Автор: admin

Представники шоу-бізнесу та відомі спортсмени брали участь в українській політиці задовго до Зеленського. Ще у 1998 році членом парламенту став відомий футболіст Олег Блохін, а у 2006 році депутатом Верховної Ради стала переможниця «Євробачення» співачка Руслана Лижичко. Роком пізніше, на позачергових виборах 2007 року, до парламенту пройшов лідер рок-групи «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук.

Як і Партія зелених, несистемні політики з числа спортсменів та музикантів ніяк себе не проявили і ніхто не пам’ятає їхні законодавчі ініціативи. Блохін привернув увагу журналістів лише тим, що за роки своєї парламентської діяльності п’ять разів змінював фракцію, встиг побувати навіть комуністом. Руслана Лижичко у Верховній Раді пробула всього рік. У 2007 році, після розпуску парламенту, оголосили дострокові вибори, в яких вона вже не брала участі. А от Святослав Вакарчук зробив нестандартний крок: через рік після отримання посвідчення народного депутата він публічно оголосив про складання повноважень.

Головною причиною своєї відставки Вакарчук назвав «безперервні міжпартійні та внутрішньопартійні чвари, які деморалізують суспільство всередині країни та підривають її авторитет». Далі він заглибився в філософію: «Єдиний спосіб бути собою – це піти. Залишитися – для мене означає втекти».

Як не дивно, але виборцям сподобався вчинок Вакарчука. Люди зрозуміли його в тому сенсі, що митець стоїть над політичними інтригами і змушений піти з політики, щоб не брати участь у цьому бруді.

Після складання депутатських повноважень Вакарчук повернувся до музичної кар’єри, випустив кілька альбомів та їздив у гастрольні тури. Також він періодично коментував у своєму Твіттері політичні новини. Але робив це трохи у високопарному стилі, ніби приміряючи на себе роль духовного лідера. Однак, його філософські висловлювання подобалися виборцям. З роками за Святославом Вакарчуком закріпився імідж «чесного патріота, який щиро переживає за Україну». І найголовніше, в очах значної кількості українців він вважався несистемним політиком, не таким, як інші.

У вересні 2017 року з’явились чутки, що Вакарчук може повернутися до політики. Причиною цього стала новина про те, що співак відправляється до Стенфорду як запрошений викладач на осінній семестр. Одночасно з читанням лекцій Вакарчук буде навчатися в рамках курсу «Розвиток українських лідерів».

Назва цього навчального курсу багатьох в Україні занепокоїла. Перш за все, Коломойського та Зеленського, яким харизматичний музикант міг змішати всі карти. Адже у разі своєї участі в президентських виборах Вакарчук міг забрати багато голосів протестного електорату, на які дуже розраховував Зеленський. Більше того: популярність Святослава Вакарчука взагалі могла поставити під питання перемогу Зеленського.

Після повернення з Америки Святослава Вакарчука почали включати в президентські рейтинги, хоча сам він у квітні 2018 року публічно заявив, що не має політичних амбіцій. Незважаючи на це, інтрига навколо можливої участі співака у виборах президента зберігалася практично до початку виборчої кампанії.

У травні 2019 року, після перемоги Зеленського, Коломойський в одному з інтерв’ю розповів, що в березні 2017 року вони з Зеленським трохи випили і пізно ввечері зателефонували Вакарчуку. За версією олігарха, вони запитали співака, чи готовий він підтримати Зеленського на президентських виборах. Хоча насправді їх турбувало зовсім інше: чи візьме сам Вакарчук участь у виборах як кандидат на найвищу посаду. Під час цієї розмови Вакарчук був сонний і не відповів на питання.

26 червня 2018 року з’явилися результати соціологічного опитування, яке показало, що Зеленський і Вакарчук мають практично однакові шанси на перемогу. Що стосується чинного президента, то у Порошенка виявили найвищий антирейтинг серед політиків першого ешелону.

Через три дні схвильований Володимир Зеленський опублікував у своєму Інстаграм відкрите відеозвернення до лідера групи «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука. У ньому комік публічно запитав музиканта, чи готовий він до нього приєднатися.

Занепокоєння Зеленського були цілком зрозумілі. Після тривалої кампанії дискредитації президента, Порошенко вже не представляв для нього загрози, а от Вакарчук міг все зіпсувати. Моделювання майбутніх виборів показувало, що співак цілком реально може вийти разом із Зеленським у другий тур замість Порошенка. І якщо це станеться, то в другому турі виборів Вакарчук переможе Зеленського.

Завершилася вся ця історія тим, що Святослав Вакарчук так і не висунув свою кандидатуру на президентських виборах і не підтримав жодного кандидата. Однак через три місяці після перемоги Зеленського лідер «Океану Ельзи» раптово передумав і все ж вирішив повернутися у політику. На позачергових парламентських виборах у липні 2019 року партія Вакарчука «Голос» отримала 5,82% голосів виборців і завела до парламенту 20 депутатів.

Цього разу Вакарчук протримався у парламенті навіть менше року. Вже у червні 2020 року він знову вирішив відмовитися від повноважень депутата. Мотивом свого рішення музикант назвав бажання реалізувати «великий освітній проект». Політика, начебто, цим планам тільки заважала. Щоправда, за наступні чотири роки ніхто так і не побачив «великого освітнього проекту» Святослава Вакарчука.

>>> 14. Передвиборчі обіцянки та особливості президентської кампанії Зеленського

Зміст

Можна з упевненістю стверджувати, що вже у 2016 році Коломойський почав готувати Зеленського до виборів президента. А перші ідеї з цього приводу у нього з’явилися ще у 2015 році, коли рейтинги першого сезону телесеріалу “Слуга народу” показали, що українці дуже добре сприймають казку про чесного вчителя історії, який став президентом.

Але чому саме Зеленський? З точки зору політтехнологів це дуже ризикований кандидат. Він некомпетентний, у нього немає досвіду роботи в органах влади, він ніколи не обіймав виборну посаду. Крім того, в своїх шоу він використовував саркастичні жарти стосовно України як держави та висміював українців. Наприклад, у вересні 2016 року під час виступу в Юрмалі (Латвія) Зеленський порівняв Україну з акторкою з німецьких фільмів для дорослих, “готовою прийняти в будь-якій кількості з будь-якої сторони”.

Варто зауважити, що майже всі жарти, у яких Володимир Зеленський на сцені висміював українців, одягаючи при цьому їхні національні вбрання, були написані етнічним росіянином Валерієм Жидковим. Уродженець російського Тамбова, який переїхав до Києва у 2003 році, пізніше став сам коментувати українську політику, висловлюючись проти вступу України до НАТО та Євросоюзу. А через пару років Жидков став радником голови Служби безпеки України. Сталося це після того, як новий глава держави Зеленський призначив свого друга дитинства Івана Баканова головою СБУ. З Бакановим майбутній президент у шкільні роки жив в одному під’їзді багатоквартирного будинку.

Враховуючи все це, у нормальному демократичному суспільстві Володимир Зеленський ніколи б не став кандидатом у президенти. Він був би дискваліфікований ще після скандалу в Юрмалі. Але в Україні формуванням громадської думки займалися телеканали олігархів. Журналісти, які працюють на цих телеканалах, дуже добре відчувають настрої свого роботодавця. Тому критики Зеленського на телебаченні просто не було, вона не доходила до виборців.

Соціальні мережі в Україні мали обмежену аудиторію. Гнівні пости з критикою Зеленського читають тисячі або в кращому випадку десятки тисяч українців. В той час як загальнонаціональні телеканали охоплювали своїм мовленням мільйонну аудиторію. І, що дуже важливо, вони впливали на соціальні групи, до яких критичні пости у Facebook та Twitter просто не діставали: пенсіонерів та домогосподарок.

З логічної точки зору, Зеленський був дуже проблемним кандидатом у президенти. Якщо Коломойський хотів помститися Порошенку, він мав би обрати більш досвідченого претендента, якого було б легше продати виборцям як реальну альтернативу чинному президенту. Однак олігарх був настільки впевнений у своїх силах, що поставив на те, що скандальний комедіант стане президентом країни. Хоча, цілком можливо, у нього просто не було більш підходящого кандидата, якому можна було б довірити таку делікатну роботу з повалення ненависного Порошенка та захисту власних бізнес-інтересів.

Про рівень комунікації між олігархом та Зеленським говорить той факт, що, за даними журналістів-розслідувачів проекту “Схеми”, з лютого 2017 по кінець 2018 року комік не менше 13 разів літав на приватних літаках до Женеви та Тель-Авіва, де тоді проживав Коломойський. У кожній другій поїздці його супроводжував юрист олігарха Андрій Богдан, який пізніше став головою Офісу президента. У грудні 2018 року в одній з поїздок до них приєднався голова партії “Слуга народу” Іван Баканов, майбутній голова СБУ. Іноді Зеленського супроводжували бізнес-партнери олігарха: Геннадій Боголюбов, брати Ігор і Григорій Суркіси, Тимур Міндіч.

Вибір Коломойського, швидше за все, був емоційним. Він просто симпатизував Зеленському. Можливо, до певної міри на цей вибір вплинув і фактор національності. Зеленський та Коломойський обидва євреї, так само як і власники двох інших загальнонаціональних телеканалів: Віктор Пінчук і Дмитро Фірташ. Під час виборчої кампанії всі три телеканали (1+1, ICTV і Інтер) у своїх новинах позитивно освітлювали все, що пов’язано з Зеленським. Жодної критики на адресу коміка. Жодної згадки про його некомпетентність і популістські обіцянки.

З точки зору середньостатистичного українця національність Володимира Зеленського була скоріше мінусом, ніж плюсом. Протягом століть між українцями і євреями були досить складні відносини. І антисемітизм на побутовому рівні в Україні все ще досить поширений. Коломойський дійсно ризикував, пропонуючи українським виборцям свого протеже. Але головна проблема Зеленського полягала зовсім не в тому, що він єврей, а в тому, що він абсолютно не відповідав вимогам тієї посади, на яку він претендував.

>>> 13. Вакарчук, який міг все зіпсувати, але не зіпсував

Зміст

Можливо, конфлікт навколо “Укртранснафти” можна було б вважати вичерпаним, якби Порошенко не зачепив інтереси Коломойського в банківській сфері. ПриватБанк, який на 92% належав Коломойському та його бізнес-партнеру Геннадію Боголюбову, був найбільшим українським банком. Більше половини дорослих українців мають в ньому рахунки. Але в 2015 році навколо банку виникла невелика проблема.

Трьохкратне знецінення національної валюти, яке сталося після втечі Януковича та початку війни на Донбасі, надзвичайно негативно вплинуло на банківську систему. Щоб уникнути неконтрольованих банкрутств банків, державний регулятор у 2015 році почав чистку фінансового ринку. Протягом року ліцензії втратили 33 банки, які майже не мали активів або були задіяні в схемах відмивання грошей. Також Національний банк підвищив для комерційних банків нормативи відрахування в резерви.

Аудит ПриватБанку показав, що він не лише значно перевищив норму інсайдерських кредитів (банк кредитував коштами клієнтів компанії Коломойського), а й потребує докапіталізації на суму 113 млрд гривень (близько 5 млрд доларів). Станом на 1 січня 2016 року понад 80% усіх кредитів ПриватБанку було видано компаніям, пов’язаним з Коломойським. Абсолютна більшість цих компаній були порожніми і не мали ліквідного майна для застави.

У власників банку було півтора року, щоб виконати вимоги регулятора. Як згадує колишня голова Національного банку України (НБУ) Валерія Гонтарева, грошима потрібно було внести не так вже й багато: 3-4 млрд гривень (150-180 млн доларів). Головна вимога Нацбанку полягала в переоформленні виданих кредитів з фірм-пустишок на реальні компанії з ліквідним майном замість повітря. До квітня 2016 року на баланс ПриватБанку потрібно було передати реальні застави на 31 млрд гривень.

Замість того, щоб виконати умови регулятора, Коломойський максимально затягував переговори. За словами колишнього міністра фінансів Олександра Данилюка, олігарх запропонував державі купити банк частково, зберегти в ньому старе керівництво та надати гарантії від кримінального переслідування. Також він просив дати кілька місяців для вирішення проблем.

Зрештою, стало зрозуміло, що Коломойський не збирається збільшувати капіталізацію або вносити ліквідне майно в заставу за раніше видані кредити. 18 грудня 2016 року Нацбанк визнав ПриватБанк неплатоспроможним, 21 грудня всі 100% акцій банку перейшли у власність держави, 23 грудня почав працювати новий менеджмент.

Три роки потому, пояснюючи причину націоналізації Приватбанку, Ігор Коломойський відверто брехав. Оскільки він не міг визнати, що його банк видавав інсайдерські кредити порожнім фірмам і не мав необхідних резервів, олігарх вигадав власну версію подій. За його словами, Порошенко націоналізував банк, тому що хотів встановити контроль над телеканалом “1+1”. Але президент помилився, оскільки ПриватБанку належав блокуючий пакет акцій компанії “1+1 Продакшн”, а не самого телеканалу, на який оформлена ліцензія телевізійного мовлення.

Підсумком всієї цієї історії стало те, що Коломойський затаїв велику образу на Порошенка і досі звинувачує колишнього президента в тому, що той у нього забрав бізнес. З іншого боку, не можна забувати, що олігарх не тільки грубо порушив правила ведення банківського бізнесу, а й так і не повернув ПриватБанку більшу частину раніше оформлених кредитів, загальна сума яких складає понад 5 мільярдів доларів. На момент націоналізації ця цифра була приблизно рівноцінна вартості банку.

>>> 12. Чому саме Зеленський

Зміст

Чи міг Порошенко ефективно протистояти Коломойському? Про це ми детально поговоримо трохи згодом, а поки давайте розглянемо, що собою уявляла система влади того часу. Україна в 2014-2019 роках все ще залишалась країною з високим рівнем корупції. При цьому масштаби розкрадань державного бюджету за часів Порошенка були значно менші, ніж за попереднього президента Януковича, який після своєї втечі до Росії залишив країну фактично з порожнім бюджетом.

Перед виборами 2019 року противники Петра Порошенка звинувачували його в тому, що він не викоренив корупцію. Більше того: соратників президента Ігоря Кононенка та Олександра Грановського підозрювали в причетності до афер в енергетиці та розкраданнях на хімічному Одеському припортовому заводі.

Справді, цей завод завжди був доїльною коровою для будь-якого президента без винятку, від Кучми до Зеленського. Оскільки Одеський припортовий знаходився в державній власності, керівники цього підприємства за домовленістю з Києвом регулярно вигадували різні хитромудрі схеми, в результаті яких завод отримував мінімальний прибуток, а комерційний партнер — максимальний. Кожен президент, маючи цей величезний генератор чорних готівкових коштів, вперто не бажав приватизувати ОПЗ. Він і досі знаходиться у власності держави. І як ви розумієте, якщо Одеський припортовий і приносить доходи, то точно не в державний бюджет.

Помітно, що після зміни влади Офіс президента Зеленського та підлеглі йому чиновники Генпрокуратури, Державного бюро розслідувань та СБУ так і не змогли знайти жодного криміналу на Порошенка. Незважаючи на те, що всім очевидно, як Зеленський ненавидить свого попередника, жодної корупції в його діях так і не знайшли. Але для українських антикорупціонерів та журналістів було достатньо того, що Порошенко за час свого президентства не зміг або не захотів зробити Україну вільною від корупції. Все це закінчилося тим, що абсолютна більшість громадських активістів вирішили зробити інфантильний протест в дусі ображеного 16-річного школяра. Не беручи до уваги професійні якості кандидатів у президенти, вони проголосували за некомпетентного популіста, пов’язаного з найнебезпечнішим олігархом України.

Порошенко не викоренив корупцію з двох причин. По-перше, у нього не було достатньої кількості депутатів для зміни законодавства. По-друге, він не мав для цього особливого бажання. Як і кожному президенту до нього і після нього, замість знищення судової мафії Порошенку було набагато зручніше в ручному режимі домовлятися про те чи інше судове рішення. Поки він обіймав посаду президента, більшість суддів прислуховувались до порад чиновників його Адміністрації. І Порошенка це влаштовувало.

Фундаментальна основа української корупції — безкарність суддів, яка дозволяє їм виносити неправомірні судові рішення на користь зацікавлених осіб. Вирішити цю проблему можна лише зміною Конституції. Як виявилося, судова гілка влади в Україні не здатна до самоочищення шляхом контролю з боку Вищої ради правосуддя. Боротися з корупцією в судовій сфері можна лише скасуванням недоторканності суддів і притягненням їх до кримінальної відповідальності за винесення незаконних рішень. Для цього президенту або іншим ініціаторам зміни Конституції потрібно мати в парламенті не просто коаліцію з 226 депутатів, а конституційну більшість (300 депутатів).

Парламентська більшість, яка теоретично повинна була стати опорою реформ Порошенка, представляла собою хитку конструкцію, створену з пропрезидентської партії “Блок Петра Порошенка” (132 депутати) та партії “Народний фронт” (82 депутати).

Інші фракції, які приєднались до коаліції на початку роботи Верховної Ради 8-го скликання (2014 – 2019 рр.), вийшли з неї вже через рік-півтора. Спочатку відпала фракція Радикальної партії Олега Ляшка, а потім “Батьківщина” Юлії Тимошенко та “Самопоміч” мера Львова Андрія Садового. З 2016 року пропрезидентська коаліція нараховувала мінімальну кількість депутатів. Під час розгляду важливих законопроектів депутатські голоси періодично доводилося купувати. Такі реалії української політики.

Наприклад, у грудні 2016 року коаліції не вистачало голосів для ухвалення бюджету на наступний рік. Фракція Радикальної партії, яка на той час вже вийшла з коаліції, люб’язно погодилася підтримати законопроект. Однак виявилося, що за це голова фракції Олег Ляшко попросив включити в майбутній бюджет виділення 600 млн гривень (близько 25 млн доларів) на закупівлю пожежних машин на заводі “Пожспецмаш” у Чернігівській області. Цей завод належав голові місцевого відділення Радикальної партії. Двома роками раніше Ляшко вже лобіював закупівлю пожежних машин на цьому ж підприємстві, але тоді сума була втричі меншою: всього 200 млн гривень. Подібні лобістські схеми діяли і з іншими фракціями та окремими депутатами.

Як і Зеленський, лідер Радикальної партії Олег Ляшко був популістом, який легко роздавав виборцям найрізноманітніші обіцянки. Цікавий факт з його біографії: на початку 90-х років Ляшко був засуджений за шахрайство. Він відсидів кілька років у в’язниці та вийшов за амністією 1996 року з нагоди прийняття Конституції та 5-ї річниці Незалежності України.

Різниця між Ляшком і Зеленським відчувалася в масштабах електоральної бази. Якщо Зеленський зміг об’єднати навколо себе максимально широкі шари населення практично з усіх регіонів країни, то Ляшко орієнтувався в основному на малоосвічених сільських виборців Центральної частини України. В результаті більш потужний популістський проект Зеленського “Слуга народу” поглинув електорат Радикальної партії. На позачергових виборах 2019 року партія Олега Ляшка не подолала 5-відсотковий бар’єр для входу в парламент.

Через постійну нестачу депутатів для ухвалення потрібних законопроектів фракція “Народний фронт” отримала золоту акцію. Практично все залежало від позиції її керівництва: Олександра Турчинова (голова Ради безпеки, виконуючий обов’язки президента у 2014 році), Арсенія Яценюка (прем’єр-міністр 2014-2016 рр.) і Арсена Авакова (голова МВС 2014-2021 рр.). З останнім у Порошенка виникли серйозні проблеми, особливо наприкінці п’ятирічного терміну президентства.

Аваков майже відкрито працював проти Порошенка та координував свої дії з Коломойським. Наприклад, узимку 2019 року, під час виборчої кампанії, поліція, якою керував Аваков, прикривала групи “активістів” з “Національних дружин” (цивільний підрозділ “Азову”), які їздили від міста до міста вчиняти хуліганські дії на мітингах за участю президента.

Конфлікт між Аваковим і Порошенком бере свій початок у 2015 році, коли сина міністра звинуватили в корупції. У лютому 2015 року Міністерство внутрішніх справ, яке очолював Арсен Аваков, вирішило замовити у компанії його сина Олександра Авакова 5000 рюкзаків за цінами значно вищими за ринкові. Ця класична корупційна схема могла б пройти непоміченою, але через деякий час українські ЗМІ опублікували відеозапис, зроблений прихованою камерою, на якій Аваков-молодший у кабінеті заступника свого батька, Сергія Чеботаря, обговорював деталі закупівлі рюкзаків.

Після того, як відеозапис наробив шуму в соціальних мережах, проти Олександра Авакова порушили кримінальну справу, суд арештував його майно. Але після трьохрічного розслідування справа завершилась нічим і навіть не дійшла до суду. Арешт з майна сина міністра зняли, і він продовжив жити звичайним життям, так і не провівши жодної ночі в слідчому ізоляторі. Тим не менш, Аваков-старший звинуватив у проблемах свого сина президента Порошенка. На його думку, Порошенко міг зупинити справу ще на самому початку, але не захотів цього зробити. Арсен Аваков залишився на посаді міністра, але затаїв велику злобу на президента.

Мабуть, найбільш красномовно політичну слабкість Порошенка описує той факт, що він не міг звільнити Авакова з посади глави МВС, хоча теоретично мав таку можливість. Враховуючи, що Аваков був одним із лідерів Народного фронту, це б автоматично зруйнувало коаліцію. Після дострокових виборів прем’єром могла стати людина, значно менш лояльна президенту, ніж Яценюк.

Ну і останній штрих до портрета Авакова та його ролі в усій цій історії. Після перемоги Зеленського Коломойський деякий час перебував у ейфорії, тому охоче давав відверті інтерв’ю. В одному з них скандальний олігарх заявив, що “Зеленський − наша спільна з Аваковим перемога”.

>>> 11. Коломойський оголошує війну Порошенку

Зміст

2 березня 2014 року виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов призначив Ігоря Коломойського головою адміністрації Дніпропетровської області. Розрахунок Турчинова в цілому був вірний. Після втечі президента Януковича та повного колапсу центральної влади потрібно було стабілізувати країну. Найкраще для цього підходили регіональні лідери: найвпливовіші та найбагатші люди. В ті дні за підтримки російської армії відбувалася анексія Криму. Не маючи сил протистояти Путіну в Криму, київські політики боялися реалізації подібного сценарію в інших областях.

Навесні 2014 року інтереси української держави та олігарха Коломойського співпали. Олігарх побоювався, що Путін, захопивши Україну, забере його активи. Тому без вагань прийняв пропозицію Турчинова. Але 3 березня, наступного дня після свого призначення головою ОДА, Коломойський, який завжди любив поговорити на публіку, допустив помилку. Під час телеінтерв’ю він назвав Путіна шизофреніком, який бажає відродити СРСР або Російську імперію. Зрозуміло, що після цих слів Коломойський став одним із головних ворогів російської пропаганди. Пізніше олігарх пом’якшив свою риторику щодо Путіна і вже не допускав проти нього гострої критики, навіть у 2022 році, після повномасштабного вторгнення.

Треба визнати, що Коломойський у ввіреній йому області швидко зумів навести лад. Проросійські сили та їхні лідери в Дніпропетровську були нейтралізовані. Як це було зроблено, ніхто особливо не цікавився. Когось купили, когось погрозами змусили втекти з країни, а хтось взагалі зник у невідомому напрямку. Коломойський та його підлеглі були настільки потужною та впливовою силою в Дніпропетровській області, що ніхто з проросійських сил не ризикнув їм протистояти. Навіть батько і син Вілкули, перший з яких був мером Кривого Рогу, а другий при Януковичі деякий час очолював область.

Так, у 2014 році Коломойський врятував Дніпропетровську область від “русского мира”, про що він завжди з гордістю згадує. Втрата Дніпропетровська могла відколоти від України відразу кілька областей, як мінімум Запоріжжя. Але, на щастя, цього не сталося.

У сусідньому Донбасі ситуація склалася більш драматично. У тому ж березні 2014 року Турчинов запропонував найбагатшій людині України − олігарху Рінату Ахметову − очолити Донецьку область, але той відмовився. Враховуючи його вплив у регіоні, він міг легко протистояти проросійським силам, які в той час перебували на стадії вуличних мітингів і захоплення будівель місцевих адміністрацій. Ахметов помилково вважав, що ці протести цілком можна контролювати і все скоро завершиться. Однак ситуація швидко перейшла у стан військового конфлікту, а Ахметов втратив практично всі свої підприємства і шахти на контрольованій росіянами частині Донбасу.

Через два місяці після анексії Криму, у травні 2014 року, стало зрозуміло, що боротьба з російською гібридною агресією обмежиться лише Донбасом. У Одесі, Харкові, Запоріжжі і Дніпропетровську ситуацію вдалося стабілізувати. Коломойський продовжував керувати дорученим йому регіоном, але було помітно, що йому це не дуже цікаво. Більшу частину свого часу він проводив не в Дніпропетровську, а в Києві або зі своєю родиною у Женеві. Фактичними керівниками області стали два заступники губернатора: відомий рейдер з групи Коломойського Геннадій Корбан та його друг, майбутній мер Дніпра (нова назва Дніпропетровська з 2016 року) Борис Філатов.

Варто зазначити, що кілька років потому, коли Корбан і Філатов розірвали відносини з Коломойським і вийшли з-під його впливу, у них обох почалися проблеми на рівні президента. Порушивши Конституцію, Зеленський позбавив Корбана українського громадянства та заборонив йому повертатися в Україну. Філатов неодноразово опинявся на межі відсторонення від посади міського голови.

Обіймаючи посаду голови Дніпропетровської області, Ігор Коломойський значно розширив свою діяльність. Раніше, за часів Януковича, він поводив себе досить обережно, побоюючись, що син президента Олександр, відомий також як “Саша-стоматолог”, колись спробує відібрати частину його активів. Але після подій 2014 року та успішної нейтралізації російської загрози Коломойський почав діяти більш нахабно. Судячи з усього, він вважав, що його нагородою має стати частина державного майна.

На початку 2015 року у відносинах між Ігорем Коломойським і новим президентом Петром Порошенком виникає напруга. Олігарх, який з 2009 року керував державним підприємством “Укртранснафта” через свого бізнес-партнера Олександра Лазорко, запропонував викачати з магістрального нафтопроводу 675 тисяч тонн технологічної нафти. У той час через військові дії на Донбасі цей нафтогін не використовувався за призначенням, і, до того ж, існувала небезпека, що нафту з труби на своїй ділянці можуть викачати проросійські бойовики.

Через деякий час “Укртранснафта” спорожнила нафтопровід і залишила викачану нафту в сховищах, які контролювала група “Приват” Ігоря Коломойського. Після цього структури олігарха удвічі підвищили тариф на зберігання. В результаті за цією хитрою схемою держава мала щодня платити Коломойському за зберігання своєї нафти 2,5 мільйони гривень або близько 100 тисяч доларів.

13 березня 2015 року міністр енергетики Володимир Демчишин ініціює звільнення голови правління акціонерного товариства “Укртранснафта” Олександра Лазорко за перевищення витрат на зберігання технологічної нафти на потужностях групи “Приват”. 19 березня відставку затвердили на засіданні Наглядової ради компанії.

Новину про звільнення з державного підприємства свого ставленика Ігор Коломойський сприйняв вкрай негативно. По-перше, Лазорко відмовився виконати рішення Наглядової ради і забарикадувався в своєму кабінеті. По-друге, ввечері того ж дня, 19 березня, до головного офісу “Укртранснафти” прибув сам Ігор Коломойський з десятками озброєних людей. Для України все це виглядало як типовий сценарій рейдерського захоплення. Єдина відмінність: озброєних людей під офіс компанії привіз голова Дніпропетровської області.

За словами голови Наглядової ради “Укртранснафти” Олександра Савченка, який був свідком усіх цих подій, Коломойський погрожував, що “в нього 2000 бійців, і завтра вони всі будуть у Києві, тому що у нього забирають підприємства”.

Історія з “Укртранснафтою” виглядала настільки дикою, що Порошенко вирішив завершити її радикальним рішенням: звільненням Коломойського з посади голови Дніпропетровської області. Справа була не тільки в цьому епізоді, звичайно. Коломойський почав поводити себе не тільки як злодій державного майна, а й як потужний політичний гравець. Щоправда, був один нюанс: його можливості тоді були обмежені відсутністю власної фракції у парламенті.

25 березня 2015 року, через 6 днів після подій у офісі “Укртранснафти”, Порошенко звільнив Коломойського. Згідно з офіційною формулюванням, губернатор сам написав заяву про звільнення, хоча насправді ініціатива йшла від президента.

Перед оголошенням про відставку Порошенко і Коломойський провели багатогодинну зустріч. Як з’ясувалось пізніше, головною темою розмови було “мирне співіснування” між ними після відставки. За неофіційною інформацією, Порошенко пообіцяв Коломойському не чіпати його бізнес-інтереси та не переслідувати Лазорко, який своїми діями заробив, як мінімум, на кілька років в’язниці. І дійсно, після цього колишній голова “Укртранснафти” спокійно виїхав до Лондона, а українські правоохоронці не подавали його в міжнародний розшук. Зі свого боку, Коломойський пообіцяв президенту не йти в опозицію до нинішньої влади “заради миру в Україні”.

Звільнивши корупційного олігарха з високої державної посади, Порошенко зробив те, що на його місці зробив би будь-який глава держави. Принаймні, якщо мова йде про цивілізовані країни світу. Але при цьому український президент допустив фатальну, як виявилося пізніше, помилку. Він залишив Коломойського зі страшною зброєю в руках – загальнонаціональним телеканалом, завдяки якому олігарх міг формувати громадську думку.

Путін пройшов через щось подібне у 2000 році. І на відміну від Порошенка він точно знав, що ворогів не можна залишати зі зброєю. Спочатку він відібрав у олігарха Березовського контроль над найпопулярнішим у країні телеканалом ОРТ, потім змусив олігарха Гусинського продати державному “Газпрому” ще один національний канал — НТВ. До 2000 року Березовський і Гусинський наївно вважали, що їхнього впливу на ЗМІ достатньо, щоб створювати проблеми Путіну і обмежувати його вплив. А виявилося, що кримінальна справа проти власника телеканалу може швидко і ефективно нейтралізувати і телевізійного кілера Сергія Доренка на ОРТ, і вдумливого аналітика Євгена Кисельова на НТВ, і всіх інших журналістів.

Порошенко цього не розумів. Він сподівався на перемир’я, тому що йому це пообіцяв шахрай, який більшу частину свого дорослого життя грабував державні підприємства. Як пізніше виявилося, відставка Коломойського запустила ланцюг подій, які привели естрадного коміка Зеленського до перемоги на президентських виборах.

>>> 10. Ляшко, Аваков і президент на глиняних ногах

Зміст