Автор: admin

Сценарій захоплення України полягав у тому, що це мала бути спецоперація, подібна до придушення “празької весни” в 1968 році. Про це свідчать військові плани російської армії, які через кілька тижнів після початку війни разом з полоненими солдатами потрапили до рук українських військових.

21 лютого 2022 року, за три дні до вторгнення, командування 34-ї окремої мотострілецької бригади російської армії, яка мала наступати з Криму, ознайомило особовий склад підрозділу з планом на “виконання спеціальних (бойових) завдань на території іноземних держав”. Згідно з цим документом, росіяни планували вже через п’ять днів захопити Миколаїв і висадити десант під Одесою. На дев’ятий день вони мали захопити Білгород-Дністровський і вийти на кордон з Румунією. А вранці 11-го дня війни дістатися до кордону з Молдовою та виставити там свої пости. Зрозуміло, що цей план не передбачав жодних тривалих боїв з українською армією.

Подібний план “бліцкригу” існував і для київського напрямку. За словами першого заступника міністра оборони України генерал-лейтенанта Олександра Павлюка, росіяни планували захопити Київ за три-п’ять днів. Вони збирались використати сили спеціальних операцій і повітряні десанти для захоплення аеродромів Гостомель та Васильків біля Києва. Паралельно противник планував за допомогою ракетних і авіаційних ударів знищити ППО навколо столиці, пункти управління військових частин Збройних Сил України, Національної гвардії та об’єкти критичної інфраструктури.

Після захоплення аеропортів на їхніх злітно-посадкових смугах у режимі нон-стоп мали висаджуватися додаткові сили на військово-транспортних літаках. Далі російська армія планувала захопити урядовий квартал у центрі Києва, ліквідувати або заарештувати керівництво країни та встановити в Україні маріонетковий проросійський режим. Тріумфом Путіна мав стати військовий парад російської армії на головній вулиці української столиці − Хрещатику.

Ймовірно, Кремль планував повернути до влади в Україні колишнього президента Януковича та оголосити недійсними всі законодавчі акти, прийняті Верховною Радою після його втечі 20 лютого 2014 року. Тут неоціненну допомогу окупантам мав надати Окружний адміністративний суд Києва, який за кілька тижнів до початку війни раптово прийняв до розгляду позов Януковича про незаконність позбавлення його посади. Цілком очевидно, що суд мав створити легітимну базу для відновлення влади біглого президента.

Далі Янукович мав підписати кілька договорів з Росією: про визнання російського суверенітету над Кримом та Донбасом, і про військовий і політичний союз між Україною та Росією. Цілком можливо, крім того, у Путіна були додаткові умови, про які ми не знаємо. Ну і, нарешті, через кілька тижнів або місяців Янукович мав подати у відставку та передати владу Віктору Медведчуку. За цей час старий склад Верховної Ради мав призначити Медведчука своїм спікером. Згідно з українською Конституцією, спікер парламенту стає виконуючим обов’язки президента у випадку його відставки або смерті.

Подальші плани Путіна і Медведчука нам не відомі. Скоріше за все, вони планували повну інтеграцію України до складу Росії за зразком об’єднання Східної та Західної Німеччини. Для західноукраїнських областей готувався окремий сценарій.

Очевидно, також існував план Б, якщо українська армія продовжить опір і після падіння Києва почне відступати на Захід України. Хоча ми не знаємо цього плану, є неофіційна інформація, що лінія фронту мала зупинитися на адміністративних кордонах західноукраїнських областей. Це пояснюється двома причинами. По-перше, Путіна нібито лякала перспектива багатьох років боротьби з новим “бандерівським” підпіллям, як це відбувалося при Сталіні у 1940-х і 50-х роках. По-друге, населення Західної України, що має набагато менше культурних зв’язків з росіянами, завадило б швидшій русифікації всього іншого населення.

Ймовірно, Західна Україна мала стати російським протекторатом на кшталт “режиму Віші” у Франції. Але ось хто мав би взяти на себе роль маршала Петена, залишається загадкою.

Є вагомі підстави вважати, що в разі захоплення України для українців готувалася повна асиміляція серед росіян. Соціально активних громадян, помічених у проукраїнській діяльності, чекав, як мінімум, арешт. Реалізацію цього сценарію ми могли спостерігати на окупованих територіях Півдня та Сходу України. Перше, що починали росіяни в захоплених містах і селах, це був пошук і затримання громадян, які мали проукраїнську позицію. Потім, через кілька тижнів, зі шкільних і міських бібліотек вилучали українські книги, у тому числі художню літературу. Процес шкільної освіти переводився на російську мову та російські підручники.

На відміну від радянських лідерів, які гарантували українцям мінімальні національні права, Путін неодноразово заявляв, що ця ідея Леніна помилкова. Нинішній президент Росії давно живе в імперському маренні, в якому українців як окремої нації просто не існує. Тому абсолютно зрозуміло, що знищення українських книг та україномовної освіти логічно вписується в цю теорію, адже наявність літератури на власній мові — це одна з ознак нації.

>>> 34. Останні приготування до війни

Зміст

Як відомо, вживання водієм алкоголю може призвести до автомобільної аварії. Мабуть, ніхто не буде заперечувати це твердження. Але якщо ви за півгодини до поїздки вип’єте 100 або 150 грамів бренді, горілки або якогось іншого міцного напою, це зовсім не означає, що ви обов’язково потрапите в ДТП. Ні, має виникнути сукупність умов, яка призведе до аварії.

Припустимо, п’яний водій — це ризик, який складає в цій сумі 20%. Перевищення швидкості — ще 20%, погана видимість на дорозі — 10%, слизька дорога — 20% і, нарешті, раптова поява на дорозі іншого учасника руху — останні 30%. Все! Бінго! Достатньо чотирьох або навіть трьох компонентів, щоб ви потрапили в ДТП. Але якщо у вас є лише один компонент, а інші умови відсутні, то, швидше за все, вам якось вдасться доїхати до дому.

На момент написання цих рядків війна триває, і воєнний стан в Україні накладає певні обмеження на критику дій влади. Тому українське суспільство ще не повністю розуміє причини російського вторгнення та катастрофічних подій першого місяця війни. Закриття телеканалів Медведчука — лише одна з причин, чому Путін вирішив напасти на Україну. І навіть не головна з них.

Зеленський міг не тільки закрити проросійські телеканали — він міг навіть за допомогою своїх кишенькових суддів дати Медведчуку довічне ув’язнення за державну зраду. І не розпочалася б після цього війна. Але тут є одна умова: якби Україна мала сильну армію та була готова до оборони.

Подальші події показали, що некомпетентні дії українського президента та неймовірна корупція з державними фінансами стали саме тим механізмом, який випустив джина з пляшки. Путін і його підлеглі уважно спостерігали за ситуацією в Україні. І, очевидно, в другій половині 2020 року лідер Росії прийняв рішення готуватися до нападу. Закриття телеканалів Медведчука лише зміцнило його впевненість у тому, що це необхідно зробити до того, як Зеленський піде зі своєї посади.

Існує цілий комплекс причин, чому розпочалася війна. Перша з них уже озвучена. Путін втратив можливість впливати на українську політику політичними методами. Закриття телевізійних каналів, що належали Віктору Медведчуку, різко знизили шанси проросійських сил на наступних виборах.

Наступна причина війни — це провалена підготовка до оборони. Державне оборонне замовлення на 2020 рік в Україні було зірвано. До кінця вересня 2020 року Міністерство оборони не використало понад 20 мільярдів гривень на закупівлю озброєнь і ремонт техніки. Вперше за кілька років, у державному бюджеті 2021 року зменшилося фінансування армії. Уряд і призначений Зеленським міністр оборони України Андрій Таран скоротили або саботували програми переозброєння армії. Зупинена програма виробництва ракет “Вільха”. Держава не виділила фінансування Павлоградському хімічному заводу, який виробляв ракетне паливо. В результаті завод був зупинений, 687 працівників звільнено.

Про катастрофічний стан української армії напередодні війни свідчить хоча б той факт, що за три роки (2019 – 2022) уряд не закупив жодного снаряда для Збройних сил. Тому вже через кілька днів після повномасштабного вторгнення Україна була змушена просити західні країни про термінову допомогу в поставках артилерійських снарядів. До війни президент і його оточення були значно більше зацікавлені в фінансуванні свого мегапроекту “Велике будівництво”. На відміну від армії, тут держава щедро виділяла приватним компаніям десятки мільярдів гривень.

Третя причина — падіння проамериканської влади в Афганістані. Блискавична перемога талібів і зданий без бою Кабул дуже надихнули Кремль. Російські пропагандисти почали транслювати на своїх медійних площадках фантазії про те, як українські чиновники будуть битися за місця в літаках, які відлітають на Захід із Борисполя. Сценарій, за яким влада Зеленського впаде так само, як уряд Ашрафа Гані, розглядався у Москві досить серйозно.

Четверта причина війни − грубі помилки російської розвідки при аналізі ситуації в Україні. Ми не знаємо точно, яку роль зіграли розвіддані на рішення Путіна. Не виключено, що деякі російські аналітики скептично ставилися до можливості повторення афганського сценарію 2021 року. Але Путін вирішив спиратися на дані, які йому більше подобалися. Вони передбачали, що спротив України протримається не більше кількох днів.

Звичайно, Путін вважав себе великим знавцем українського питання. Але тепер уже всім зрозуміло, що він припустився помилки, причому не першої. І в 2004 році під час першого Майдану, і в 2014 році під час другого Майдану, він недооцінив рівень самоорганізації українського суспільства та наполегливо відмовлявся враховувати місцеву специфіку. Путін чомусь завжди використовує радянський шаблон. Він досі вважає, що ситуація в Україні подібна до російської, як це було десятки років тому за часів СРСР.

Справді, українці дуже схожі на росіян. Однак є й істотні відмінності, не тільки у ментальності, а й, що важливіше, в громадських відносинах. За 30 років незалежності в Україні з’явилися потужні громадянські і політичні інститути, які не допустили закріплення авторитаризму та повернення до російсько-центричної моделі розвитку.

Путін недооцінив вплив Західної України, яка в історії країни кілька разів грала роль “українського П’ємонту”, катализатора національного відродження. Він недооцінив роль українських церков (Київського патріархату, який пізніше трансформувався в ПЦУ, і греко-католицької церкви). Путін не звернув увагу на наявність в Україні демократичних партій, представлених у парламенті. І, нарешті, він не врахував вплив українських олігархів.

Усі ці причини відсутні в Росії. Там немає регіону, де живе чверть населення країни, і який повністю відкидає євразійський вектор розвитку. Там немає натяку на самостійну громадську позицію Російської православної церкви. І, звичайно, в Росії демократична опозиція вже давно не представлена у парламенті, а олігархи чітко засвоїли правило не грати в політику.

>>> 33. У чому полягав російський сценарій

Зміст

Перед початком війни Кремль приділяв велику увагу дезінформації щодо причин нападу на Україну. За правилами російської пропаганди, брехні має бути багато. Це потрібно, щоб заплутати цільову аудиторію. Людина повинна обирати не між брехнею та правдою, а між різними версіями брехні. Так їй буде важче дістатися до реальних причин чи подій.

Намагаючись пояснити майбутню агресію проти сусіда, Путін пропонував своїм співвітчизникам повірити в страшні американські біолабораторії на території України, зростання неонацизму, необхідність захисту населення Донбасу, розширення НАТО і навіть спроби України створити атомну бомбу. За кілька днів до вторгнення російські спецслужби інсценували кілька обстрілів своєї території нібито з боку України. Але цей Гляйвіцький інцидент був зроблений настільки невміло і недбало, що в нього не повірили навіть російські Z-патріоти.

Насправді рішення Путіна розпочати повномасштабну війну виникло під впливом зовсім інших факторів. Першим (але не головним) з них стала перемога Зеленського на президентських виборах у квітні 2019 року.

Кремль дуже хотів перемоги Зеленського. Президент Порошенко, з усіма його недоліками, послідовно проводив політику, яка зовсім не влаштовувала Путіна. Він зміцнював українську армію, при ньому 30 місяців поспіль зростала економіка, він досяг автокефалії для Української православної церкви і безвізового в’їзду громадян до Євросоюзу. Якби ситуація продовжувалася такими темпами, то наприкінці другого президентського терміну Україна цілком могла отримати дорожню карту для вступу в ЄС.

Напередодні президентських виборів, у березні 2019 року, головний редактор російської радіостанції “Ехо Москви” Олексій Венедиктов заявив, що Путіна влаштовує будь-який президент України, який зробить цю країну слабшою.

“Я розумію, що хто завгодно, крім Порошенка. На мою думку, якщо говорити про нашого, проросійського кандидата в президенти України, то у нас це містер Хаос. Чим більше хаосу, чим слабший кандидат, тим Путін вважає, що це вигідніше Росії. Власного кандидата у нас немає: Тимошенко, Зеленський, Бойко, ще якісь люди — не суттєво. Містер Хаос нас задовольняє”, − сказав Венедиктов.

Звичайно, сама по собі перемога Зеленського не була причиною війни. Але вона створила потрібні умови. Некомпетентний президент України для Путіна був надією на те, що політика Порошенка в бік Європи, як мінімум, сповільниться. Також було б бажано, щоб новий президент покращив відносини з Росією. Для початку, добре б було, щоб Україна забула про Крим і змирилася з владою сепаратистів у Донбасі.

Програма-максимум для Путіна передбачала призначення на посаду голови уряду Віктора Медведчука або повернення до влади колишнього президента Віктора Януковича. Так чи інакше, але Венедиктов правий: російському керівництву дуже хотілося, щоб ситуація в Україні погіршилася.

Деякий час Путін вичікував. Він розраховував, що йому вдасться якимсь чином розширити політичний вплив українських партій, лояльних Кремлю. Для цього на наступних парламентських виборах в Україні проросійські партії мали отримати той відсоток голосів, який дозволить їм претендувати на участь у парламентській коаліції. Якщо це вдасться, то тоді можна сподіватися, що Медведчук стане спікером парламенту або віце-прем’єром. Путін дуже сподівався повернути представників проросійських сил до виконавчої влади України.

Щоб посилити вплив Медведчука, Путін подарував його дружині − колишній телеведучій Оксані Марченко − право на освоєння одного з трьох найбільших нафтових родовищ Росії. Мова йде про Гавриковське родовище в Ханти-Мансійському автономному окрузі. За задумом Путіна, кіпрська компанія Марченко буде видобувати нафту в Росії, продавати її, а на отримані гроші купувати і фінансувати телеканали в Україні.

До певного часу ця схема успішно працювала. Ще за Порошенка Медведчук почав скуповувати інформаційні телеканали. За відносно короткий час через підставних осіб він став власником телевізійних каналів NewsOne, ZIK і “112 Україна”. У листопаді 2019 року, вже при Зеленському, Медведчук відкрив ще два телеканали: “Перший незалежний” і UkrLive.

Примітно, що всі проросійські медіаресурси, включаючи телеканали Медведчука, перед виборами президента безжально критикували Порошенка і досить нейтрально оцінювали перспективи Зеленського. Це продовжилося і після обрання нового президента. Критика на адресу Порошенка звучала, щоб максимально знизити відсотки його партії на найближчих парламентських виборах. До Зеленського поки придивлялися, очевидно, розраховуючи на можливу участь у майбутній коаліції та формуванні уряду.

Все змінилося 22 липня 2019 року, після підрахунку голосів на позачергових виборах до Верховної Ради. Проросійський блок партій “Опозиційна платформа − За життя” отримав не так вже мало: 13,05% голосів. Це дало їм можливість завести в парламент 43 депутати. Щоправда, партія Шарія, ще одна прокремлівська сила, за результатами парламентських виборів 2019 року не подолала 5-відсотковий бар’єр, отримавши всього 2,23% голосів.

Справжнім триумфатором на позачергових парламентських виборах стала пропрезидентська партія “Слуга народу”, яка вперше в історії України зуміла сформувати монобільшість. Партія Зеленського отримала 43,16% голосів. Разом з депутатами, обраними по одномандатних округах, цього вистачило на формування більшості без участі інших партій. Це означало, що бажання Путіна впливати на рішення українського уряду не здійсниться, як мінімум, найближчі 4 роки.

Оскільки Медведчук і Бойко вже не сподівалися на отримання посад у уряді або навіть у керівництві парламенту, проросійські телеканали почали поступово критикувати президента. Тут знову варто згадати, що Зеленський дуже гостро реагує на критику. Він просто ненавидів будь-які критичні висловлювання на свою адресу, трансльовані з телеканалів Порошенка і Медведчука. Але оскільки Порошенко відноситься до проєвропейської опозиції і має достатньо великий авторитет, зокрема у Вашингтоні та європейських столицях, його медіаресурси не можна просто так закрити, як десь у Венесуелі чи Азербайджані. Це одразу викличе скандал і звинувачення в утисках свободи слова. Президент України, як ми знаємо, позиціонує себе як демократичного лідера.

Але якщо телеканали ненависного Порошенка закрити не можна, то до телеканалів Медведчука ця заборона не стосується. Віктор Медведчук припустився великої помилки. Він чомусь почав думати, що його статус “кума Путіна” і неофіційного представника Кремля в Україні дає йому певні привілеї, які Зеленський порушити не насмілиться. Але виявилося, що український президент абсолютно байдужий до цього статусу.

Зеленський не хотів терпіти та дивитися, як пропагандисти Медведчука зі своїх телеекранів систематично руйнують його рейтинг. Перший рік свого президентства, на хвилі фантастично високої популярності серед народу, він ще міг не звертати на це увагу. Однак критики на телеекранах ставало все більше, в тому числі новинних сюжетів про корупцію у владі. Останньою краплею стала інформація про те, що батько Зеленського дуже засмучений нападками журналістів на свого сина. Мова йшла саме про телеканали Медведчука, які до певного часу дуже любив дивитися Олександр Зеленський. Навіть ходили чутки, що батько президента отримав через це серцевий напад.

2 лютого 2021 року президент ініціював рішення Ради національної безпеки та оборони про запровадження санкцій проти народного депутата Тараса Козака, телеканалів “112 Україна”, NewsOne та ZIK. Козак потрапив під санкції, тому що формальним власником цих телеканалів був він, а не Медведчук чи його дружина Оксана Марченко. Приблизно така ж схема власності існувала і на каналі Порошенка. До 2021 року “Прямий” був оформлений на колишнього голову Київської міської адміністрації Володимира Макеєнка, хоча реально всім керував Порошенко.

Цікаво, як відреагував на санкції та вимкнення з ефіру телеканалів Медведчука батько українського президента. Наступного дня Олександр Зеленський в інтерв’ю журналістам заявив, що підтримує заборону телеканалів “112 Україна”, NewsOne та ZIK, тому що їхня риторика не відповідає дійсності.

“Так, як його поливають, − ні в одній країні такого немає… Один бруд ллють… Ось кажуть, корупція зросла в шість разів. А дивишся міжнародні результати − на три сходинки піднялася”, − розповів Зеленський-старший.

Закриття телеканалів Віктора Медведчука мало далекосяжні наслідки. Своїм рішенням Володимир Зеленський показав Путіну, що, на відміну від Порошенка, він не дозволить пропагандистам руйнувати свій рейтинг і розхитувати політичну ситуацію. І тут господар Кремля зрозумів, що відсутність медійної підтримки ставить хрест на його планах привести до влади в Україні проросійські сили. Іншими словами, Путін втратив останні ілюзії, що Медведчук коли-небудь зможе зайняти високий пост в українському уряді.

Чи треба було закривати проросійські телеканали? Звичайно, але за умови, що у тебе є сильна армія і ти готовий до наслідків. Усім давно було зрозуміло, що Медведчук зрадник, і його медіапроекти фінансуються за рахунок Росії. Але Зеленський мало думав про довгострокові наслідки і точно не готувався до можливої ескалації військових дій. Оскільки у українського президента не було достатньо досвіду в міжнародній політиці, і він оточив себе такими ж некомпетентними друзями, йому здавалося, що все якось владнається. Логіка Зеленського була по-дитячому проста та наївна: війна нікому не вигідна, тому Путін її не розпочне.

>>> 32. Ідеальний момент для Путіна

Зміст

Ймовірно, причини повномасштабного вторгнення в Україну слід поділити на дві окремі групи: ті, які сформували у Путіна стійке бажання приєднати українські території до Росії, та ті, які вплинули на рішення, що цей момент настав.

Не секрет, що Володимир Путін давно розмірковував про приєднання України, задовго до Зеленського, Порошенка та втечі Януковича. Перші тривожні сигнали виникли ще в 2003 році, під час конфлікту навколо острова Тузла. Ситуація з Тузлою показала, що російський президент не виключає можливість вирішення спірних питань з Україною за допомогою зброї. Нагадаю, що Кучма та Путін пішли на деескалацію цієї прикордонної суперечки лише після дислокацію на острів Тузла українських десантників, коли ситуація була за крок від стрілянини між обома берегами Керченської протоки.

П’ять років потому, у квітні 2008 року, під час закритого засідання Ради Росія − НАТО Володимир Путін відверто натякнув Джорджу Бушу-молодшому, що у випадку приєднання України до Північноатлантичного альянсу ця країна може втратити державність.

Далі, як відомо, стан пацієнта почав погіршуватися. Путін став все більш озлобленим і у лютому 2014 року вирішив скористатися втечею Януковича для анексії Криму. Більшість експертів вважають, що в своєму ставленні до українського питання господар Кремля потонув у коктейлі, основним компонентом якого були імперські амбіції. До інших складових цього напою входили: ностальгія за СРСР, образа за розширення НАТО на країни Східної Європи, некомпетентність, манія величі та визнання незалежності Косова.

Останній прецедент, на думку Путіна, розв’язав йому руки, оскільки визнання незалежності Косова з боку США та інших країн Заходу суперечило Гельсінському пакту 1975 року про непорушність кордонів європейських держав. Оливкою на паличці стала знаменита цитата Збігнева Бжезінського про те, що Росія без України ніколи не стане імперією. Наприкінці 90-х його книга “Велика шахова дошка” мала великий успіх, як в Україні, так і в Росії. І, звісно, на Путіна вона теж справила враження.

Існував цілий перелік причин, чому Путіну потрібна була Україна. Ця країна одна з небагатьох, які володіють повним циклом авіабудування, має технології та промислові потужності для космічного ракетобудування, входить у десятку найбільших світових виробників металургії та є одним з найбільших експортерів продовольства. Крім того, це величезний людський ресурс, який може десятиліттями підживлювати демографію та економіку Росії.

Ще одна причина війни полягала в бажанні не допустити інтеграції України в Європейський Союз. Багата, успішна та демократична Україна — найстрашніший нічний кошмар Путіна. Він просто не міг допустити, щоб українці жили краще, ніж росіяни. Російський президент міг “не помічати” успішну трансформацію країн Східної Європи, але успіх України став би найгіршим нагадуванням його власної недолугості.

Немає країни в світі, багатшої природними ресурсами, ніж Росія. Вона володіє величезними покладами золота, алмазів, нафти, газу, кольорових металів. За гроші, отримані лише від експорту сировини за кордон, у Росії можна було б побудувати кілька нових міст, не гірших за Дубай. Але все, чого Путін досяг після 23 років свого правління — це мінімальна зарплата росіян на рівні 200 доларів на місяць.

Справа навіть не вступі до НАТО. Мета всієї цієї історії полягає лише в завоюванні або знищенні України. Естонія давно є членом НАТО і відстань між кордоном Естонії та Санкт-Петербургом всього 125 кілометрів. Це майже в чотири рази менше за відстань від українського кордону до Москви. Тому риторика Путіна про “підльотний час літаків НАТО” чи “війська НАТО біля кордонів Росії” — це аргумент, розрахований лише на внутрішню аудиторію.

У квітні 2014 року, коли Путін після анексії Криму почав гібридну війну на сході та півдні України, він сподівався малою кров’ю захопити кілька областей. Але “російська весна” завершилася невдало всюди, крім Донбасу. І навіть там все пішло не так, як планувалося. Гібридні методи, які ефективно показали себе в Криму, перестали працювати, і вже до літа ситуація переросла в збройне протистояння низької інтенсивності.

Повноцінна війна тоді не входила в плани Володимира Путіна. Про це він згодом, у 2023 році, згадував як про свою велику помилку. І хоча в серпні 2014 року російський президент використав російську регулярну армію для розгрому українських сил під Іловайськом, легенда про “повстання народу Донбасу” використовувалася аж до початку повномасштабного вторгнення. Путін до останнього сподівався, що йому все ж вдасться повернути Україну в російську сферу впливу політичними методами.

Варто зазначити, що навіть за два тижні до початку війни більшість політиків в Україні не вірили в можливість масштабного вторгнення, настільки неймовірною була сама думка про це. Не тільки Зеленський, але навіть Порошенко та Тимошенко. Це просто не вписувалося в будь-яку раціональну логіку. Усі розуміли, що зараз зовсім інша ситуація, ніж у 2014 році. Росію в разі початку війни чекають катастрофічні наслідки. Але українські політики не врахували, що Путін у своїй ненависті до України здатний на ірраціональні вчинки. Він авторитарний диктатор, для якого навіть смерть десятків тисяч співгромадян мало що значить.

Можливо, якби Путін був злим генієм, у нього все б вийшло. І Україна, крім “невиправно націоналістичних” західних областей, вже була б розділена на три-чотири нових федеральних округи Російської Федерації. Але Путін не злий геній. Найточніше його описав колишній голова Центрального банку Росії Віктор Геращенко: “Путін − це звичайний трієчник”. Посередність, яка опинилася на вершині лише тому, що його колись обрав Борис Березовський.

У своєму ставленні до України Путін неодноразово допускав дві великі помилки. Він переоцінював радянське минуле та не враховував місцевих особливостей української політики. Путін вважав, що Україна все ще залишається колишньою радянською республікою, яка випадково та незаслужено здобула незалежність. І його історична місія полягала в тому, щоб виправити цю помилку.

Існує версія, що захоплення України мало стати першим етапом на шляху до інших війн. І що Україна для Путіна представляє інтерес перш за все як джерело ресурсів: економічних, логістичних і, що найважливіше, людських, для подальшої експансії в Східну Європу. Російський президент насправді не готувався до повноцінної війни. Він щиро вважав, що це буде двотижнева спецоперація, подібна до анексії Криму або придушення “празької весни” 1968 року. А вже далі, поглинувши Україну, Путін міг використовувати цей додатковий ресурс для справжньої війни з НАТО. Українцям у цьому плані готувалася роль гарматного м’яса. Вони, разом з бурятами та тувинцями, повинні були штурмувати в складі російської армії Ригу, Варшаву, а може навіть і Берлін.

Це лише одна з версій. Аргументом проти неї виступає те, що згідно з планом військових дій, який потрапив у руки українських військових, російська армія не збиралася окупувати західні регіони України. Росіяни боялися, що наявність там “ворожого населення” могло перерости в довгу партизанську війну. За задумом Путіна, Західна Україна мала стати проросійським протекторатом на чолі з новим режимом Віші або перейти до Польщі після розділу сфер впливу між Росією та Заходом. Закарпаття перейшло б під владу Угорщини. Приблизно так мала виглядати “нова Ялта” в розумінні Путіна.

Ми не знаємо, що насправді було в голові у Путіна, коли він планував цю авантюру. Точно відомо одне: він дуже сильно переоцінив можливості своєї країни та своєї армії.

>>> 31. Батько Зеленського запускає ланцюгову реакцію

Зміст

Багаторічний конфлікт Володимира Зеленського з мером Києва Віталієм Кличком виник задовго до триумфальної перемоги 2019 року. Починаючи з 2014 року, коли Кличко вперше був обраний мером Києва, артисти “Квартал 95” досить грубо пародіювали колишнього чемпіона світу з боксу, зображуючи його в своїх шоу як недоумкуватого спортсмена. І робили вони це дуже часто. Звісно, меру столиці це навряд чи подобалось.

В інтерв’ю українській журналістці Соні Кошкіній Віталій Кличко підтвердив, що він кілька разів випадково зустрічався з Зеленським на вечірках у колі спільних друзів, і висловлював йому своє незадоволення через пародії. Зеленський у відповідь все пояснював тим, що це просто такий гумор. Так чи інакше, але між ними виникла особиста неприязнь.

Після перемоги на виборах 2019 року, новий президент Зеленський намагався розширити свій вплив на Київ, тому Віталію Кличку запропонували співпрацю. За словами мера, до нього звернувся голова Офісу президента Андрій Богдан із проханням, щоб Кличко узгоджував усі свої дії в столиці з однією з двох осіб на свій вибір: великим забудовником Андрієм Вавришем або керівником телеканалу “1+1” Олександром Ткаченком.

Мер відмовився від пропозиції і навіть скликав пресконференцію, на якій розповів про дзвінок голови Офісу президента: “На що я чітко поставив запитання: скажіть, будь ласка, пане Богдан, які офіційні посади вони займають (Вавриш і Ткаченко) і які ключові ролі вони мають вирішувати в консультаціях за ті чи інші кроки, що відбуваються в нашому місті?” – розповів Кличко.

По суті, це було оголошенням війни. Здавалося, що окрилений своєю популярністю Зеленський легко розбереться зі столичним мером. Тим більше, що до місцевих виборів у Києві залишалося кілька місяців. Але реальність виявилася дещо іншою. Кличко також був популярним серед виборців. Якщо не в усій країні, то в столиці точно. У Києві обертаються великі гроші, частина яких у вигляді податків потрапляє до міського бюджету. Маючи можливість розпоряджатися великими фінансовими ресурсами, мер покращував міську інфраструктуру. Інакше кажучи, мільярди в міському бюджеті вирішували багато проблем. Кияни бачили позитивні зміни та в цілому були задоволені своїм мером. На тлі інших українських міст Київ завжди виглядав дуже привабливо.

Крім популярності Кличка, у Зеленського була ще одна проблема: у нього не було підходящого кандидата, який зміг би для нього виграти вибори в столиці. Бажаючих стати мером від “Слуги народу” було багато: Микола Тищенко, Олександр Дубінський, Олександр Ткаченко, Ірина Верещук. Але за Тищенком і Дубінським волочився шлейф скандалів. А Ткаченко і Верещук, при всій підтримці з боку телеканалу Коломойського, не мали достатньої харизми, щоб конкурувати з Кличком.

В результаті Зеленський зупинив свій вибір на Верещук, яка з тріском програла вибори мера Києва, зайнявши лише п’яте місце з 5,44% голосів. Кличка було переобрано на новий термін з великим перевагою: за нього проголосувало більше 50% виборців.

Аналогічна ситуація сталася і на виборах у Київську міську раду. Партія Порошенка “Європейська солідарність” і партія Кличка “Удар” сформували більшість із 61 депутата. Пропрезидентська партія “Слуга народу” отримала лише 12 місць у міській раді.

Результати виборів значно знизили можливості Зеленського боротися з Кличком за владу у Києві. Але здаватися він не збирався. Відомо, щонайменше, про три випадки, коли президент збирався звільнити Кличко з посади голови державної адміністрації. Цілком незаконно, звісно. Згідно з Конституцією України, обраний киянами мер міста автоматично стає головою Київської міської ради і займає посаду голови державної адміністрації. Зеленського не зупиняло протиріччя з Конституцією, але його відлякувала перспектива війни з депутатами міської ради.

Звільнивши Кличка з посади голови адміністрації, президент нічого не міг зробити з тим, що той все ще залишатиметься обраним мером міста. Основні фінансові кошти у Києві розподіляються на сесіях міської ради, якими керує мер. Призначивши свого ставленика головою адміністрації, Зеленський тільки б переніс конфлікт на новий рівень. Розв’язувати питання з будівництвом і земельними ділянками все одно довелося б через Кличка та його депутатів.

У грудні 2021 року між Кличком і Зеленським відбулася зустріч, в ході якої президент запропонував меру вийти з коаліції з партією Порошенка в міській раді. Також глава держави попросив Кличко не балотуватися на майбутніх виборах президента. По першій пропозиції Зеленський отримав відмову, а що стосується планів стати президентом, то Кличко все перевів у жарт.

Після цієї зустрічі Віталій Кличко і Володимир Зеленський жодного разу не зустрічалися протягом двох років. Як запевняє київський мер, після початку війни вони навіть не розмовляли по телефону. Між ними досі існує глибока особиста неприязнь.

>>> 30. Чому Путін напав на Україну

Зміст