Автор: admin

За словами Коломойського, він познайомився з майбутнім президентом у 2008 чи 2009 році на якійсь вечірці. Зеленський там був гостем, а не виступав у звичному для себе амплуа естрадного коміка. Подробиці цієї зустрічі невідомі, але ми точно знаємо, що через кількох років їхнє знайомство переросло в бізнес. Починаючи з 2012 року, естрадне шоу “Вечірній квартал” почало транслюватися в суботній прайм-тайм на телеканалі Коломойського. За це Зеленський отримував від телеканалу частку рекламних доходів .

Який рівень відносин вони підтримували між собою до 2015 року? Навряд чи це була дружба, адже це люди різного рівня. Але Коломойський у всіх інтерв’ю завжди висловлювався про Зеленського з максимальною симпатією.

У 2021 році, після витоку документів Pandora Papers, стало відомо, що кілька компаній Зеленського отримали від Коломойського майже 40 мільйонів доларів в якості оплати за телевізійний контент. Для мінімізації податків гроші йшли через офшорні компанії.

Деякі журналісти припустили, що офшори Зеленського могли використовуватися Коломойським для виведення грошей із ПриватБанку. Як відомо, у 2016 році цей банк через проблеми з капіталізацією був націоналізований. Але перед цим Коломойський вивів із нього майже весь ліквідний капітал шляхом видачі незабезпечених кредитів порожнім фірмам.

Те, що Зеленський міг брати участь у цій схемі, виглядає малоймовірним. Сума 40 мільйонів доларів цілком вписується в масштаби багаторічної співпраці між “Квартал 95” і телеканалом “1+1”. Не варто забувати, що телешоу “Вечірній квартал” виходило в ефір у суботу ввечері, коли рекламний час найбільш дорогий.

>>> 9. Порошенко робить фатальну помилку

Зміст

Як Володимир Зеленський зумів перетворитися з телевізійного коміка в главу держави? Відповідь на це запитання потрібно шукати в історії його покровителя — одного з найжадібніших олігархів України. Ігор Коломойський не тільки надав медіаресурс для перемоги Зеленського. Без сумніву, саме він був ініціатором цього походу в політику. Зеленський став лише інструментом у конфлікті між Коломойським і президентом Порошенком. Треба визнати, дуже ефективним інструментом.

Багато років Ігор Коломойський не мав великого впливу на медіа. При Кучмі це йому було і не потрібно. Незважаючи на деякі конфлікти, які траплялися у нього час від часу з іншими великими українськими бізнесменами (Григоришин, Пінчук, Суркіс), справи у нього йшли непогано. Коломойський демонстрував повну лояльність президенту Кучмі, підкріплену щедрими хабарами. В Україні цього було достатньо для спокійного життя і відсутності претензій з боку правоохоронних органів.

Як пізніше розповів сам Ігор Валерійович, кожного місяця він платив Кучмі 5 мільйонів доларів. Це була плата за “користування” державною компанією “Укрнафта”. Мажоритарна частина цього найбільшого в Україні нафтопереробного підприємства належала державі. Коломойський через афілійовані з ним компанії був міноритарним акціонером. За 5 мільйонів доларів на місяць йому дозволили поставити в “Укрнафті” свій менеджмент. В результаті цієї угоди баланс підприємства з року в рік стабільно показував збитки або мінімальний прибуток. Основні дивіденди отримували компанії Коломойського. Менеджмент “Укрнафти” укладав з ними невигідні контракти, а уряд, Рахункова палата і Фонд державного майна закривали на це очі.

Наприкінці 2004 року в Україні сталися кардинальні зміни. План Кучми передати владу своєму наступнику, лідеру “донецьких” Віктору Януковичу, зазнав фіаско. Після фальсифікації виборів розпочалася “Помаранчева революція”, відома також як “перший Майдан”. Під тиском багатотисячних акцій протесту Верховний суд скасував результати другого туру виборів. Був призначений додатковий третій тур, у якому переміг лідер демократичної опозиції Віктор Ющенко.

З приходом до влади Ющенка Ігор Коломойський відчув потребу в медійному захисті. На перший погляд, у нього поки не було конфліктів з новою владою. Ющенко показав себе слабким, безініціативним президентом, який за свою каденцію не зміг провести жодної важливої реформи. Коломойський зберіг контроль над “Укрнафтою” і продовжував її успішно доїти. Однак він відчув, що ситуація досить нестабільна. Тільки наявність власного загальнонаціонального телеканалу могла зробити Коломойського та його активи недоторканими від будь-яких посягань: як від інших олігархів, так і від команди Ющенка (Балога, Третьяков, Порошенко).

У серпні 2005 року Ігор Коломойський викупив 40% акцій телеканалу “1+1” за 100 млн доларів у його власників: Фуксмана і Роднянського. Цікаво, що Олександр Роднянський перед підписанням контракту з продажу телеканалу значно посилив свою охорону. Хоча у Коломойського не було яскравого кримінального минулого, як у Януковича і Ахметова, але за ним давно йшов шлейф успішного рейдера. Тому перестороги співвласника телеканалу були не зайвими.

Після продажу “1+1” Роднянський переїхав до Москви і через деякий час став відомим російським кінопродюсером. Щоправда, після початку повномасштабної війни у 2022 році він повернувся до Києва і практично одразу став радником президента Володимира Зеленського.

У серпні 2005 року, вже після купівлі телеканалу, Коломойський розповів у інтерв’ю “Дзеркалу тижня”, що помічник президента Олександр Третьяков намагався його відмовити від цієї угоди.

“У тій розмові не було загроз чи жорстких попереджень. Була лише фраза типу: “Навіщо вам це потрібно, ви бізнесмени, ви ніколи політикою не займались”, − згадував олігарх. Коломойський тоді запевнив Третьякова, що покупка акцій “1+1” – “це бізнес і ніякої політики тут немає”.

Як виявилося, ця формальна відповідь мала епохальне значення для історії сучасної України. Перехід телеканалу “1+1” під контроль власника “ПриватБанку” завершив перерозподіл телевізійного ринку на користь олігархів. З цього моменту формуванням громадської думки українських виборців займались чотири медіахолдинги:

1. Starlight Media (телеканали ICTV, Новий, СТБ) – власник Віктор Пінчук (металургія, телекомунікаційний бізнес, зять президента Кучми).
2. Inter Media Group (телеканал “Інтер”) − номінальний власник бізнесмен і політик Валерій Хорошковський, пізніше медіагрупа перейшла під контроль газового олігарха Дмитра Фірташа.
3. 1+1 Media (телеканал “1+1”) − власник Ігор Коломойський (фінансово-промислова група “Приват”).
4. ТРК “Україна” − власник донецький олігарх Рінат Ахметов (металургія, видобуток вугілля, енергетика, телекомунікація).

Також в українському ефірі мовили кілька нішевих інформаційних телеканалів з невеликою аудиторією: “5 канал”, “Прямий”, 24 канал і “НБМ” (пізніше на його базі з’явився “Еспрессо”). Власником двох перших каналів був Петро Порошенко, майбутній президент України. Його також можна було назвати олігархом, оскільки він активно поєднував політику з бізнесом і мав вплив на медіаринок.

>>> 8. Знайомство з Зеленським

Зміст

Якщо не враховувати прихильників радикально лівих ідей, таких як Наталія Вітренко, то до Зеленського в українській політиці було тільки два відомих популісти: Леонід Черновецький і Олег Ляшко. Додавати до цього списку Юлію Тимошенко, мабуть, не варто. Вона справді використовувала деякі елементи лівого популізму, обіцяючи, наприклад, забезпечити все населення, незалежно від рівня доходів, дешевим газом. Але в іншому Тимошенко була цілком адекватною і навіть поміркованою. Роки, коли вона керувала українським урядом, не можна вважати провальними. Скоріше, навпаки: економічні показники були досить стабільні.

На відміну від Юлії Тимошенко, лідера Радикальної партії Олега Ляшка можна сміливо назвати справжнім, класичним популістом. Його риторика містила цілий букет різноманітних обіцянок, не підкріплених жодним економічним обґрунтуванням. Ляшко обіцяв “повернути корову в кожен дім”, підвищити пенсії та одночасно знизити ціни на газ, відновити для України статус ядерної держави і піти в монастир у разі невиконання всіх пунктів передвиборчої програми партії.

Однак, Олег Ляшко і Володимир Зеленський мало схожі один на одного. Популізм Ляшка спрямований переважно на сільську аудиторію, тому його риторика звучала трохи грубо. Але він часто використовував смішні експромти, які привертали увагу публіки. Зеленський перед аудиторією працював трохи інакше, за ретельно підготовленим сценарієм, розрахованим на широкі маси виборців. Несподівані експромти в його мові якщо і звучали, то виглядало це вкрай безглуздо.

Найбільш близьким до Зеленського можна назвати колишнього київського мера Леоніда Черновецького — досвідченого популіста та героя численних жартів. Незважаючи на те, що над Черновецьким сміялися мільйони українців, це не завадило йому двічі перемагати на виборах мера Києва. Як і Зеленський, всеукраїнську популярність Черновецький здобув завдяки телебаченню. Протягом кількох місяців перед виборами мера Києва у 2006 році він регулярно з’являвся в якості гостя на різних політичних ток-шоу. Наполовину росіянин, наполовину єврей, Черновецький позиціонував себе як благочестивий християнин-євангеліст, досвідчений банкір, благодійник і захисник обділених. Свої виступи на телебаченні Леонід Черновецький завжди закінчував закликом до глядачів подзвонити своїм мамам, “адже ви давно з ними не розмовляли, напевно, а вони за вами сумують”.

Крім духовної їжі потенційним виборцям пропонували і матеріальні блага. Як мінімум, за два роки до виборів команда Черновецького почала регулярно роздавати десяткам тисяч київських пенсіонерів невеликі продуктові набори вартістю 5-10 доларів. В той час українське законодавство не забороняло політикам “годувати” свій електорат.

Як і всі популісти, перед виборами Черновецький запропонував киянам широкий спектр обіцянок, які обов’язково втіляться в життя після його перемоги. Він обіцяв не підвищувати плату за проїзд у громадському транспорті та комунальні тарифи, виконати якісний ремонт майже всіх 10400 столичних багатоквартирних будинків, завершити до 2010 року будівництво мосту до віддаленого району Троєщина та подвоїти доходи міського бюджету. Звичайно, нічого з переліченого так і не виконали.

Щоправда, дещо інше Черновецький все ж таки не забув зробити. За час його керівництва Києвом місто втратило чималу кількість земельних ділянок, які спочатку майже безоплатно були передані підставним особам, а потім опинилися під контролем компаній зятя Черновецького — В’ячеслава Супруненка.

Супруненко отримав контроль і за найціннішими активами муніципального будівельного холдингу “Київміськбуд”. Ця афера була настільки масштабною, що в 2011 році оточення нового президента Віктора Януковича змусило Супруненка і Черновецького негайно повернути вкрадені активи.

З приходом до влади Януковича політична кар’єра Черновецького почала тьмяніти. У нього зникло бажання з’являтися в ефірі ток-шоу і він більше не радив глядачам “подзвонити мамі”. Київ завжди вважався серед політиків дуже цінним активом, тому не дивно, що Янукович майже одразу захотів поставити на чолі столиці свою людину. І оскільки всі давно вважали Черновецького одним з найбільших корупціонерів країни, йому зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитися. У липні 2010 року київський мер виїхав з країни на відпочинок і чомусь не захотів повертатись.

Партія регіонів завжди мала низьку популярність у Києві, тому у них було мало шансів виграти вибори мера. З цієї причини після втечі Черновецького команда Януковича вирішила поставити вибори на паузу. Указом президента столицю “тимчасово” очолив малопримітний Олександр Попов − член Партії регіонів, колишній мер невеликого міста Комсомольськ (сучасна назва − Горішні Плавні). Виконуючим обов’язки мера Києва Попов був майже три роки до початку другого Майдану.

Що стосується подальшої долі Черновецького, то після кількох місяців відпочинку за кордоном він опинився у Тбілісі, де прийняв грузинське громадянство і поступово почав займатися місцевою політикою. Сподіваючись повторити свій успіх, Черновецький навіть зареєстрував політичну партію “Щаслива Грузія”. Втім, особливої популярності серед виборців вона не здобула.

У 2018 році через побоювання, що грузинська влада видасть його Україні, Леонід Черновецький залишив Тбілісі. За останніми даними, колишній київський мер живе в Тель-Авіві та в соцмережах активно коментує українську політику. Його син Степан контролює один з найбільших у Східній Європі стрімінгових сервісів MEGOGO. Незважаючи на кілька кримінальних справ, сім’ї Черновецьких все ще належить багато активів в Україні.

Слід додати, що у березні 2022 року, після початку повномасштабної війни, Леонід Черновецький фактично виступив на боці Росії. У своєму Facebook він написав, що Росія бомбить виключно військові об’єкти лише для того, щоб українські військові не стали “захоплювати Луганськ і Донецьк”. Однак через кілька тижнів, після різанини в Бучі та загибелі тисяч мирних жителів у Маріуполі, Черновецький перестав писати про війну і перекваліфікувався в релігійного експерта.

>>> 7. Коломойський заходить на медіаринок

Зміст

Невдала політична кар’єра співака та шоумена Андрія Данилка, відомого на всю країну під сценічним псевдонімом Вєрка Сердючка, — одна з найзагадковіших історій української політики. Вперше про Данилка-політика заговорили влітку 2007 року, перед початком реєстрації учасників позачергових парламентських виборів. Тоді шоумен в одному з інтерв’ю заявив про бажання зареєструватися на виборах на чолі власної партії. Він навіть розповів, що планує організувати передвиборчий блок під назвою “Проти всіх”, і взагалі, він нічим не гірший за інших депутатів, бо може краще за них битися та кричати у Верховній Раді.

Результати закритих опитувань громадської думки показали, що у випадку, якщо Данилко справді піде на вибори, то мандат депутата у нього практично в кишені. Крім того, на своїх плечах він ще заведе в парламент не менше 18-20 депутатів. А це вже може мати істотний вплив на такі важливі питання, як формування коаліції та голосування за бюджет.

Але пройшло кілька днів, і Данилко заявив, що відмовився від ідеї йти в політику. Причину він не пояснив. Враховуючи епатажний образ артиста, всю цю історію вирішили списати на жарт.

Пізніше з’явилася інформація, що хтось з Адміністрації президента Ющенка (швидше за все Віктор Балога) зустрічався з Андрієм Данилком і шоумена переконали не брати участь у виборах. Які аргументи при цьому наводив голова Адміністрації, так і залишилося таємницею. Не виключено, що був якийсь фінансовий стимул.

Якби Данилко у 2007 році став депутатом і головою парламентської партії, то українське суспільство отримало б вакцину, яка згодом захистила б країну від перемоги Зеленського та всіх наслідків цієї катастрофи. Швидше за все, потрапивши в парламент, співак і комедіант Данилко повторив би шлях Партії Зелених України. І в результаті виборців чекало розчарування не тільки в ньому, але й у всіх несистемних політиках з шоу-бізнесу. Але, на жаль, цього не сталося.

Що цікаво, напередодні доленосних виборів 2019 року Андрій Данилко знову згадав про свою можливу участь у виборах. За словами журналістки Олесі Бацман, за рік до виборів співака умовляли балотуватися в президенти: “Дуже багато людей умовляли. Приходили з різних сил, від різних партій, обіцяли дуже великі гроші”.

Хто були ці люди, які умовляли Данилка, невідомо. Оскільки про підготовку Зеленського до участі у виборах багато хто знав ще з 2017 року, поява ще одного аполітичного шоумена на президентських виборах могла погіршити шанси коміка. Зеленський і Данилко знаходилися на одному електоральному полі. Тому в гіпотетичному першому турі виборів вони б просто відбирали голоси один у одного.

>>> 6. Леонід Черновецький − найвідоміший український популіст до появи Зеленського

Зміст

У перші роки незалежності українці мали великі надії на майбутнє. І справді, у 1990 році Україна та Польща перебували на однаковій стартовій позиції. Рівень життя громадян в обох країнах майже не відрізнявся. Україна навіть мала перевагу у вигляді більш розвинутої промисловості.

Однак далі ситуація розвивалася за різними сценаріями. Зволікання з ринковими реформами не дозволило Україні реалізувати свій промисловий потенціал. Управління державними фінансами та підприємствами було вкрай неефективним. У 1993-1994 роках країна побила світовий рекорд гіперінфляції. Частина населення, зіткнувшись з безробіттям та падінням рівня життя, почала шукати роботу в країнах Центральної та Західної Європи. У 1995 році ситуація в економіці почала стабілізуватися, але невдоволення громадян залишалося на високому рівні.

Масові протести шахтарів Донбасу, яким у 1993 році кілька місяців не виплачували зарплату, призвели до позачергових президентських виборів 1994 року, за підсумками яких поміркованого, але нерішучого Леоніда Кравчука змінив “червоний директор” Леонід Кучма. Перший п’ятирічний термін цього президента запам’ятався грошовою реформою (замість обезціненого купона в обігу нарешті з’явилася гривня), стабілізацією фінансової системи та початком приватизації великих підприємств. Щоправда, пізніше виявилося, що кілька металургійних заводів майже за безцінь перейшли у власність зятя Кучми: майбутнього олігарха та власника кількох телеканалів Віктора Пінчука.

У 90-х роках однією з форм прояву невдоволення громадян стала поява протестного електорату. Саме завдяки цим виборцям Кучма зміг перемогти чинного президента Кравчука. Але політтехнологів турбував той факт, що значна частина громадян, які брали участь у виборах, ставили позначку в графі “Проти всіх”. Таким чином, їхні голоси не зараховувалися на користь жодного кандидата.

Політтехнологи Партії Зелених України змогли обдурити невдоволених. Успіх цього політичного проекту показав, що завдяки обіцянкам і маніпуляціям можна змусити голосувати навіть тих, хто вважає, що він поза політикою. Але частка тих, хто продовжував голосувати проти всіх, залишалася досить значною.

Наприклад, у другому турі президентських виборів 1999 року, коли главу держави обирали між Леонідом Кучмою та лідером комуністів Петром Симоненком, майже мільйон виборців (970 тисяч) не підтримали жодного кандидата. У 2004 році, в епічній битві між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем, позначку “Проти всіх” поставили 2,34% виборців або майже 700 тисяч людей. При повторному голосуванні на виборах президента 2010 року, коли в другий тур вийшли Юлія Тимошенко та Віктор Янукович, не підтримали жодного кандидата вже 4,36% або більше 1,1 мільйона виборців. Подібний результат спостерігався і на парламентських виборах.

Ситуація, в якій дорогоцінні для кожного кандидата голоси витрачаються даремно, вкрай турбувала політиків. В ідеалі протестний електорат мав бути розподілений за кон’юнктурними проектами, де кожен виборець повинен обирати свою “партію зелених”. Однак, за винятком 1998 року, реалізувати подібний сценарій виявилося дуже важко. Це довів провал політичних проектів “Жінки за майбутнє” та “Комітет озимого покоління”.

У 2011 році оточення президента Януковича вирішило прибрати з виборчих бюлетенів графу “проти всіх”. Парламентські вибори 2012 року вважалися дуже важливими для Партії регіонів, і політтехнологи, ймовірно, виявили, що скасування цієї графи більше допоможе провладній партії, а не опозиції. Так чи інакше, але рішення прибрати з бюлетеня можливість голосувати “проти всіх” мало значні наслідки не тільки у 2012 році, але й у майбутній перемозі Володимира Зеленського.

Графу “не підтримую жодного кандидата” обирали не тільки протестні виборці, а й ті, хто віддавав перевагу несистемним політикам: шоуменам і популістам, таким як Володимир Зеленський. Якби на виборах 2019 року ця графа залишилася, то Зеленський, звичайно, все одно б переміг. Але ця перемога не була б такою розгромною, з підтримкою в 73%. Тому що абсолютна більшість тих, хто колись голосував “проти всіх”, знайшли свого кандидата — людину, яка зі сцени висміювала політиків і їхні партії.

>>> 5. На місці Зеленського міг бути Андрій Данилко

Зміст