Автор: admin

Розгромна перемога над Порошенком надихнула не тільки новообраного президента, а й тих, хто чекав результат виборів з-за кордону. 16 травня 2019 року, ще до офіційної інавгурації, в Україну вперше за два роки прилетів Коломойський. Після звільнення з посади голови Дніпропетровської обласної адміністрації він спочатку жив у Швейцарії, а потім, через побоювання арешту та видачі в США, переїхав в Ізраїль, який не видає своїх громадян за запитом інших держав. За даними українських правоохоронців, колишній власник ПриватБанку отримав ізраїльський паспорт ще в 1995 році. Там, у курортному місті Герцлія, Коломойський проживав до перемоги Зеленського.

У часи Порошенка проблеми олігарха не обмежувалися лише ПриватБанком. З березня по серпень 2015 року, паралельно з виведенням понад 5 мільярдів доларів з ПриватБанку, Коломойський розгорнув схему розграбунку державної “Укрнафти”, де він був міноритарним акціонером, але контролював менеджмент. Керівники цього підприємства незаконно передали п’яти приватним компаніям нафту загальною вартістю понад 10 млрд. гривень (450 млн. доларів), але “Укрнафта” кошти за неї так і не отримала.

У липні 2015 року схему повторили в реверсному режимі. Менеджмент Коломойського перерахував з рахунків “Укрнафти” на фіктивні фірми понад 3 млрд гривень (135 млн доларів) за поставку нафтопродуктів. Як ви вже здогадались, жодних нафтопродуктів чи повернення грошей підприємство не отримало.

Через три дні після того, як літак Коломойського приземлився в Києві, в Україну повернувся ще один одіозний персонаж — колишній заступник Адміністрації президента Януковича Андрій Портнов. Всі п’ять років президентства Порошенка він проживав в еміграції: спочатку в Москві, а потім у Відні.

У Портнова цікава біографія. Народився і виріс у Луганську. На початку 90-х, ще навчаючись на заочному відділенні місцевого університету, почав працювати юристом підприємства з торгівлі нафтопродуктами. У 1997 році 24-річний Андрій Портнов переїхав до Києва, де якимсь чином отримав посаду в Державній комісії з цінних паперів і фондового ринку. Дивно, але вже через кілька місяців після призначення він почав швидко просуватися по кар’єрній драбині. У 28 років Портнов отримав керівну посаду в цій організації: став начальником управління корпоративних фінансів.

І ось багатообіцяюча кар’єра молодого провінційного юриста раптово переривається. Через рік після призначення на нову посаду Портнов звільняється з державної служби і переходить в приватний бізнес. Він відкриває власну юридичну практику з супроводження інвестиційних угод, у тому числі досить сумнівного характеру. Саме тоді Андрій Портнов познайомився з Коломойським і Медведчуком.

У 2005 році Портнов починає активно цікавитися політикою та стає керівником юридичного департаменту передвиборчого штабу Юлії Тимошенко. За словами колишнього кандидата в президенти Михайла Бродського, Портнова привів у штаб прем’єр-міністра скандальний політик і бізнесмен Богдан Губський, якого неодноразово звинувачували в рейдерських захопленнях чужої власності.

Характерною рисою Тимошенко як політика завжди була її нерозбірливість у кандидатурах для своєї команди. Тоді, у 2005-2009 роках, її взагалі мало хвилювало, яку біографію та погляди мають її соратники. Головне, яку користь ця людина може принести. І оскільки Портнов показав себе ефективним лобістом, він отримав місце в партійному списку Блоку Юлії Тимошенко та у 2006 році став народним депутатом.

Після перемоги Януковича у 2010 році Андрій Портнов швидко залишає команду Юлії Тимошенко і переходить на роботу до нового президента, на посаду заступника керівника Адміністрації глави держави.

У нашій історії Андрій Портнов цікавий тим, що він створив і багато років контролював незаконну систему впливу на суди. Спочатку це робилося шляхом хабарів, шантажу або погроз. Згодом, коли Портнов став частиною команди Януковича, він уже сам обирав і погоджував кандидатури суддів.

Українська правоохоронна система була настільки недосконала, що Портнову вдавалося контролювати суди навіть тоді, коли він перебував в опозиції до президента Ющенка. І що зовсім неймовірно, йому вдавалося просувати потрібні судові рішення навіть після своєї втечі з України у 2014 році. Звичайно, за часів Порошенка все трохи ускладнилося, але у Портнова все ще залишалися міцні зв’язки в судовій системі.

Колишній заступник голови Адміністрації президента Януковича ніколи не приховував, що ненавидить все, що стосується українського національного відродження. Однак це побічний, моральний аспект цієї справи. Але ось що цікаво. Після приходу до влади Зеленського в його Адміністрації (перейменованій майже відразу в Офіс президента) з’явилися люди, пов’язані з Портновим: Андрій Смирнов і Олег Татаров. Вони стали заступниками керівника Офісу президента і відповідали за взаємодію з судами та правоохоронними органами. Як згодом виявилося, новому президенту дуже сподобалася ідея впливати на українські суди. Але тепер судді Портнова обслуговували інтереси не Януковича, а Зеленського.

Далі ще цікавіше. Влітку 2019 року Портнов починає публікувати в своєму Телеграм-каналі інформацію про хід досудового розслідування проти колишнього президента Петра Порошенка. При цьому він ділився інформацією, якою міг володіти лише керівник Державного бюро розслідувань Роман Труба. І публікував цю інформацію Портнов раніше, ніж голова ДБР.

Коли Романа Трубу запитали, яким чином Портнов першим отримує службову інформацію Державного бюро розслідувань, той просто нічого не міг пояснити. Витік інформації продовжувався кілька тижнів. Здавалося, Портнов просто сміявся над усіма, хизуючись своїми можливостями.

З усього цього було зрозуміло одне: новий президент Зеленський не тільки взяв у свою команду проросійського чиновника з команди Януковича, а й фактично віддав йому контроль над ключовим відомством досудового розслідування.

Є вагомі підстави вважати, що у лютому 2022 року, у разі захоплення російськими військами Києва, Андрій Портнов разом з головою Окружного адміністративного суду Києва (ОАСК) Павлом Вовком повинен був сприяти поверненню до влади колишнього президента Януковича. Про це свідчить той факт, що 14 січня 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення, ОАСК прийняв до розгляду та відкрив провадження за позовом Януковича проти Верховної Ради України.

У своєму позові втікач, який на той час вже був засуджений заочно до 13 років позбавлення волі, вимагав визнати незаконним позбавлення його звання президента. Окружний адміністративний суд не тільки відкрив провадження за цією справою, але й призначив її до розгляду у порядку спрощеного провадження, без виклику сторін та проведення судового засідання. Тобто, рішення суду за цим позовом могло бути прийняте практично в будь-який момент.

Засідання за справою призначили на 16 лютого 2022 року: той самий день, який за даними американської розвідки вважався днем початку війни. Але, як ми знаємо, вторгнення того дня не сталося. Ймовірно, Путін пообіцяв Сі Цзіньпіну не починати війну до завершення Олімпіади в Пекіні. На радощах Зеленський подумав, що все обійшлося, і оголосив 16 лютого новим державним святом Днем єдності. Мабуть, з точки зору досвідченого коміка, свято — це саме те, що всім було потрібно в той момент.

16 лютого Окружний адміністративний суд Києва переніс засідання за позовом Януковича в український парламент на невизначений термін. Не закрив провадження, а оголосив, що про розгляд справи буде повідомлено додатково. Без сумніву, розгляд справи мав відбутися. Але тільки після того, як Київ захоплять російські війська. Голова ОАСК Павло Вовк разом зі своїм багаторічним куратором Андрієм Портновим повинні були “освятити” судове рішення про повернення до влади Віктора Януковича, зробивши його легітимним президентом після втечі або вбивства Зеленського.

Формально це лише підозри, і хтось цілком може назвати все це збігом. Після початку війни Портнов і Вовк все ще залишаються добрими друзями української системи влади. Хоча вони вже кілька років перебувають під санкціями США, Офіс президента Зеленського не має до них жодних претензій.

>>> 19. На варті інтересів Коломойського

Зміст

У другому турі президентських виборів Володимир Зеленський отримав рекордну кількість голосів. За нього проголосували 73,22% виборців, або 13,5 мільйонів українців. Звісно, серед цих людей далеко не всі були відданими шанувальниками коміка. У першому турі за Зеленського проголосували 30,6% виборців, за його головного конкурента Петра Порошенка — 17,8%. Проте антипатія до діючого тоді президента була настільки велика, що Зеленський перед другим туром зумів акумулювати переважну більшість голосів інших кандидатів.

Базовий електорат Зеленського складали молодь та жінки: особливо та їхня частина, яка особливо не цікавиться політикою. Що стосується інших категорій виборців, то тут був дуже широкий спектр. За Зеленського проголосували майже всі прихильники проросійських партій, включно з комуністами (за винятком незначної кількості “справжніх” ідеологічних послідовників Леніна та Сталіна). Всі вони ненавиділи Порошенка за його антиросійську політику та були готові віддати свої голоси кому завгодно, хто зможе його перемогти. Прихильники Путіна та комуністи чудово розуміли, яку небезпеку несе Україні прихід до влади некомпетентного коміка. Саме тому вони за нього голосували. Чим гірше для України, тим краще для Росії.

За Зеленського віддали свої голоси майже всі, хто вважав, що Порошенко корумпований політик і без нього Україні буде краще, навіть з некомпетентним Зеленським. Базу цієї групи склали прихильники Михайла Саакашвілі та мера Львова Андрія Садового. До них також варто додати ультраправих націоналістів з “Азова”. Останні користувалися особливою підтримкою міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який, як відомо, був одним із найзапекліших ворогів Порошенка.

Загалом можна стверджувати, що більшість виборців Зеленського — це люди, які погано розбирались у політиці. Люди, які повірили в рекламний бігборд “Кінець епохи бідності 21 квітня 2019 року”. Люди, які не могли зрозуміти різницю між вигаданим персонажем телесеріалу і справжнім кандидатом у президенти. Люди, які за чисту монету сприймали пропаганду з телеканалу Коломойського, що Зеленський стане для України новим Рональдом Рейганом.

>>> 18. Зеленський і Портнов

Зміст

Недосконалість української політичної системи, яка допустила до влади популіста, має історичне пояснення. Вождизм у всіх своїх проявах частіше за все перемагав у країнах зі слабкими політичними інститутами. Там, де солодка риторика обіцянок легко перемагає логічний шлях сталого розвитку. Майже всі пострадянські республіки, за винятком балтійських країн, з моменту розпаду СРСР пройшли через етап авторитаризму або перебувають в ньому зараз.

Оскільки одна з причин, чому в країнах колишнього Радянського Союзу погано приживається демократія, полягає в слабкості політичних партій, тут слід згадати праймеріз Демократичної партії США. Якщо ви слідкували за подіями 2020 року, то напевно пам’ятаєте, що значна кількість прихильників Берні Сандерса дуже негативно ставилася до Джо Байдена. Але, незважаючи на те, що поразка Берні на попередніх виборах стала шоком для прогресивного крила Демократичної партії, вони підкорилися партійній дисципліні та, стиснувши зуби, у листопаді проголосували за Байдена. Навіть неофіційний лідер прогресистів Александрія Окасіо-Кортес у своєму Інстаграм закликала всіх своїх прихильників проголосувати за Джо Байдена. Всі демократи розуміли, що перемога Трампа принесе набагато більше лиха.

Чи могла статися подібна ситуація в Україні в 2019 році? Абсолютно ні. Будь-яка людина, яка здатна скласти два плюс два, чудово розуміла небезпеку приходу до влади протеже Коломойського. Тим більше політики. Але ні Юлія Тимошенко, ні Арсеній Яценюк, ні навіть Олег Ляшко — ніхто з топ-політиків так званого помаранчевого табору не закликав голосувати за Порошенка. Хоча, можливо, вони вже розуміли, що діючий президент приречений і перемога Зеленському гарантована. Проте це не завадило багатьом письменникам та іншим представникам творчої інтелігенції відкрито виступити на підтримку Порошенка. Політики та громадські активісти цього не зробили.

При всій антипатії до президента Порошенка та його неспроможності боротися з корупцією було очевидно, що угруповання Коломойського становить набагато більшу небезпеку для України. За аналогією з праймеріз Демократичної партії США, опинившись перед дилемою, тверезо мислячі люди цілком логічно мали б вибрати “менше зло”, щоб країна уникнула великої біди. Але в Україні майже всі лідери громадської думки, за винятком патріотичної інтелігенції, вирішили промовчати. Вони проявили підліткову інфантильність і фактично віддали владу в воюючій країні популісту-комедіанту з телеканалу Коломойського.

>>> 17. Виборці Зеленського — хто вони?

Зміст

Як не дивно, але у Порошенка були непогані шанси залишитися президентом на другий термін, навіть за умови, що на перемогу Зеленського активно працював медіахолдинг Коломойського. Проблема була не в ресурсах — проблема була в неправильно обраній стратегії.

Перша причина, чому Порошенко програв, полягала в тому, що його інформаційні телеканали “Прямий” та “5 канал” мали низькі рейтинги. Колись давно, під час першого Майдану, у 2004 році, “5 канал” зіграв вирішальну роль у донесенні правдивої інформації до українців. Але з тих пір мода на телеканали, які цілодобово транслюють новини та інтерв’ю, минула. Тим більше, що на відміну від 2004 року Порошенко вже не мав монополії на цей телевізійний формат. Паралельно з його телеканалами в Україні транслювалися кілька інших інформаційних каналів: “112 Україна”, “Еспресо”, NewsOne та “НАШ”.

Простіше кажучи, новин в ефірі стало забагато, і українці повернулися до традиційного розважального формату з телевізійними шоу, кіно та вечірнім випуском новин. У Порошенка був час змінити ситуацію. Він міг закупити на Заході рейтинговий контент і на базі двох своїх телеканалів створити великий загальнонаціональний канал, який міг би стати конкурентом “1+1” та ICTV. Але колишній президент чомусь був зациклений на інформаційному мовленні та не зовсім розумів, яку силу дають високі телерейтинги його конкурентам.

Коломойський щороку витрачав на “1+1” від 50 до 100 мільйонів доларів. Порошенко, статки якого перевищували 1 мільярд доларів, не був готовий витрачати таку ж суму, або не вважав це доцільним. Тут полягала перша проблема. Неможливо виграти вибори, коли твій суперник має значну перевагу у фінансових та медійних ресурсах.

Друга причина поразки Порошенка полягала в неправильно обраній стратегії виборчої кампанії. Він акцентував свою діяльність на національно-патріотичних гаслах. Вони, загалом, були правильні для розвитку країни, але, делікатно кажучи, не дуже актуальними для багатьох виборців, особливо на Півдні та Сході України. Іншими словами, Порошенко не міг донести свої ідеї до домогосподарки з Маріуполя. Крім того, він програв боротьбу за молодь. Його передвиборче гасло “Армія, Мова, Віра” не знаходило ентузіазму серед молоді, яка в Україні, на відміну від багатьох інших країн, переважно аполітична.

Петро Порошенко міг все виправити, якби замість національно-патріотичних гасел обрав риторику, яка більш близька до виборців Півдня і Сходу. Роблячи акцент на своїх досягненнях (отримання для українців права безвізових подорожей у країни Європейського Союзу, більше 30 місяців стабільного зростання економіки), він міг пообіцяти вступ України до Європейського Союзу. Тобто, “я вже досяг для вас безвізу в ЄС, тепер я здобуду для України вступ до ЄС і зможу значно покращити якість вашого життя”.

Зрозуміло, що навіть якби Петро Порошенко обрав цю виграшну стратегію, за відсутності загальнонаціонального каналу він все одно не зміг би перемогти Зеленського, якого підтримували найбагатші та найвпливовіші олігархи України. Проте Зеленський мав купу недоліків. Кричуща некомпетентність, українофобські жарти та зв’язок із Коломойським могли його знищити. Зеленському пощастило в тому, що просто не було “телекілера”, який би це зробив. Порошенко мав всі необхідні фінансові ресурси для перемоги, але він не розумів того, що давно знав Коломойський. Контроль над загальнонаціональними медіаресурсами дозволяє формувати необхідну громадську думку.

>>> 16. Слабкість політичних інститутів — одна з причин перемоги Зеленського

Зміст

Виборча кампанія Володимира Зеленського розпочалася задовго до реєстрації кандидатом у президенти. У 2015 році телеканал Коломойського “1+1” розпочинає кампанію дискредитації влади. На відміну від часів Януковича, при якому погані новини журналісти пояснювали об’єктивними обставинами або помилками місцевих чиновників, тепер проблеми країни все частіше пов’язували з помилками або поганою роботою центральної влади: уряду, депутатів та президента.

Важливу роль у дискредитації головного конкурента Зеленського відіграло розважальне шоу “Вечірній квартал”. Воно виходило в ефір ввечері кожної суботи і завжди мало високі рейтинги. Перед виборами президента у 2019 році прем’єрні покази “Вечірнього кварталу” дивилися 17,5% української телеаудиторії, кілька мільйонів глядачів.

Цікаво порівняти, як шоу Зеленського пародіювало президентів Януковича та Порошенка в часи, коли вони обидва обіймали вищу посаду в країні. Януковича у виконанні коміків “Вечірнього кварталу” показували переважно як малоосвічену людину “з народу”, який іноді погано читає або чогось не знає. В той час як Порошенка зображували алкоголіком та корупціонером. Різницю зрозуміти не так уже й складно. Якщо малограмотна людина може викликати симпатію у глядачів, то корупціонер, який краде народні гроші, викликає лише негативні емоції.

Паралельно з дискредитацією Порошенка, яка на “1+1” тривала майже до дня виборів, політтехнологи почали піар-кампанію Зеленського як майбутнього кандидата. Ключову роль тут відіграв телесеріал “Слуга народу”. Володимир Зеленський зіграв у ньому чесного та бідного вчителя історії, який їздить на велосипеді та зрештою стає президентом України.

У всіх інших країнах подібний серіал міг так і залишитися звичайним популярним телепродуктом, як, наприклад, “Гра престолів”, “Ходячі мерці” або будь-який інший. Але тут слід врахувати особливість українського медіаринку. Станом на 2017 рік, очевидно, вже існував консенсус олігархів, які погодилися з пропозицією Коломойського просувати на пост президента телевізійного коміка Зеленського. Тому замість того, щоб залишити його в сфері естрадної сатири, журналісти олігархічних каналів поспіхом почали обговорювати політичне майбутнє Володимира Зеленського. Цією технологією суспільство підігрівали до неминучості того, що комік обов’язково переможе на найближчих виборах.

Якщо змоделювати подібну ситуацію на прикладі США, просто уявіть, що три загальнонаціональні канали (NBC, CBS і ABC) півтора роки регулярно обговорюють можливість балотування Каньє Веста на пост президента. Вони не критикують співака за його некомпетентність та скандальні висловлювання. Навпаки: вони формують у виборців думку, що тільки Каньє може врятувати Америку з кризи. І, врешті, Каньє Вест перемагає на виборах.

Офіційна реєстрація Володимира Зеленського кандидатом у президенти відбулася 21 січня 2019 року. З цього моменту розпочався новий етап його кампанії: два місяці нестримного популізму та відвертої брехні. За звичною популістською традицією комік позиціонував себе несистемним кандидатом, який піднявся проти корумпованих старих політиків. У нього не було чіткої виборчої програми. Був лише набір розмитих тез, який можна описати як “за все хороше та проти всього поганого”.

Що обіцяв Зеленський? Наприклад, у своїй програмі він гарантував, що “у молодої сім’ї буде лише одна турбота — вибрати квартиру у місті або заміський будинок”, що в Україні “стрілятимуть лише феєрверки на весіллях та днях народження”, що в майбутньому не буде оголошень “Робота в Польщі”, а в Польщі з’являться оголошення “Робота в Україні”.

Також Зеленський обіцяв широке застосування народних референдумів для прийняття законів, зниження комунальних тарифів для малозабезпечених і нульову толерантність до корупції на всіх рівнях. Він запевняв, що “йде у владу лише на один термін”. Чого в програмі не було, так це пояснень, з яких фінансових джерел будуть реалізовуватися всі ці обіцянки.

Апогей брехні від Зеленського можна було побачити на його передвиборчих білбордах. На одному з них опублікували геніальну і просту фразу: “Кінець епохи бідності 21 квітня 2019 року”. На іншому: “Здай корупціонера — отримай 10%”. Зрозуміло, що все це були порожні слова. Ніякого кінця епохи бідності після перемоги Зеленського українці так і не побачили. І жодного випадку, коли хтось отримав 10% конфіскованого майна корупціонера, також ніколи не було.

У своїх небагатьох відшліфованих інтерв’ю з попередньо узгодженими запитаннями Володимир Зеленський представив виборцям максимально ідеалістичну картину майбутнього. Війну на Донбасі він обов’язково завершить, бо для цього достатньо просто перестати стріляти. І взагалі, війна триває лише тому, що вона вигідна Петру Порошенку.

Також він пообіцяв обов’язково продати всі президентські літаки, не перекривати дороги своїм кортежем і передати державні резиденції для дитячих літніх таборів. Усі ці обіцянки так і не здійснились. Після перемоги Зеленського відразу з’ясувалося, що президентські літаки потрібні, бо глава держави не може запізнюватися. З тієї ж причини перед проїздом кортежа президента продовжували перекривати вулиці. Передача офіційних резиденцій дітям відбулася частково — у цих заміських будинках дійсно живуть і відпочивають діти, але це діти Зеленського.

Для тих, хто все ж сумнівався в компетентності коміка, підготували гасло “гірше не буде”. Вперше цей вислів у контексті майбутніх виборів президента пролунав у липні 2018 року зі сцени “Вечірнього кварталу”. Саме так головний та багаторічний сценарист цього колективу, росіянин Валерій Жидков, закликав українців не боятись голосувати за комедіанта. Через півроку, 18 лютого 2019 року, ця обіцянка прозвучала вже від самого Зеленського, під час телеінтерв’ю в Одесі. Після успіху на виборах, 7 травня 2019 року, те саме висловлювання про те, що “гірше не буде” повторив вже й Ігор Коломойський, в інтерв’ю Bihus Info. Він навіть відверто додав, що президентство Володимира Зеленського — це експеримент над країною.

Виборчу кампанію майбутнього президента-коміка можна розділити на три етапи:

1. Дискредитація головного конкурента на виборах.
2. Створення ілюзії навколо своєї особи за допомогою телевізійного серіалу “Слуга народу” і сприятливої атмосфери олігархічних ЗМІ.
3. Роздача популістських обіцянок без пояснень, як їх можна реалізувати.

Особливістю президентської кампанії Зеленського було те, що його завжди охороняли від несподіваних запитань. Він відмовився виступати на політичних ток-шоу та брати участь в дебатах у традиційному форматі. З дня реєстрації кандидатом до дня голосування Зеленський дав лише кілька інтерв’ю лояльним журналістам. Ніхто, навіть іноземні кореспонденти, не міг задати йому питання, яке могло б скомпрометувати або показати Зеленського у невигідному світлі.

Українці обирали не політика. Для них була створена нереальна для будь-якої демократичної країни ілюзія, в якій виборці обирають президентом своєї країни улюбленого телегероя.

>>> 15. Чи мав Порошенко шанс перемогти Зеленського?

Зміст