Категорія: ua

Чи міг Порошенко ефективно протистояти Коломойському? Про це ми детально поговоримо трохи згодом, а поки давайте розглянемо, що собою уявляла система влади того часу. Україна в 2014-2019 роках все ще залишалась країною з високим рівнем корупції. При цьому масштаби розкрадань державного бюджету за часів Порошенка були значно менші, ніж за попереднього президента Януковича, який після своєї втечі до Росії залишив країну фактично з порожнім бюджетом.

Перед виборами 2019 року противники Петра Порошенка звинувачували його в тому, що він не викоренив корупцію. Більше того: соратників президента Ігоря Кононенка та Олександра Грановського підозрювали в причетності до афер в енергетиці та розкраданнях на хімічному Одеському припортовому заводі.

Справді, цей завод завжди був доїльною коровою для будь-якого президента без винятку, від Кучми до Зеленського. Оскільки Одеський припортовий знаходився в державній власності, керівники цього підприємства за домовленістю з Києвом регулярно вигадували різні хитромудрі схеми, в результаті яких завод отримував мінімальний прибуток, а комерційний партнер — максимальний. Кожен президент, маючи цей величезний генератор чорних готівкових коштів, вперто не бажав приватизувати ОПЗ. Він і досі знаходиться у власності держави. І як ви розумієте, якщо Одеський припортовий і приносить доходи, то точно не в державний бюджет.

Помітно, що після зміни влади Офіс президента Зеленського та підлеглі йому чиновники Генпрокуратури, Державного бюро розслідувань та СБУ так і не змогли знайти жодного криміналу на Порошенка. Незважаючи на те, що всім очевидно, як Зеленський ненавидить свого попередника, жодної корупції в його діях так і не знайшли. Але для українських антикорупціонерів та журналістів було достатньо того, що Порошенко за час свого президентства не зміг або не захотів зробити Україну вільною від корупції. Все це закінчилося тим, що абсолютна більшість громадських активістів вирішили зробити інфантильний протест в дусі ображеного 16-річного школяра. Не беручи до уваги професійні якості кандидатів у президенти, вони проголосували за некомпетентного популіста, пов’язаного з найнебезпечнішим олігархом України.

Порошенко не викоренив корупцію з двох причин. По-перше, у нього не було достатньої кількості депутатів для зміни законодавства. По-друге, він не мав для цього особливого бажання. Як і кожному президенту до нього і після нього, замість знищення судової мафії Порошенку було набагато зручніше в ручному режимі домовлятися про те чи інше судове рішення. Поки він обіймав посаду президента, більшість суддів прислуховувались до порад чиновників його Адміністрації. І Порошенка це влаштовувало.

Фундаментальна основа української корупції — безкарність суддів, яка дозволяє їм виносити неправомірні судові рішення на користь зацікавлених осіб. Вирішити цю проблему можна лише зміною Конституції. Як виявилося, судова гілка влади в Україні не здатна до самоочищення шляхом контролю з боку Вищої ради правосуддя. Боротися з корупцією в судовій сфері можна лише скасуванням недоторканності суддів і притягненням їх до кримінальної відповідальності за винесення незаконних рішень. Для цього президенту або іншим ініціаторам зміни Конституції потрібно мати в парламенті не просто коаліцію з 226 депутатів, а конституційну більшість (300 депутатів).

Парламентська більшість, яка теоретично повинна була стати опорою реформ Порошенка, представляла собою хитку конструкцію, створену з пропрезидентської партії “Блок Петра Порошенка” (132 депутати) та партії “Народний фронт” (82 депутати).

Інші фракції, які приєднались до коаліції на початку роботи Верховної Ради 8-го скликання (2014 – 2019 рр.), вийшли з неї вже через рік-півтора. Спочатку відпала фракція Радикальної партії Олега Ляшка, а потім “Батьківщина” Юлії Тимошенко та “Самопоміч” мера Львова Андрія Садового. З 2016 року пропрезидентська коаліція нараховувала мінімальну кількість депутатів. Під час розгляду важливих законопроектів депутатські голоси періодично доводилося купувати. Такі реалії української політики.

Наприклад, у грудні 2016 року коаліції не вистачало голосів для ухвалення бюджету на наступний рік. Фракція Радикальної партії, яка на той час вже вийшла з коаліції, люб’язно погодилася підтримати законопроект. Однак виявилося, що за це голова фракції Олег Ляшко попросив включити в майбутній бюджет виділення 600 млн гривень (близько 25 млн доларів) на закупівлю пожежних машин на заводі “Пожспецмаш” у Чернігівській області. Цей завод належав голові місцевого відділення Радикальної партії. Двома роками раніше Ляшко вже лобіював закупівлю пожежних машин на цьому ж підприємстві, але тоді сума була втричі меншою: всього 200 млн гривень. Подібні лобістські схеми діяли і з іншими фракціями та окремими депутатами.

Як і Зеленський, лідер Радикальної партії Олег Ляшко був популістом, який легко роздавав виборцям найрізноманітніші обіцянки. Цікавий факт з його біографії: на початку 90-х років Ляшко був засуджений за шахрайство. Він відсидів кілька років у в’язниці та вийшов за амністією 1996 року з нагоди прийняття Конституції та 5-ї річниці Незалежності України.

Різниця між Ляшком і Зеленським відчувалася в масштабах електоральної бази. Якщо Зеленський зміг об’єднати навколо себе максимально широкі шари населення практично з усіх регіонів країни, то Ляшко орієнтувався в основному на малоосвічених сільських виборців Центральної частини України. В результаті більш потужний популістський проект Зеленського “Слуга народу” поглинув електорат Радикальної партії. На позачергових виборах 2019 року партія Олега Ляшка не подолала 5-відсотковий бар’єр для входу в парламент.

Через постійну нестачу депутатів для ухвалення потрібних законопроектів фракція “Народний фронт” отримала золоту акцію. Практично все залежало від позиції її керівництва: Олександра Турчинова (голова Ради безпеки, виконуючий обов’язки президента у 2014 році), Арсенія Яценюка (прем’єр-міністр 2014-2016 рр.) і Арсена Авакова (голова МВС 2014-2021 рр.). З останнім у Порошенка виникли серйозні проблеми, особливо наприкінці п’ятирічного терміну президентства.

Аваков майже відкрито працював проти Порошенка та координував свої дії з Коломойським. Наприклад, узимку 2019 року, під час виборчої кампанії, поліція, якою керував Аваков, прикривала групи “активістів” з “Національних дружин” (цивільний підрозділ “Азову”), які їздили від міста до міста вчиняти хуліганські дії на мітингах за участю президента.

Конфлікт між Аваковим і Порошенком бере свій початок у 2015 році, коли сина міністра звинуватили в корупції. У лютому 2015 року Міністерство внутрішніх справ, яке очолював Арсен Аваков, вирішило замовити у компанії його сина Олександра Авакова 5000 рюкзаків за цінами значно вищими за ринкові. Ця класична корупційна схема могла б пройти непоміченою, але через деякий час українські ЗМІ опублікували відеозапис, зроблений прихованою камерою, на якій Аваков-молодший у кабінеті заступника свого батька, Сергія Чеботаря, обговорював деталі закупівлі рюкзаків.

Після того, як відеозапис наробив шуму в соціальних мережах, проти Олександра Авакова порушили кримінальну справу, суд арештував його майно. Але після трьохрічного розслідування справа завершилась нічим і навіть не дійшла до суду. Арешт з майна сина міністра зняли, і він продовжив жити звичайним життям, так і не провівши жодної ночі в слідчому ізоляторі. Тим не менш, Аваков-старший звинуватив у проблемах свого сина президента Порошенка. На його думку, Порошенко міг зупинити справу ще на самому початку, але не захотів цього зробити. Арсен Аваков залишився на посаді міністра, але затаїв велику злобу на президента.

Мабуть, найбільш красномовно політичну слабкість Порошенка описує той факт, що він не міг звільнити Авакова з посади глави МВС, хоча теоретично мав таку можливість. Враховуючи, що Аваков був одним із лідерів Народного фронту, це б автоматично зруйнувало коаліцію. Після дострокових виборів прем’єром могла стати людина, значно менш лояльна президенту, ніж Яценюк.

Ну і останній штрих до портрета Авакова та його ролі в усій цій історії. Після перемоги Зеленського Коломойський деякий час перебував у ейфорії, тому охоче давав відверті інтерв’ю. В одному з них скандальний олігарх заявив, що “Зеленський − наша спільна з Аваковим перемога”.

>>> 11. Коломойський оголошує війну Порошенку

Зміст

2 березня 2014 року виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов призначив Ігоря Коломойського головою адміністрації Дніпропетровської області. Розрахунок Турчинова в цілому був вірний. Після втечі президента Януковича та повного колапсу центральної влади потрібно було стабілізувати країну. Найкраще для цього підходили регіональні лідери: найвпливовіші та найбагатші люди. В ті дні за підтримки російської армії відбувалася анексія Криму. Не маючи сил протистояти Путіну в Криму, київські політики боялися реалізації подібного сценарію в інших областях.

Навесні 2014 року інтереси української держави та олігарха Коломойського співпали. Олігарх побоювався, що Путін, захопивши Україну, забере його активи. Тому без вагань прийняв пропозицію Турчинова. Але 3 березня, наступного дня після свого призначення головою ОДА, Коломойський, який завжди любив поговорити на публіку, допустив помилку. Під час телеінтерв’ю він назвав Путіна шизофреніком, який бажає відродити СРСР або Російську імперію. Зрозуміло, що після цих слів Коломойський став одним із головних ворогів російської пропаганди. Пізніше олігарх пом’якшив свою риторику щодо Путіна і вже не допускав проти нього гострої критики, навіть у 2022 році, після повномасштабного вторгнення.

Треба визнати, що Коломойський у ввіреній йому області швидко зумів навести лад. Проросійські сили та їхні лідери в Дніпропетровську були нейтралізовані. Як це було зроблено, ніхто особливо не цікавився. Когось купили, когось погрозами змусили втекти з країни, а хтось взагалі зник у невідомому напрямку. Коломойський та його підлеглі були настільки потужною та впливовою силою в Дніпропетровській області, що ніхто з проросійських сил не ризикнув їм протистояти. Навіть батько і син Вілкули, перший з яких був мером Кривого Рогу, а другий при Януковичі деякий час очолював область.

Так, у 2014 році Коломойський врятував Дніпропетровську область від “русского мира”, про що він завжди з гордістю згадує. Втрата Дніпропетровська могла відколоти від України відразу кілька областей, як мінімум Запоріжжя. Але, на щастя, цього не сталося.

У сусідньому Донбасі ситуація склалася більш драматично. У тому ж березні 2014 року Турчинов запропонував найбагатшій людині України − олігарху Рінату Ахметову − очолити Донецьку область, але той відмовився. Враховуючи його вплив у регіоні, він міг легко протистояти проросійським силам, які в той час перебували на стадії вуличних мітингів і захоплення будівель місцевих адміністрацій. Ахметов помилково вважав, що ці протести цілком можна контролювати і все скоро завершиться. Однак ситуація швидко перейшла у стан військового конфлікту, а Ахметов втратив практично всі свої підприємства і шахти на контрольованій росіянами частині Донбасу.

Через два місяці після анексії Криму, у травні 2014 року, стало зрозуміло, що боротьба з російською гібридною агресією обмежиться лише Донбасом. У Одесі, Харкові, Запоріжжі і Дніпропетровську ситуацію вдалося стабілізувати. Коломойський продовжував керувати дорученим йому регіоном, але було помітно, що йому це не дуже цікаво. Більшу частину свого часу він проводив не в Дніпропетровську, а в Києві або зі своєю родиною у Женеві. Фактичними керівниками області стали два заступники губернатора: відомий рейдер з групи Коломойського Геннадій Корбан та його друг, майбутній мер Дніпра (нова назва Дніпропетровська з 2016 року) Борис Філатов.

Варто зазначити, що кілька років потому, коли Корбан і Філатов розірвали відносини з Коломойським і вийшли з-під його впливу, у них обох почалися проблеми на рівні президента. Порушивши Конституцію, Зеленський позбавив Корбана українського громадянства та заборонив йому повертатися в Україну. Філатов неодноразово опинявся на межі відсторонення від посади міського голови.

Обіймаючи посаду голови Дніпропетровської області, Ігор Коломойський значно розширив свою діяльність. Раніше, за часів Януковича, він поводив себе досить обережно, побоюючись, що син президента Олександр, відомий також як “Саша-стоматолог”, колись спробує відібрати частину його активів. Але після подій 2014 року та успішної нейтралізації російської загрози Коломойський почав діяти більш нахабно. Судячи з усього, він вважав, що його нагородою має стати частина державного майна.

На початку 2015 року у відносинах між Ігорем Коломойським і новим президентом Петром Порошенком виникає напруга. Олігарх, який з 2009 року керував державним підприємством “Укртранснафта” через свого бізнес-партнера Олександра Лазорко, запропонував викачати з магістрального нафтопроводу 675 тисяч тонн технологічної нафти. У той час через військові дії на Донбасі цей нафтогін не використовувався за призначенням, і, до того ж, існувала небезпека, що нафту з труби на своїй ділянці можуть викачати проросійські бойовики.

Через деякий час “Укртранснафта” спорожнила нафтопровід і залишила викачану нафту в сховищах, які контролювала група “Приват” Ігоря Коломойського. Після цього структури олігарха удвічі підвищили тариф на зберігання. В результаті за цією хитрою схемою держава мала щодня платити Коломойському за зберігання своєї нафти 2,5 мільйони гривень або близько 100 тисяч доларів.

13 березня 2015 року міністр енергетики Володимир Демчишин ініціює звільнення голови правління акціонерного товариства “Укртранснафта” Олександра Лазорко за перевищення витрат на зберігання технологічної нафти на потужностях групи “Приват”. 19 березня відставку затвердили на засіданні Наглядової ради компанії.

Новину про звільнення з державного підприємства свого ставленика Ігор Коломойський сприйняв вкрай негативно. По-перше, Лазорко відмовився виконати рішення Наглядової ради і забарикадувався в своєму кабінеті. По-друге, ввечері того ж дня, 19 березня, до головного офісу “Укртранснафти” прибув сам Ігор Коломойський з десятками озброєних людей. Для України все це виглядало як типовий сценарій рейдерського захоплення. Єдина відмінність: озброєних людей під офіс компанії привіз голова Дніпропетровської області.

За словами голови Наглядової ради “Укртранснафти” Олександра Савченка, який був свідком усіх цих подій, Коломойський погрожував, що “в нього 2000 бійців, і завтра вони всі будуть у Києві, тому що у нього забирають підприємства”.

Історія з “Укртранснафтою” виглядала настільки дикою, що Порошенко вирішив завершити її радикальним рішенням: звільненням Коломойського з посади голови Дніпропетровської області. Справа була не тільки в цьому епізоді, звичайно. Коломойський почав поводити себе не тільки як злодій державного майна, а й як потужний політичний гравець. Щоправда, був один нюанс: його можливості тоді були обмежені відсутністю власної фракції у парламенті.

25 березня 2015 року, через 6 днів після подій у офісі “Укртранснафти”, Порошенко звільнив Коломойського. Згідно з офіційною формулюванням, губернатор сам написав заяву про звільнення, хоча насправді ініціатива йшла від президента.

Перед оголошенням про відставку Порошенко і Коломойський провели багатогодинну зустріч. Як з’ясувалось пізніше, головною темою розмови було “мирне співіснування” між ними після відставки. За неофіційною інформацією, Порошенко пообіцяв Коломойському не чіпати його бізнес-інтереси та не переслідувати Лазорко, який своїми діями заробив, як мінімум, на кілька років в’язниці. І дійсно, після цього колишній голова “Укртранснафти” спокійно виїхав до Лондона, а українські правоохоронці не подавали його в міжнародний розшук. Зі свого боку, Коломойський пообіцяв президенту не йти в опозицію до нинішньої влади “заради миру в Україні”.

Звільнивши корупційного олігарха з високої державної посади, Порошенко зробив те, що на його місці зробив би будь-який глава держави. Принаймні, якщо мова йде про цивілізовані країни світу. Але при цьому український президент допустив фатальну, як виявилося пізніше, помилку. Він залишив Коломойського зі страшною зброєю в руках – загальнонаціональним телеканалом, завдяки якому олігарх міг формувати громадську думку.

Путін пройшов через щось подібне у 2000 році. І на відміну від Порошенка він точно знав, що ворогів не можна залишати зі зброєю. Спочатку він відібрав у олігарха Березовського контроль над найпопулярнішим у країні телеканалом ОРТ, потім змусив олігарха Гусинського продати державному “Газпрому” ще один національний канал — НТВ. До 2000 року Березовський і Гусинський наївно вважали, що їхнього впливу на ЗМІ достатньо, щоб створювати проблеми Путіну і обмежувати його вплив. А виявилося, що кримінальна справа проти власника телеканалу може швидко і ефективно нейтралізувати і телевізійного кілера Сергія Доренка на ОРТ, і вдумливого аналітика Євгена Кисельова на НТВ, і всіх інших журналістів.

Порошенко цього не розумів. Він сподівався на перемир’я, тому що йому це пообіцяв шахрай, який більшу частину свого дорослого життя грабував державні підприємства. Як пізніше виявилося, відставка Коломойського запустила ланцюг подій, які привели естрадного коміка Зеленського до перемоги на президентських виборах.

>>> 10. Ляшко, Аваков і президент на глиняних ногах

Зміст

За словами Коломойського, він познайомився з майбутнім президентом у 2008 чи 2009 році на якійсь вечірці. Зеленський там був гостем, а не виступав у звичному для себе амплуа естрадного коміка. Подробиці цієї зустрічі невідомі, але ми точно знаємо, що через кількох років їхнє знайомство переросло в бізнес. Починаючи з 2012 року, естрадне шоу “Вечірній квартал” почало транслюватися в суботній прайм-тайм на телеканалі Коломойського. За це Зеленський отримував від телеканалу частку рекламних доходів .

Який рівень відносин вони підтримували між собою до 2015 року? Навряд чи це була дружба, адже це люди різного рівня. Але Коломойський у всіх інтерв’ю завжди висловлювався про Зеленського з максимальною симпатією.

У 2021 році, після витоку документів Pandora Papers, стало відомо, що кілька компаній Зеленського отримали від Коломойського майже 40 мільйонів доларів в якості оплати за телевізійний контент. Для мінімізації податків гроші йшли через офшорні компанії.

Деякі журналісти припустили, що офшори Зеленського могли використовуватися Коломойським для виведення грошей із ПриватБанку. Як відомо, у 2016 році цей банк через проблеми з капіталізацією був націоналізований. Але перед цим Коломойський вивів із нього майже весь ліквідний капітал шляхом видачі незабезпечених кредитів порожнім фірмам.

Те, що Зеленський міг брати участь у цій схемі, виглядає малоймовірним. Сума 40 мільйонів доларів цілком вписується в масштаби багаторічної співпраці між “Квартал 95” і телеканалом “1+1”. Не варто забувати, що телешоу “Вечірній квартал” виходило в ефір у суботу ввечері, коли рекламний час найбільш дорогий.

>>> 9. Порошенко робить фатальну помилку

Зміст

Як Володимир Зеленський зумів перетворитися з телевізійного коміка в главу держави? Відповідь на це запитання потрібно шукати в історії його покровителя — одного з найжадібніших олігархів України. Ігор Коломойський не тільки надав медіаресурс для перемоги Зеленського. Без сумніву, саме він був ініціатором цього походу в політику. Зеленський став лише інструментом у конфлікті між Коломойським і президентом Порошенком. Треба визнати, дуже ефективним інструментом.

Багато років Ігор Коломойський не мав великого впливу на медіа. При Кучмі це йому було і не потрібно. Незважаючи на деякі конфлікти, які траплялися у нього час від часу з іншими великими українськими бізнесменами (Григоришин, Пінчук, Суркіс), справи у нього йшли непогано. Коломойський демонстрував повну лояльність президенту Кучмі, підкріплену щедрими хабарами. В Україні цього було достатньо для спокійного життя і відсутності претензій з боку правоохоронних органів.

Як пізніше розповів сам Ігор Валерійович, кожного місяця він платив Кучмі 5 мільйонів доларів. Це була плата за “користування” державною компанією “Укрнафта”. Мажоритарна частина цього найбільшого в Україні нафтопереробного підприємства належала державі. Коломойський через афілійовані з ним компанії був міноритарним акціонером. За 5 мільйонів доларів на місяць йому дозволили поставити в “Укрнафті” свій менеджмент. В результаті цієї угоди баланс підприємства з року в рік стабільно показував збитки або мінімальний прибуток. Основні дивіденди отримували компанії Коломойського. Менеджмент “Укрнафти” укладав з ними невигідні контракти, а уряд, Рахункова палата і Фонд державного майна закривали на це очі.

Наприкінці 2004 року в Україні сталися кардинальні зміни. План Кучми передати владу своєму наступнику, лідеру “донецьких” Віктору Януковичу, зазнав фіаско. Після фальсифікації виборів розпочалася “Помаранчева революція”, відома також як “перший Майдан”. Під тиском багатотисячних акцій протесту Верховний суд скасував результати другого туру виборів. Був призначений додатковий третій тур, у якому переміг лідер демократичної опозиції Віктор Ющенко.

З приходом до влади Ющенка Ігор Коломойський відчув потребу в медійному захисті. На перший погляд, у нього поки не було конфліктів з новою владою. Ющенко показав себе слабким, безініціативним президентом, який за свою каденцію не зміг провести жодної важливої реформи. Коломойський зберіг контроль над “Укрнафтою” і продовжував її успішно доїти. Однак він відчув, що ситуація досить нестабільна. Тільки наявність власного загальнонаціонального телеканалу могла зробити Коломойського та його активи недоторканими від будь-яких посягань: як від інших олігархів, так і від команди Ющенка (Балога, Третьяков, Порошенко).

У серпні 2005 року Ігор Коломойський викупив 40% акцій телеканалу “1+1” за 100 млн доларів у його власників: Фуксмана і Роднянського. Цікаво, що Олександр Роднянський перед підписанням контракту з продажу телеканалу значно посилив свою охорону. Хоча у Коломойського не було яскравого кримінального минулого, як у Януковича і Ахметова, але за ним давно йшов шлейф успішного рейдера. Тому перестороги співвласника телеканалу були не зайвими.

Після продажу “1+1” Роднянський переїхав до Москви і через деякий час став відомим російським кінопродюсером. Щоправда, після початку повномасштабної війни у 2022 році він повернувся до Києва і практично одразу став радником президента Володимира Зеленського.

У серпні 2005 року, вже після купівлі телеканалу, Коломойський розповів у інтерв’ю “Дзеркалу тижня”, що помічник президента Олександр Третьяков намагався його відмовити від цієї угоди.

“У тій розмові не було загроз чи жорстких попереджень. Була лише фраза типу: “Навіщо вам це потрібно, ви бізнесмени, ви ніколи політикою не займались”, − згадував олігарх. Коломойський тоді запевнив Третьякова, що покупка акцій “1+1” – “це бізнес і ніякої політики тут немає”.

Як виявилося, ця формальна відповідь мала епохальне значення для історії сучасної України. Перехід телеканалу “1+1” під контроль власника “ПриватБанку” завершив перерозподіл телевізійного ринку на користь олігархів. З цього моменту формуванням громадської думки українських виборців займались чотири медіахолдинги:

1. Starlight Media (телеканали ICTV, Новий, СТБ) – власник Віктор Пінчук (металургія, телекомунікаційний бізнес, зять президента Кучми).
2. Inter Media Group (телеканал “Інтер”) − номінальний власник бізнесмен і політик Валерій Хорошковський, пізніше медіагрупа перейшла під контроль газового олігарха Дмитра Фірташа.
3. 1+1 Media (телеканал “1+1”) − власник Ігор Коломойський (фінансово-промислова група “Приват”).
4. ТРК “Україна” − власник донецький олігарх Рінат Ахметов (металургія, видобуток вугілля, енергетика, телекомунікація).

Також в українському ефірі мовили кілька нішевих інформаційних телеканалів з невеликою аудиторією: “5 канал”, “Прямий”, 24 канал і “НБМ” (пізніше на його базі з’явився “Еспрессо”). Власником двох перших каналів був Петро Порошенко, майбутній президент України. Його також можна було назвати олігархом, оскільки він активно поєднував політику з бізнесом і мав вплив на медіаринок.

>>> 8. Знайомство з Зеленським

Зміст

Якщо не враховувати прихильників радикально лівих ідей, таких як Наталія Вітренко, то до Зеленського в українській політиці було тільки два відомих популісти: Леонід Черновецький і Олег Ляшко. Додавати до цього списку Юлію Тимошенко, мабуть, не варто. Вона справді використовувала деякі елементи лівого популізму, обіцяючи, наприклад, забезпечити все населення, незалежно від рівня доходів, дешевим газом. Але в іншому Тимошенко була цілком адекватною і навіть поміркованою. Роки, коли вона керувала українським урядом, не можна вважати провальними. Скоріше, навпаки: економічні показники були досить стабільні.

На відміну від Юлії Тимошенко, лідера Радикальної партії Олега Ляшка можна сміливо назвати справжнім, класичним популістом. Його риторика містила цілий букет різноманітних обіцянок, не підкріплених жодним економічним обґрунтуванням. Ляшко обіцяв “повернути корову в кожен дім”, підвищити пенсії та одночасно знизити ціни на газ, відновити для України статус ядерної держави і піти в монастир у разі невиконання всіх пунктів передвиборчої програми партії.

Однак, Олег Ляшко і Володимир Зеленський мало схожі один на одного. Популізм Ляшка спрямований переважно на сільську аудиторію, тому його риторика звучала трохи грубо. Але він часто використовував смішні експромти, які привертали увагу публіки. Зеленський перед аудиторією працював трохи інакше, за ретельно підготовленим сценарієм, розрахованим на широкі маси виборців. Несподівані експромти в його мові якщо і звучали, то виглядало це вкрай безглуздо.

Найбільш близьким до Зеленського можна назвати колишнього київського мера Леоніда Черновецького — досвідченого популіста та героя численних жартів. Незважаючи на те, що над Черновецьким сміялися мільйони українців, це не завадило йому двічі перемагати на виборах мера Києва. Як і Зеленський, всеукраїнську популярність Черновецький здобув завдяки телебаченню. Протягом кількох місяців перед виборами мера Києва у 2006 році він регулярно з’являвся в якості гостя на різних політичних ток-шоу. Наполовину росіянин, наполовину єврей, Черновецький позиціонував себе як благочестивий християнин-євангеліст, досвідчений банкір, благодійник і захисник обділених. Свої виступи на телебаченні Леонід Черновецький завжди закінчував закликом до глядачів подзвонити своїм мамам, “адже ви давно з ними не розмовляли, напевно, а вони за вами сумують”.

Крім духовної їжі потенційним виборцям пропонували і матеріальні блага. Як мінімум, за два роки до виборів команда Черновецького почала регулярно роздавати десяткам тисяч київських пенсіонерів невеликі продуктові набори вартістю 5-10 доларів. В той час українське законодавство не забороняло політикам “годувати” свій електорат.

Як і всі популісти, перед виборами Черновецький запропонував киянам широкий спектр обіцянок, які обов’язково втіляться в життя після його перемоги. Він обіцяв не підвищувати плату за проїзд у громадському транспорті та комунальні тарифи, виконати якісний ремонт майже всіх 10400 столичних багатоквартирних будинків, завершити до 2010 року будівництво мосту до віддаленого району Троєщина та подвоїти доходи міського бюджету. Звичайно, нічого з переліченого так і не виконали.

Щоправда, дещо інше Черновецький все ж таки не забув зробити. За час його керівництва Києвом місто втратило чималу кількість земельних ділянок, які спочатку майже безоплатно були передані підставним особам, а потім опинилися під контролем компаній зятя Черновецького — В’ячеслава Супруненка.

Супруненко отримав контроль і за найціннішими активами муніципального будівельного холдингу “Київміськбуд”. Ця афера була настільки масштабною, що в 2011 році оточення нового президента Віктора Януковича змусило Супруненка і Черновецького негайно повернути вкрадені активи.

З приходом до влади Януковича політична кар’єра Черновецького почала тьмяніти. У нього зникло бажання з’являтися в ефірі ток-шоу і він більше не радив глядачам “подзвонити мамі”. Київ завжди вважався серед політиків дуже цінним активом, тому не дивно, що Янукович майже одразу захотів поставити на чолі столиці свою людину. І оскільки всі давно вважали Черновецького одним з найбільших корупціонерів країни, йому зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитися. У липні 2010 року київський мер виїхав з країни на відпочинок і чомусь не захотів повертатись.

Партія регіонів завжди мала низьку популярність у Києві, тому у них було мало шансів виграти вибори мера. З цієї причини після втечі Черновецького команда Януковича вирішила поставити вибори на паузу. Указом президента столицю “тимчасово” очолив малопримітний Олександр Попов − член Партії регіонів, колишній мер невеликого міста Комсомольськ (сучасна назва − Горішні Плавні). Виконуючим обов’язки мера Києва Попов був майже три роки до початку другого Майдану.

Що стосується подальшої долі Черновецького, то після кількох місяців відпочинку за кордоном він опинився у Тбілісі, де прийняв грузинське громадянство і поступово почав займатися місцевою політикою. Сподіваючись повторити свій успіх, Черновецький навіть зареєстрував політичну партію “Щаслива Грузія”. Втім, особливої популярності серед виборців вона не здобула.

У 2018 році через побоювання, що грузинська влада видасть його Україні, Леонід Черновецький залишив Тбілісі. За останніми даними, колишній київський мер живе в Тель-Авіві та в соцмережах активно коментує українську політику. Його син Степан контролює один з найбільших у Східній Європі стрімінгових сервісів MEGOGO. Незважаючи на кілька кримінальних справ, сім’ї Черновецьких все ще належить багато активів в Україні.

Слід додати, що у березні 2022 року, після початку повномасштабної війни, Леонід Черновецький фактично виступив на боці Росії. У своєму Facebook він написав, що Росія бомбить виключно військові об’єкти лише для того, щоб українські військові не стали “захоплювати Луганськ і Донецьк”. Однак через кілька тижнів, після різанини в Бучі та загибелі тисяч мирних жителів у Маріуполі, Черновецький перестав писати про війну і перекваліфікувався в релігійного експерта.

>>> 7. Коломойський заходить на медіаринок

Зміст