гіпотетичному першому турі виборів вони б просто відбирали голоси один у одного.

>>> 6. Леонід Черновецький − найвідоміший український популіст до появи Зеленського

Зміст

У перші роки незалежності українці мали великі надії на майбутнє. І справді, у 1990 році Україна та Польща перебували на однаковій стартовій позиції. Рівень життя громадян в обох країнах майже не відрізнявся. Україна навіть мала перевагу у вигляді більш розвинутої промисловості.

Однак далі ситуація розвивалася за різними сценаріями. Зволікання з ринковими реформами не дозволило Україні реалізувати свій промисловий потенціал. Управління державними фінансами та підприємствами було вкрай неефективним. У 1993-1994 роках країна побила світовий рекорд гіперінфляції. Частина населення, зіткнувшись з безробіттям та падінням рівня життя, почала шукати роботу в країнах Центральної та Західної Європи. У 1995 році ситуація в економіці почала стабілізуватися, але невдоволення громадян залишалося на високому рівні.

Масові протести шахтарів Донбасу, яким у 1993 році кілька місяців не виплачували зарплату, призвели до позачергових президентських виборів 1994 року, за підсумками яких поміркованого, але нерішучого Леоніда Кравчука змінив “червоний директор” Леонід Кучма. Перший п’ятирічний термін цього президента запам’ятався грошовою реформою (замість обезціненого купона в обігу нарешті з’явилася гривня), стабілізацією фінансової системи та початком приватизації великих підприємств. Щоправда, пізніше виявилося, що кілька металургійних заводів майже за безцінь перейшли у власність зятя Кучми: майбутнього олігарха та власника кількох телеканалів Віктора Пінчука.

У 90-х роках однією з форм прояву невдоволення громадян стала поява протестного електорату. Саме завдяки цим виборцям Кучма зміг перемогти чинного президента Кравчука. Але політтехнологів турбував той факт, що значна частина громадян, які брали участь у виборах, ставили позначку в графі “Проти всіх”. Таким чином, їхні голоси не зараховувалися на користь жодного кандидата.

Політтехнологи Партії Зелених України змогли обдурити невдоволених. Успіх цього політичного проекту показав, що завдяки обіцянкам і маніпуляціям можна змусити голосувати навіть тих, хто вважає, що він поза політикою. Але частка тих, хто продовжував голосувати проти всіх, залишалася досить значною.

Наприклад, у другому турі президентських виборів 1999 року, коли главу держави обирали між Леонідом Кучмою та лідером комуністів Петром Симоненком, майже мільйон виборців (970 тисяч) не підтримали жодного кандидата. У 2004 році, в епічній битві між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем, позначку “Проти всіх” поставили 2,34% виборців або майже 700 тисяч людей. При повторному голосуванні на виборах президента 2010 року, коли в другий тур вийшли Юлія Тимошенко та Віктор Янукович, не підтримали жодного кандидата вже 4,36% або більше 1,1 мільйона виборців. Подібний результат спостерігався і на парламентських виборах.

Ситуація, в якій дорогоцінні для кожного кандидата голоси витрачаються даремно, вкрай турбувала політиків. В ідеалі протестний електорат мав бути розподілений за кон’юнктурними проектами, де кожен виборець повинен обирати свою “партію зелених”. Однак, за винятком 1998 року, реалізувати подібний сценарій виявилося дуже важко. Це довів провал політичних проектів “Жінки за майбутнє” та “Комітет озимого покоління”.

У 2011 році оточення президента Януковича вирішило прибрати з виборчих бюлетенів графу “проти всіх”. Парламентські вибори 2012 року вважалися дуже важливими для Партії регіонів, і політтехнологи, ймовірно, виявили, що скасування цієї графи більше допоможе провладній партії, а не опозиції. Так чи інакше, але рішення прибрати з бюлетеня можливість голосувати “проти всіх” мало значні наслідки не тільки у 2012 році, але й у майбутній перемозі Володимира Зеленського.

Графу “не підтримую жодного кандидата” обирали не тільки протестні виборці, а й ті, хто віддавав перевагу несистемним політикам: шоуменам і популістам, таким як Володимир Зеленський. Якби на виборах 2019 року ця графа залишилася, то Зеленський, звичайно, все одно б переміг. Але ця перемога не була б такою розгромною, з підтримкою в 73%. Тому що абсолютна більшість тих, хто колись голосував “проти всіх”, знайшли свого кандидата — людину, яка зі сцени висміювала політиків і їхні партії.

>>> 5. На місці Зеленського міг бути Андрій Данилко

Зміст

Масштаби діяльності Лазаренка показали, що українська корупція переросла звичайне хабарництво. На відміну від радянської епохи, чиновники та депутати отримали небачену раніше можливість розподіляти державні кошти на користь приватного бізнесу. Також це відкривало великі горизонти для лобіювання своїх інтересів при приватизації державного майна. Питання лише в тому, як отримати державну посаду, яка дає доступ до корупційного збагачення.

З середини 90-х років бізнесмени різного рівня почали різко проявляти інтерес до отримання депутатського мандату. Вперше це проявилося на парламентських виборах 1998 року. Спектр учасників цієї виборчої кампанії був настільки широкий, що в ньому знайшлося місце для партії, яка, на відміну від решти, не декларувала чітку позицію щодо основних політичних проблем і орієнтувалася на молодь. Це була Партія Зелених України (ПЗУ).

Політтехнологи, які досліджували для своїх клієнтів електоральні вподобання, виявили, що значна кількість виборців втомилася від політики. Теоретично це давало можливість провести до Верховної Ради нову партію, яка протиставляла себе як лівим політикам, так і націонал-патріотам. Простіше кажучи, з’явилася відмінна можливість монетизувати протестний та аполітичний електорат.

Виборча кампанія Партії Зелених України в багатьох аспектах нагадувала кампанію Зеленського. Основний лозунг базувався на антиелітарному шаблоні “Політики займаються демагогією”, який у різних варіантах часто використовують популісти. Оскільки цільову електоральну базу ПЗУ складала молодь, по телевізійних каналах крутили яскраві рекламні ролики, суть яких зводилася до протиставлення “зелених” і системних політиків. Також у багатьох містах України на підтримку партії пройшли концерти популярної рок-групи “Скрябін” під гаслом “Збережемо природу для життя”.

Результати виборів 1998 року довели, що розрахунок був вірним. Аполітичні та протестні виборці купилися на вперше використану технологію. За ПЗУ проголосували більше 1,44 мільйона українців або 5,43% усіх виборців. “Зелені” провели до парламенту 19 депутатів, більшість з яких (10 депутатів) виявилися представниками великого бізнесу. Особливу пікантність додає той факт, що двоє з цих десяти депутатів займалися торгівлею нафтопродуктами, тобто зовсім не боролися за екологію, а скоріше навпаки.

Успіх Партії Зелених показав, що навіть аполітичних виборців можна залучити на свій бік, пропонуючи їм кон’юнктурні проекти, відповідні їхнім інтересам або переконанням. Проте, наступні спроби зробити щось подібне зазнали фіаско. У 2002 році провладна партія “Жінки за майбутнє” не змогла подолати 4-відсотковий бар’єр для входу в парламент. Аналогічний результат у тому ж році показав політичний проект “Комітет озимого покоління”, який був розрахований на представників малого та середнього бізнесу.

ПЗУ стала єдиним успішним популістським проектом до появи Зеленського. Пройшовши до парламенту, зелені не показали там жодних досягнень і їхня популярність поступово згасла. Що не дивно, оскільки більша частина їхньої фракції прийшли лобіювати власні бізнес-інтереси, а не боротися за чисте довкілля. На наступних виборах 2002 року Партія Зелених України не змогла подолати 4-відсотковий бар’єр.

>>> 4. Ліквідація графи “Проти всіх”

Зміст

Щоб зрозуміти, чому Зеленський не залишився в сфері виробництва розважального контенту, а переміг на виборах президента, потрібно почати з історії Павла Лазаренка — прем’єр-міністра України в 1996-1997 роках і, мабуть, найскандальнішого політика тієї епохи. З головним героєм нашої книги він ніколи не зустрічався, але діяльність Лазаренка сильно вплинула на події, які, в кінцевому підсумку, і привели Володимира Зеленського до влади.

У 1990 році колишній агроном, потім другий секретар Комуністичної партії Новомосковського району Дніпропетровської області, зайняв несподівано високе місце в місцевій ієрархії. У 37-річному віці Павла Лазаренка обрали головою Дніпропетровської обласної ради. Через два роки після розпаду СРСР молодий чиновник незалежної України став повноправним господарем цілого регіону: президент Леонід Кравчук призначив його своїм представником на Дніпропетровщині.

На відміну від багатьох інших регіональних лідерів, кримінальні здібності яких не йшли далі звичайного хабарництва, Павло Лазаренко швидко зрозумів, які можливості йому може принести капіталізм у поєднанні з державною посадою. Майже відразу після призначення представником президента він створив хитру схему, в якій кожен великий бізнес у підпорядкованому йому регіоні повинен був платити певну суму в особистий фонд Лазаренка.

А як же правоохоронні органи? Річ у тім, що правоохоронні органи підпорядковувалися голові області, і жоден прокурор не наважився ініціювати та розслідувати подібну справу. А що стосується Києва, то, по-перше, до столиці далеко, а по-друге, великі гроші здатні дивовижним чином заплющувати очі і в Києві.

В одному з інтерв’ю, вже після завершення своєї бурхливої кар’єри, Павло Лазаренко похвалився, що саме він дав “дорогу в життя” майбутнім олігархам та політикам з Дніпропетровська: Пінчуку, Коломойському, Тимошенко та Тігіпку. Можливо, якась частка правди тут є, якщо йдеться про Юлію Тимошенко. Але чи був Лазаренко “хрещеним батьком” Коломойського чи Пінчука?

Щодо цього є великі сумніви. Обидва майбутніх олігархи не входили до мафіозної структури губернатора. Вони просто підкорялися йому та грали за його правилами. В той час Лазаренко був могутнім головою найбільшого регіону України, а Пінчук та Коломойський були просто двома місцевими бізнесменами, які повинні платити господарю області за право заробляти гроші на його території.

Пінчук та Коломойський не тільки платили певні суми в фонд голови облдержадміністрації, але й погодилися віддати йому частку свого бізнесу. За даними української версії журналу Forbes, у 1996 році Лазаренко наказав Коломойському та його бізнес-партнеру Боголюбову переписати на свого водія, Леоніда Гадяцького, 16,7% нафтової компанії “Сентоза Лтд” та віддати 14% акцій компанії “Солм”, яка володіла третиною ПриватБанку. Слід зауважити, що після отримання частки в чужому бізнесі, як водиться у порядних рекетирів, Павло Лазаренко всіляко сприяв розвитку ПриватБанку.

У 1995 році молодий чиновник з Дніпропетровська пішов на підвищення, переїхав до столиці та став першим віце-прем’єром України. Ще через рік він зайняв найвищу після президента посаду голови уряду. На той час Павлу Івановичу було всього 43 роки.

Чому Кучма погодився на призначення його прем’єр-міністром? Цьому сприяло кілька факторів. Лазаренко вже мав власну фракцію “Єдність” у парламенті. Наближався момент ухвалення нової Конституції, тому президенту потрібні були додаткові голоси депутатів. Крім того, Леоніду Кучмі не дуже подобався попередній прем’єр-міністр — колишній генерал КДБ Євген Марчук. У ньому він бачив можливого конкурента на майбутніх президентських виборах, тоді як Лазаренко всіляко запевняв Кучму у своїй відданості. Ну й до того ж, губернатор Дніпропетровської області справляв враження ефективного менеджера, який міг швидко наводити порядок. Хваткість, хитрість, витривалість – це була його стихія.

Вважається, що саме Лазаренко вигадав порочну практику купівлі депутатів Верховної Ради. Під терміном “купівля” мається на увазі переманювання до своєї фракції формально незалежних депутатів, обраних по одномандатних округах, а також депутатів з інших фракцій.

Кучма та Лазаренко пропрацювали разом трохи більше року. Жодних проривів у економіці молоде дарування з Дніпропетровська не показало. А ось тіньові масштаби діяльності Павла Лазаренка Кучму турбували. Президенту була байдужа корупція. Він чудово знав, чим займається прем’єр-міністр, і до певного часу його це цілком влаштовувало. Небезпека була в тому, що Лазаренко зосередив у своїх руках великі фінансові ресурси, а до виборів залишалося трохи більше двох років. Кучма планував переобратися на другий термін, тому будь-який прем’єр-міністр, якого щодня показують всій країні по телевізору, апріорі був для нього потенційним конкурентом.

2 липня 1997 року Павла Лазаренка звільнили з посади голови уряду нібито “за станом здоров’я”. Здавалося б, після цього він повинен піти в тінь. Втративши політичний захист від переслідування з боку правоохоронних органів, колишній прем’єр-міністр, як мінімум, повинен був обережно ставитися до Кучми, оскільки президент контролював Генеральну прокуратуру, МВС і СБУ. Однак Лазаренко настільки повірив у власну щасливу долю, що вирішив стати лідером опозиції та повернутися до влади. Пізніше з’ясувалося, що це була його найбільша помилка.

Тут слід додати кілька слів про те, звідки у колишнього агронома з’явилися величезні, за мірками того часу, фінансові ресурси. Регулярні побори від Коломойського, Пінчука та інших дніпропетровських бізнесменів — це лише вершина айсберга. Ще більше Павло Лазаренко заробив на газовому ринку, як неофіційний співвласник компанії “ЄЕСУ”.

На початку 90-х років Лазаренко зблизився з місцевою бізнес-леді Юлією Тимошенко, яка колись починала з пункту відеопрокату, а потім перейшла в торгівлю нафтопродуктами та газом. Свого часу бізнес-партнерами Тимошенко були Віктор Пінчук та Сергій Тігіпко.

Завдяки співпраці з представником президента компанія Тимошенко “Єдині Енергетичні Системи України” (ЄЕСУ) стала головним постачальником газу для підприємств Дніпропетровської області. У 1996 році, коли Павло Лазаренко став прем’єр-міністром, Тимошенко перейшла на загальноукраїнський рівень і теж переїхала до Києва.

Купуючи газ в Туркменістані за 36 доларів за 1000 кубометрів, компанія Тимошенко майже відразу ж продавала його в Україні по 80 доларів. Так всього за кілька років обидва партнери: Тимошенко і Лазаренко заробили не менше 300 мільйонів доларів. У 90-х роках це була фантастична сума.

Про масштаби співпраці між двома компаньйонами свідчать покази для ФБР, які 17 травня 2000 року надав колишній друг і соратник Лазаренка — Петро Кириченко. За його словами, Павло Лазаренко заплатив прем’єр-міністру Марчуку 7 мільйонів доларів за допуск компанії Тимошенко на ринок торгівлі газом. Гроші перерахували на рахунок Марчука в Union Bank of Switzerland.

Що стосується співпраці з Кучмою, то за свідченням того ж таки Кириченка, в особистій розмові, після свого звільнення з посади прем’єр-міністра, Лазаренко йому сказав, що винен Кучмі 50 мільйонів доларів, але він краще витратить ці гроші для відсторонення його від посади, ніж поверне їх президенту. За що Лазаренко був винен Кучмі 50 мільйонів, так і залишилося загадкою. Також Кириченко у своїх показах ФБР заявив, що, перебуваючи на посаді голови уряду, Лазаренко перерахував 3 мільйони доларів компанії, яку контролював помічник президента Олександр Волков.

Ніхто з оточення Кучми, включаючи Пінчука та Коломойського, так і не дав свідчень проти Лазаренка для американських правоохоронців. Хоча на публіці президент Кучма регулярно називав колишнього прем’єр-міністра головним корупціонером та винуватцем усіх бід українців.

Доля Юлії Тимошенко склалася ще цікавіше. Перебравшись до Києва, колишня власниця відеосалону зробила запаморочливу політичну кар’єру. Після краху Лазаренка вона швидко скинула його як токсичний актив, вийшла з його партії “Громада” та створила власний політичний проект “Батьківщина”. Двічі ставала прем’єр-міністром, перебувала в опозиції до президентів Кучми та Януковича, через що двічі сиділа в тюрмі за сфабрикованими звинуваченнями. В результаті найвищим досягненням Юлії Тимошенко стала участь у президентських виборах 2010 та 2014 років, де вона двічі зайняла друге місце, поступившись спочатку Віктору Януковичу, а потім Петру Порошенку.

Але повернемося у 1997 рік. Після відставки Лазаренко автоматично отримав статус депутата парламенту (тоді в Верховній Раді діяла норма, за якою можна було поєднувати депутатську діяльність і роботу в уряді). Поставивши перед собою мету знову стати прем’єр-міністром, а можливо й президентом, він почав активно заохочувати інших депутатів переходити під свої прапори. Ціна питання: 30 тисяч доларів за вступ до фракції Лазаренка і 7000 доларів щомісяця.

Купівля депутатів у стінах парламенту, як ракова пухлина, швидко поширилася і на інші партії. Найбільших масштабів це явище досягло за президента Януковича. У 2012 році за вступ до провладної фракції Партії регіонів платили від 500 тисяч до 2 мільйонів доларів плюс щомісячна “зарплата” 30-50 тисяч доларів. Деяким депутатам за вступ пропонували до 5 мільйонів доларів.

Приблизно в той же самий час в українських партіях поширилася ще одна незаконна практика: продаж місць у парламенті. Великий бізнесмен без особливих проблем міг стати депутатом Ради всього за 5-10 мільйонів доларів. Як правило, і зараз не менше 10% місць у парламентських фракціях займають ті, хто купив депутатське крісло в обмін на фінансову допомогу перед виборами.

З часів Лазаренка пройшло вже майже 30 років. І хоча переманювання депутатів у парламенті вже заборонено, неофіційні зарплати платять і зараз. За свідченнями кількох депутатів, які зі скандалом вийшли з фракції “Слуга народу”, кожен її член щомісяця отримує від Офісу президента “в конверті” від 20 до 50 тисяч доларів. Максимальну суму (50 тисяч доларів) платять голові комітету Верховної Ради. Заступник голови комітету щомісяця отримує 30 тисяч доларів. При цьому офіційна зарплата народного депутата становить близько 48 тисяч гривень (1200 доларів).

Слід зазначити, що політична корупція широко поширена і в опозиційних фракціях. Там теж платять зарплати “в конвертах”. В українському парламенті фінансова мотивація − краща запорука того, що депутат буде голосувати в унісон з лідером партії.

У цивілізованих країнах подібні маніпуляції вважаються кримінальним злочином. По-перше, щомісячні подарунки готівкою або в криптовалюті не вносяться до податкової декларації. Тобто, це, як мінімум, ухилення від сплати податків. По-друге, це хабар. По-третє, джерела походження цих грошей дуже сумнівні. Наприклад, у 2023 році фракція “Слуга народу” нараховувала близько 200 депутатів. Навіть за мінімальним підрахунком на утримання своєї фракції Зеленський щорічно витрачав 50 мільйонів доларів. Просто за те, щоб депутати не поводили себе занадто самостійно, а дисципліновано голосували за потрібні законопроекти.

Без сумніву, ці 50 мільйонів доларів платить не особисто Зеленський чи Єрмак зі своїх кишень. Очевидно, існує чорна каса, яка наповнюється з корупційних джерел: насамперед, з інфраструктурної програми “Велике будівництво”.

Павло Лазаренко цікавий для нашої історії тим, що він був першим, хто показав, що великі гроші в Україні можна заробити в політиці. А його падіння стало уроком і прикладом для нових олігархів, які наростили м’язи під час другого президентського терміну Кучми: Коломойського, Пінчука та Ахметова.

Помилка Лазаренко полягала в тому, що він переоцінив власні можливості і не врахував силу медіа. Не маючи медійної підтримки (за винятком кількох газет), Лазаренко пішов проти всемогутнього президента Кучми. І вже через півтора року через загрозу арешту йому довелося тікати за кордон. 14 лютого 1999 року Павло Лазаренко вилетів до Греції, а потім до Нью-Йорка, де його затримали в аеропорту з паспортом громадянина Панами.

В Америці Лазаренку висунули звинувачення у відмиванні грошей. За рік до затримання в терміналі JFK він купив поблизу Сан-Франциско великий будинок за 6,7 мільйона доларів, в якому колись жив голлівудський актор Едді Мерфі. Оскільки легальне походження такої значної суми Лазаренко пояснити не зміг, цей факт став одним із пунктів звинувачення в американському суді. Потім до відмивання грошей додалося шахрайство та рекет. Головним свідком проти колишнього прем’єр-міністра став його соратник Петро Кириченко. Як згодом з’ясувалося, Павло Лазаренко змусив і його віддати частку в бізнесі.

Після кількох років судових засідань Лазаренко отримав 12 років в’язниці. Вийшовши на свободу в 2012 році, він залишився в Каліфорнії та вирішив жити як звичайний американець у передмісті середнього класу. Лазаренко не виявив бажання повертатись в Україну, незважаючи на те, що оточення Януковича пропонувало йому гарантію безпечного повернення в обмін на свідчення проти Тимошенко.

>>> 3. Партія Зелених України – передвісник майбутньої перемоги Зеленського

Зміст

Популізм ніколи не призводить до економічного дива. Риторика солодких обіцянок спрямована лише на те, щоб прийти до влади. Ідеї популізму не вдосконалюють механізми роботи уряду, вони не збільшують доходи бюджету. Навпаки, ці ідеї дуже часто стають причиною нових проблем для держави та її громадян.

Країни, які зазнали нещастя опинитися під владою популістів, переносять цю хворобу відповідно до міцності своєї економіки та державних інститутів. Чим слабша і бідніша країна, тим важчі наслідки. Зазвичай, вони проявляються у вигляді високої інфляції, зростанні бідності та навіть у пригніченні громадянських свобод.

Зараз популізм не обмежується кордонами Латинської Америки та Африки. На сході Європи розташована країна, де прихід до влади некомпетентного шоумена-популіста запустив ланцюг подій, наслідком яких стала найбільша з часів Гітлера війна на континенті, сотні тисяч загиблих і мільйони біженців. Як ви вже здогадалися, мова йде про Україну та Володимира Зеленського.

Обрання коміка президентом країни стало закономірним наслідком багаторічного впливу олігархів на політику та засоби масової інформації. Але Зеленський був далеко не першою спробою великого бізнесу отримати політичні дивіденди. Сподіваюся, що ця книга допоможе вам краще зрозуміти, як олігархам вдалося перемогти системних політиків, і чому перемога популіста в черговий раз не привела до процвітання.

***

Володимир Олександрович Зеленський народився 25 січня 1978 року в місті Кривий Ріг у родині викладача Криворізького економічного інституту Олександра Семеновича та інженера Римми Володимирівни. На відміну від батька майбутнього президента, якого в місті знали переважно за його викладацькою діяльністю, дід Зеленського був досить відомим у Кривому Розі. Семен Іванович Зеленський довгий час працював заступником начальника кримінального розшуку міської міліції та вийшов на пенсію в званні полковника. За свідченням місцевих жителів, він активно брав участь у придушенні вуличних протестів 1963 року. Тоді, за офіційними даними, у Кривому Розі було вбито 4 мирних мешканця, за неофіційними — загинуло 7 людей.

Коли Володимиру Зеленському виповнилося три роки, він разом з сім’єю переїхав до Монголії, де його батько отримав роботу з налагодження електронного обладнання на гірничо-збагачувальному комбінаті у місті Ерденет. Через чотири роки Зеленські повернулися до Кривого Рогу, і Володя пішов до другого класу місцевої школи №95.

У шкільні роки Зеленський виявляв великий інтерес до театру, музики та англійської мови. Особливим його захопленням став КВН (Клуб веселых и находчивых, Клуб веселих і кмітливих, КВК) — радянське телевізійне шоу, в якому кілька команд студентів змагаються у гумористичних відповідях та показують заздалегідь підготовлені скетчі на сцені.

До певного часу комедійні шоу були лише захопленням. Своє майбутнє Володимир пов’язував з від’їздом до Ізраїлю. У 2019 році, перед виборами президента, в інтерв’ю журналісту Дмитру Гордону Зеленський розповів, що в 16-річному віці він виграв грант на безкоштовне навчання в Ізраїлі, але так і не поїхав. Батько був категорично проти від’їзду сина. Конфлікт досяг такої межі, що Володимиру довелося тікати з дому. На знак протесту він кілька днів жив у свого шкільного друга Олександра Пікалова. Але, врешті-решт, син підкорився рішенню батька, і про Ізраїль забули.

Після закінчення школи у 1995 році Володимир Зеленський вступив на юридичний факультет місцевого інституту, де працював його батько. Про навчальні досягнення майбутнього президента в роки студентства інформації дуже мало. Але мало хто ризикне стверджувати, що Володимир закінчив вуз хорошим юристом. Більшу частину свого студентського часу він витрачав не на вивчення норм кримінального чи трудового права, а на комедійні скетчі. Вже з першого курсу Зеленський почав активно виступати в КВК, а наступного року перейшов на професійний рівень. Його запросили в команду “Запоріжжя − Кривий Ріг – Транзит”, де Володимир почав з танцювальних номерів, а пізніше став одним з лідерів цього творчого колективу.

Потрапити в команду КВК такого рівня було великим успіхом. Це вже не провінційна самодіяльність у місцевому вузі. Зеленський став їздити до Москви та Сочі на телевізійні зйомки. Його регулярно, кожні три-чотири місяці, показували по російському телебаченню, яке в той час транслювалося, у тому числі, на території України. І що найголовніше, мільйони людей запам’ятали його обличчя.

У 1997 році команда “Запоріжжя − Кривий Ріг − Транзит” досягла фіналу Вищої ліги КВК і розділила перше місце з командою “Нові вірмени”. Після такого успіху Зеленський зробив ризиковане, але вірне рішення. Він пішов з запорізької команди та заснував власну команду КВК. Її назвали “95-й квартал”, на честь району Кривого Рогу, де Володимир ходив до школи.

Оскільки жарти Зеленського подобалися глядачам, незмінний ведучий КВК Олександр Масляков дозволив новій команді виступати одразу у Вищій лізі, без необхідності витрачати зайвий рік на перемогу в регіональних іграх.

Володимир Зеленський не помилився. Його харизма почала приносити прибуток. З 1998 по 2003 рік учасники “95-го кварталу” більшу частину часу проводили в Москві, де проходив запис шоу для телебачення, або на гастролях у різних містах Росії, України та інших країн колишнього СРСР.

У 2003 році Масляков запропонував Зеленському залишитися в Москві на посаді автора та редактора телепрограми. Майбутній президент подумав і зробив, мабуть, наймудріше рішення у своєму житті: він відмовився від спокусливої пропозиції та покинув КВК. Його обличчя та жарти знали десятки мільйонів людей. Перспектива залишатися найманим працівником та віддавати левову частку доходу Маслякову не надто приваблювала. Зеленський був впевнений, що зможе монетизувати свою популярність без чужої допомоги.

Після розриву з КВК команда “95-й квартал” переїхала до Києва, де Зеленський підписав контракт з телеканалом “1+1”, який на той час належав Олександру Роднянському та його двоюрідному братові, громадянину Німеччини Борису Фуксману. Умови договору передбачали, що “95-й квартал” зробить серію концертів, до яких увійдуть кращі комедійні скетчі, а телеканал покаже їх у прайм-тайм. На щастя, рейтинги програми виявилися високими, і керівництво “1+1” запропонувало Зеленському співпрацю на постійній основі.

У 2004 році команда “95-й квартал” брала участь у передвиборчій агітації на підтримку кандидата в президенти України Віктора Януковича. Як виявилося, цей факт негативно вплинув на подальше співробітництво між Зеленським і телеканалом “1+1”. Справа в тому, що під час другого туру виборів сталися масові фальсифікації на користь Януковича. Це призвело до так званої “Помаранчевої революції”. Наступного дня після оголошення результатів виборів вулиці Києва заблокували сотні тисяч протестувальників з усієї України. Після двох тижнів вуличного протистояння Верховний суд скасував результати другого туру. За підсумками додаткового третього туру виборів президентом України став лідер демократичної опозиції Віктор Ющенко.

Власник телеканалу Роднянський трохи перестарався з підтримкою Януковича, і це ледь не зіпсувало телевізійну кар’єру Зеленського. Під час передвиборчої кампанії телеканал “1+1” брав активну участь у дискредитації Ющенка. Це відображалося не тільки в сюжетах новин, але й у недільній аналітичній програмі В’ячеслава Піховшека “Епіцентр”. А в будні дні, після вечірнього випуску новин ТСН, починалася справжня п’ятихвилинка ненависті: коротка телепрограма “Проте”, під час якої Дмитро Корчинський і Дмитро Джангіров по черзі переконували глядачів, чому перемога Ющенка — це погано, а перемога Януковича принесе українцям тільки користь.

Початок революції сильно налякав Роднянського і Фуксмана. Вони багато поставили на перемогу Януковича і тепер серйозно боялися втратити ліцензію на мовлення. І ось 25 листопада 2004 року під тиском вуличних ходів і мітингів Верховний суд України видав заборону Центральній виборчій комісії публікувати результати другого туру виборів. Це була перемога опозиції. Тепер усі розуміли, що наступним рішенням Верховний суд скасує результати та призначить повторне голосування.

Новина з будівлі Верховного суду призвела до дивовижної трансформації української телевізійної журналістики. Вже через кілька годин після рішення суду про заборону публікації результатів виборів колектив телеканалу 1+1 на чолі з Роднянським раптово прозрів і повстав проти цензури. Перед вечірнім випуском новин 25 листопада журналісти разом з керівництвом телеканалу випустили заяву та відеоролик про необхідність дотримання неупередженості та журналістських стандартів.

Як це відобразилось на співпраці з компанією Володимира Зеленського? Дуже просто. Щоб запевнити нового президента в своїй відданості ідеалам демократії, керівництво “1+1” закрило всі програми з Зеленським і його “95 кварталом”. Адже молодий комік не тільки брав участь в агітації за Януковича, але й дозволяв собі злі жарти про лідерів опозиції. Очевидно, Роднянський боявся помсти з боку нової влади, тому перестрахувався і вигнав з телеканалу не тільки Піховшека, Джангірова і Корчинського, але і Зеленського.

Наступні місяці показали, що страхи керівництва “1+1” були перебільшені. Президент Ющенко не збирався закривати телеканал, який перед виборами мазав його брудом. І ніяких проблем з ліцензією на мовлення у них не виникло. Як наслідок, у майбутньому непокаране зло повернулося. Через 15 років після подій 2004 року телеканал “1+1” знову використав свій вплив на аудиторію для поширення чорного піару, тепер вже проти президента Порошенка. Наприклад, у березні 2019 року в програмі “Українські сенсації” на каналі “1+1” стверджували, що Порошенко в молодості вбив свого брата. Хоча це була відверта брехня, редакторів телеканалу це ніяк не бентежило.

Після припинення співпраці з “1+1” Зеленський перейшов на інший загальнонаціональний телеканал – “Інтер”. Там майбутній президент не тільки жартував зі сцени, але й запустив кулінарне шоу зі своєю участю “Містер Кук”. Також його обличчя можна було побачити в пригодницькому телешоу “Форт Буаяр” та кількох інших проектах.

На чолі медіакомпанії “Студія 95-й квартал” Володимир Зеленський проявив себе досить непоганим менеджером. Його гумористичні програми стабільно показували високі рейтинги, а у 2007 року він почав розширювати свій бізнес на кіновиробництво. Протягом 10 років на посаді продюсера Зеленський випустив понад 20 розважальних серіалів і 12 кінофільмів. Усі вони були зняті російською мовою і розраховані, перш за все, на ринок Росії.

У листопаді 2010 року Зеленський став генеральним продюсером телеканалу “Інтер”. На випуски новин він не впливав (цим займалися інші люди) і політикою не цікавився. Його завданням були високі рейтинги, з чим Володимир успішно справлявся. На посаді топ-менеджера телеканалу “Інтер” Зеленський пропрацював два роки. У 2012 році він разом з “Кварталом” повертається на “1+1”. Новий власник каналу, олігарх Ігор Коломойський, запропонував Зеленському більш вигідний варіант співпраці.

>>> 2. Лазаренко, який показав усім шлях

Зміст