Автор: admin

Вбивство російськими солдатами понад 1000 мирних жителів Київської області, з яких близько 500 жили в маленькому місті Буча, шокувало весь світ. Особливістю цієї різанини було те, що вбивства не сталися одномоментно. Російські військові вбивали мирних українців кілька тижнів березня 2022 року. Більшість жертв були застрелені, десятки людей перед смертю піддавалися тортурам, зафіксовані випадки зґвалтувань.

Досі немає однозначної думки щодо причин цього насильства та яка була позиція російських командирів щодо дій своїх підлеглих. Відомо лише одне: офіцери не тільки не перешкоджали немотивованому насильству проти мирних жителів Бучі, але й самі скоювали вбивства.

У російської пропаганди та політики Кремля щодо українського питання є одна особливість. Вона передбачає, що російськомовне населення Донбасу є етнічними росіянами, а україномовне населення нібито вороже до Росії. Очевидно, це вплинуло на мотивацію дій російських військових проти місцевих жителів. Крім того, окупанти були роздратовані тим, що за кілька днів до окупації Бучі українські війська розгромили кілька російських військових колон. Одна з них була спалена на підступах до Ірпеня, інша — у самій Бучі, на вулиці Вокзальній. Не слід виключати версію, що вбивства в Бучі здійснені за наказом придушити будь-який опір місцевого населення, незважаючи на втрати серед цивільних осіб.

Масові вбивства чоловіків, жінок і дітей у Київській області слід розділити на кілька груп:

1. Хаотичний розстріл випадкових громадян, які на автомобілях або велосипедах проїжджали або йшли пішки в зоні видимості російських військових. До цієї групи відносяться не тільки вбиті на вулицях Бучі, а й ті, хто намагався евакуюватися в безпечні райони. Жертвами цих злочинів стали десятки автомобілістів, більшість з яких вбиті на Житомирській трасі. Вони намагалися виїхати з Києва на захід України, але не знали, що вздовж траси М-03 стоять російські війська. Ще не менше десяти цивільних були розстріляні на Варшавській трасі поблизу Ворзеля. Росіяни усвідомлювали, що вчиняють злочини: після вбивств вони спалювали автомобілі та тіла, щоб приховати сліди вбивств.
2. Немотивовані вбивства мирних людей. До цієї категорії належать випадки, коли російські військові вбивали чоловіків, жінок та навіть підлітків під час обшуку їхніх будинків або при спробі вийти зі свого будинку на вулицю. Існують численні свідчення очевидців, коли мешканців Бучі вбивали лише за те, що вони виходили з дому за продуктами або дровами. Деякі з них загинули від рук снайперів, які таким чином розважались або вдосконалювали свої навички.
3. Вбивства мирних громадян, переважно чоловіків, за підозрою в проукраїнській позиції. Вже 4 березня, майже відразу після початку окупації Бучі, російські військові приступили до пошуку громадян за заздалегідь підготовленими списками. Вони перевіряли кожен будинок і проводили фільтрацію, шукаючи колишніх військовослужбовців української армії та цивільних осіб, які підтримували ЗСУ. Знайдених страчували, багатьох жертв перед вбивством піддавали тортурам. Росіяни вбивали будь-кого, хто здавався їм підозрілим. Наприклад, жителя Бучі Павла Власенка затримали за те, що він носив штани в стилі мілітарі, які належали його сину – звичайному охоронцю. Коли тіло вбитого Власенка пізніше знайшли, на ньому були сліди опіків. 12 березня вистрілом у голову був убитий ще один житель Бучі – Ілля Навальний. Він не належав до українських військових або місцевих політичних активістів. Росіянам просто не сподобалося його прізвище, бо воно було таке саме, як у давнього ворога Путіна Олексія Навального.
4. Вбивства, скоєні під час мародерства або після зґвалтувань. Відомо принаймні про двох жінок, які були вбиті після зґвалтування російськими солдатами в Бучі. Всього, за даними української прокуратури, станом на кінець 2022 року зафіксовано 62 випадки зґвалтувань, скоєних окупантами.

8 серпня 2022 року офіційні українські влади опублікували кількість загиблих серед мирного населення у місті Буча: 458 тіл (419 зі слідами стрільби, тортур або насильницьких травм) і 39 тіл, ймовірно, померлих під час окупації з природних причин. З них 366 були чоловіками, 86 жінками. Стать п’ятьох загиблих не ідентифіковано через поганий стан залишків тіл. Дев’ять були дітьми. 50 тіл залишаються невпізнаними разом з частинами тіл і попелом.

Крім Бучі, вбивства мирного населення під час окупації були зафіксовані в інших населених пунктах Київської області. Наприклад, у маленькому місті Бородянка під час окупації загинули 162 жителі (з яких 48 знайдені під завалами будинків, зруйнованих російською авіацією) і 28 зникли безвісти. Серед убитих у Бородянці багато молодих чоловіків, застрелених у голову.

Реакція російської влади на оприлюднення інформації про масові вбивства в Бучі була передбачувано цинічною. 3 квітня 2022 року Міноборони РФ заявило, що за час перебування Бучі під контролем Збройних сил Росії жоден місцевий житель не постраждав від будь-яких насильницьких дій.

Оскільки фотографії трупів на вулицях Бучі швидко розповсюдилися по сайтах світових ЗМІ, через деякий час, замість тотального заперечення Кремль був змушений представити нову версію подій. 12 квітня Володимир Путін заявив, що всі зображення та відеозаписи нібито загиблих у Бучі є фейком, “інсценуванням Заходу”. Паралельно прокремлівські ЗМІ вигадали ще одну версію: газета “Комсомольская правда” написала, що вбивства цивільних у Бучі все ж були, але їх скоїли українські націоналісти, вже після того, як російські війська покинули місто.

Мабуть, зайвим буде говорити, що цей потік брехні повністю спростований у кількох незалежних розслідуваннях, включно з The New York Times та CNN.

Масові вбивства в Бучі та інших містах і селах Київської області показали суспільству та владі, що ця війна має за мету знищення української нації. Без сумніву, подібна Буча, тільки в тисячу разів більше, чекала й Київ у разі окупації. На щастя, завдяки героїзму Збройних сил України мешканці столиці уникнули цього.

>>> 44. Що насправді сталося на півдні

Зміст

Чим далі ми від дня повномасштабного вторгнення, тим більше Зеленський та його друзі намагаються міфологізувати події тих днів на свою користь. Але факти свідчать, що війна не була для президента несподіванкою. Ще 18 січня про план Путіна у всіх деталях розповів голова ЦРУ Вільям Бернс під час свого візиту в Київ. 27 січня 2022 року в телефонній розмові Байден знову попередив Зеленського, що війна “майже неминуча, як тільки трохи пізніше в лютому ґрунт достатньо промерзне”. І хоча український президент тоді намагався заперечити цей прогноз, посилаючись на свої дані, він чудово знав усю необхідну інформацію та весь масштаб ризику.

Навіть якщо врахувати наївність і некомпетентність Зеленського, все одно він, принаймні, з 22 лютого знав про невідворотність нападу. У той день українська розвідка дізналася, що російські військові на кордоні з Україною почали отримувати бойові накази. Тим не менш, Зеленський досі робить вигляд, що початок війни став для нього шоком.

М’яко кажучи, це не зовсім так. Можна погодитися тільки в одному: президент не був готовий до війни. Він свідомо та добровільно саботував виконання комплексу дій, який міг мінімізувати наслідки російського вторгнення. Ось тут хотілося б процитувати пункт 20 статті 106 Конституції України:

“Президент приймає згідно із законом рішення про загальну чи часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі ЗАГРОЗИ НАПАДУ, небезпеки для державної незалежності України”.

Не треба бути великим аналітиком та експертом, щоб зрозуміти, яку фатальну помилку допустив президент Зеленський. Знехнувавши безпекою своїх громадян, він прирік сотні тисяч українців до окупації, десятки тисяч мирних громадян загинули.

Представники команди Зеленського неодноразово відзначали “безстрашність” президента. Очевидно, натякаючи на те, що після початку війни він відмовився від пропозиції американців евакуювати його в безпечний регіон: у Львів чи інший населений пункт Західної України. Ця інформація 25 лютого 2022 року з’явилася на сайті The Washington Post з посиланням на американських посадовців та членів Конгресу.

“Представники американських влади розмовляли з Зеленським з питань безпеки, зокрема про найбезпечніші місця для перебування президента, щоб гарантувати безперервність керівництва державою”, − заявив неназваний представник Білого дому.

Але через кілька місяців, знову ж таки, видання The Washington Post, яке й розповіло про пропозицію евакуації, додало до цієї картини важливі додаткові деталі. У статті від 24 вересня 2022 Пол Зонне та Ізабель Хуршудян написали, що Зеленський висловив готовність піти у відставку або ЗАЛИШИТИ КИЇВ, якщо це допоможе завершити війну:

“У перші години війни, коли західні чиновники закликали його евакуюватися, Зеленський сказав їм, що з радістю піде або подасть у відставку, якщо це покладе кінець війні”.

За бажанням ці слова можна по-різному інтерпретувати. Але слід зауважити, що Володимир Зеленський зараз ретельно уникає будь-якої згадки про те, що він все ж таки розглядав можливість втекти з Києва і залишити свій пост.

Інсайдери з Офісу президента стверджують, що в перші дні війни Зеленський просто не знав, що робити, і деякі люди з його оточення всерйоз розглядали можливість примирення з Путіним навіть ціною територіальних поступок. Однак він не пішов на це з двох причин: втеча глави держави могла повернути країну в стан, подібний до лютого 2014 року. Іншими словами, від’їзд Зеленського опозиція могла трактувати як зраду. Був ризик, що Порошенко візьме під контроль парламент і стане виконуючим обов’язки президента. Ще одна причина полягала в тому, що головнокомандувач ЗСУ генерал Залужний пояснив Зеленському, що ситуація не безнадійна.

Що ж відбувалося в Україні у момент вторгнення? Наведу лише окремі факти:

На кордоні з Білоруссю українських військ практично не було, тільки прикордонники. Росіяни спокійно увійшли на територію України через Чорнобильську зону відчуження і почали просуватися дорогами до Києва. 72-у бригаду ЗСУ, яка мала захищати столицю, перекинули в бік Ірпеня тільки 23 лютого.

За кілька днів до початку війни майже всі підрозділи Національної гвардії були виведені з аеродрому Гостомель. На аеродромі, який, за даними американської розвідки, був однією з головних цілей росіян, залишили всього 150 солдатів для охорони.

Київський аеропорт Жуляни взагалі не мав військової охорони: ні поліції, ні Національної гвардії. Для захисту від можливого десанту генерал Сергій Кривонос наказав облити злітно-посадкову смугу Жулян машинною олією.

За тиждень до вторгнення Залужний отримав наказ перекинути 92 бригаду ЗСУ з Харківського напрямку на Донбас. Головнокомандувач ЗСУ не виконав це розпорядження президента і залишив військових біля Харкова. Завдяки цьому Залужний врятував друге за чисельністю місто України від окупації.

Цікаво, що 20 січня 2022 року, за місяць до війни, Володимир Зеленський в інтерв’ю The Washington Post припустив, що “Харків може бути окупований”. Ці слова викликали настільки великий резонанс в Україні, що навіть цілком лояльний президенту мер Харкова Ігор Терехов висловив своє обурення.

Майже все західне озброєння: переносні ракетні комплекси Javelin, NLAW та Stinger, передані Великою Британією і США на момент вторгнення, перебували на складах Яворівського полігону поблизу польського кордону. Збройним силам було передано всього кілька одиниць.

Задум росіян на київському напрямку читався досить легко. У Кремлі настільки переоцінили свої сили, що сподівалися повторити вторгнення 1968 року в Чехословаччину. Російський спецназ мав швидко захопити аеродроми Гостомель і Васильків, після чого ці аеродроми мали безперервно приймати військово-транспортні літаки з тисячами десантників. Київ хотіли заблокувати з трьох сторін: півночі, заходу та сходу. Кремлівські стратеги сподівалися, що українські війська не будуть чинити опір.

Цей план виправдався лише частково. Російські війська справді майже дійшли до Києва. На сході вони закріпилися в селах біля міста-супутника Бровари, але в саме місто не заходили. На півночі вони увійшли в місто-супутник Буча (15 км від Києва), але в сусідньому Ірпені їм закріпитися не вдалося. Росіяни кілька разів переходили Житомирську трасу, що веде з Києва на захід. Але далі на південь, у напрямку Боярки та Василькова, їм пройти не вдалося. У ніч на 26 лютого біля військового аеропорту у Василькові росіяни висадили десант із парашутів. Усю ніч тривав бій, окупантам не вдалося захопити аеродром. Тієї ж ночі український Су-27 збив російський військово-транспортний літак Іл-76 із кількома десятками десантників на борту.

Що стосується аеропорту Гостомель, який в мирний час служив базою для найбільшого у світі транспортного літака “Мрія” та інших літаків виробництва заводу Антонова, то бої за нього почалися 24 лютого. У цей день 34 російські вертольоти Ка-52 та Мі-8 висадили на його території близько 300 десантників. Під час польоту через Київське водосховище кілька вертольотів були збиті, але це не завадило росіянам захопити аеродром.

Ввечері 24 лютого українські військові відбили аеродром, однак росіяни захопили його вдруге, вже за допомогою сухопутних військ. Час йшов, але Гостомель так і не почав приймати військово-транспортні літаки з російським десантом, оскільки ЗСУ артилерійськими обстрілами пошкодили його злітно-посадкову смугу. У боях за аеродром був знищений літак Ан-225 “Мрія”. За офіційною українською версією, у цьому винні росіяни.

На думку експертів, нездатність захопити аеродроми в Гостомелі та Василькові стала важким ударом для російського військового керівництва, оскільки у них просто не було запасного плану по захопленню Києва.

Практично всюди росіяни зустрічали жорсткий опір українських військ. 25 лютого ситуацію ускладнив підрив дамби на річці Ірпінь. Вода з Київського водосховища перетворила маленьку річку на велику природну перешкоду. Через це росіяни не змогли увійти в Київ та Вишгород з півночі. З заходу, по Житомирській трасі, дорога до столиці також була закрита: біля села Стоянка українці підірвали міст.

Не маючи змоги прорвати оборону біля Ірпеня, на початку березня російські окупаційні війська вирішили зосередитися на просуванні до Києва через село Мощун, розташоване на північному заході, на півдорозі між Ірпенем та Вишгородом. Битва за Мощун стала однією з найкривавіших на першому етапі війни, у ній загинуло десятки бійців з обох сторін. ЗСУ утримали позиції і 16 березня вибили росіян з села. Через кілька днів українські підрозділи за підтримки важкої артилерії відтіснили російські війська до річки Ірпінь.

Битва за Київ завершилася для росіян поразкою. Путін зрозумів, що його план не спрацював, і захопити Київ не вдасться. Кремль не готувався до справжньої війни: розрахунок був тільки на те, що ЗСУ не витримають навіть кілька днів, Зеленський втече зі столиці, а російська армія триумфально проведе парад перемоги на Хрещатику. За відсутності запасного плану, 29 березня російський Генштаб почав виводити військових з-під Києва для посилення своїх позицій на Сході та Півдні України. На цих напрямках окупантам вдалося захопити величезні території, які тепер треба було втримувати будь-якою ціною.

>>> 43. Різанина в Бучі, яка змінила характер війни

Зміст

Серед українських блогерів давно поширена конспірологічна теорія про те, що Андрій Єрмак — агент російської розвідки під позивним Козир. Щоправда, жоден з них так і не зміг надати хоч якісь докази цієї версії. Однак, якщо спостерігати за політичною діяльністю Єрмака, не можна не помітити, що він дійсно дуже прихильно ставився до Росії. Принаймні, до війни.

Наприклад, у вересні 2019 року Андрій Єрмак у розмові з повіреним у справах США в Україні Вільямом Тейлором та колишнім спецпредставником США з питань України Куртом Волкером прямо звинуватив колишнього президента Порошенка у війні на Донбасі. При цьому зробив це настільки емоційно, що ніхто з учасників цієї розмови не сумнівався, що Єрмак справді в це вірить.

Під час зустрічі з Єрмаком Волкер натякнув йому на те, що необхідно відмовитися від ідеї кримінального переслідування Порошенка. У відповідь Андрій Єрмак витягнув з кишені мобільний телефон і, показуючи фотографію свого брата, пораненого на Донбасі, заявив, що за це відповідальний Порошенко. Як згадує Вільям Тейлор, тоді він переконався, що у Єрмака на емоційному рівні глибока злість на Порошенка.

Звинувачувати колишнього президента у війні на Донбасі — досить дивна позиція, враховуючи, що Петро Порошенко зайняв свою посаду в червні 2014 року, в той час як активні бойові дії на Сході почалися в квітні. По суті, Андрій Єрмак повторював тези російської пропаганди, які також звинувачували у війні зовсім не Путіна, а українських політиків. І за словами Тейлора, він щиро в це вірив.

До речі, героїчний брат голови офісу президента Денис Єрмак у березні 2020 року був звинувачений журналістами та опозиційним депутатом Гео Леросом у організації схеми торгівлі державними посадами. Його розмови, де він обговорював із претендентами, скільки коштуватиме та чи інша керівна посада, були записані на відео. Звичайно, українських правоохоронців ці відеозаписи не зацікавили і жодної відповідальності за свої дії Єрмак-молодший не поніс.

Ще один штрих до портрету Андрія Єрмака додає “справа вагнерівців” або Вагнергейт. Факти свідчать, що саме він зірвав цю операцію, коли наполіг на її перенесенні. В результаті план українських спецслужб не спрацював і російські бойовики уникли арешту в Україні.

Коротко про те, що собою уявляла “справа вагнерівців”. Влітку 2020 року Головне управління розвідки Міністерства оборони України спільно зі Службою безпеки України розробило операцію по затриманню 33 учасників групи “Вагнера”. До їхнього числа входили, зокрема, і ті, що брали участь у збитті військового літака Іл-76 під Луганськом у червні 2014 року, а також потенційно важливі свідки у справі збитого “Боїнга” рейсу MH17.

Російських бойовиків мали арештувати в Києві за допомогою вимушеної, начебто аварійної посадки літака Turkish Airlines, що слідував за маршрутом з Мінська до Стамбула. За кілька місяців до цього агенти української розвідки розмістили в Росії фейкові оголошення про працевлаштування в сфері безпеки у Венесуелі. Претендентам обіцяли зарплату в розмірі кількох тисяч доларів на місяць. Але була одна умова: перевагу отримували ті кандидати, хто мав досвід участі в бойових діях. Так серед кількох сотень охочих росіян агентам ГУР та СБУ вдалося відокремити тих, хто їх найбільше цікавив: учасників групи “Вагнер”.

Зеленського проінформували про майбутню спецоперацію 15 червня 2020 року. Президент схвалив операцію і попросив підготувати план. Цей документ був розглянутий і затверджений міністром оборони 1 липня 2020 року. Після цього два старші офіцери, відповідальні за операцію: Василь Бурба — голова ГУР, та Руслан Баранецький — заступник голови СБУ, регулярно приходили до Зеленського з доповідями. Однак 23 липня 2020 року, під час затвердження остаточного плану в Офісі Президента, Андрій Єрмак наполіг на перенесенні дати проведення операції з 25 липня ще на тиждень.

Варто відзначити, що 25 липня автобус з вагнерівцями перетнув кордон між Росією і Білоруссю. Згідно з попереднім планом, цього ж дня вони мали вилетіти до Стамбула, а потім до Каракаса. Замість цього бойовиків поселили в одному з пансіонатів поблизу Мінська. Нову дату вильоту призначили на 30 липня.

Вранці передостаннього дня перебування вагнерівців у пансіонат увірвалися білоруські спецпризначенці. Найманців затримали нібито за звинуваченням у підготовці заворушень у Мінську, але пізніше всіх їх повернули до Росії.

Як з’ясувалося, причиною зриву спецоперації став телефонний дзвінок Зеленського білоруському диктатору Олександру Лукашенку. Зеленський визнав це лише після багатьох місяців брехні та заперечень. У жовтні 2021 року, під час брифінгу в Трускавці президент України розповів, що справді телефонував Лукашенку та повідомив його про те, що поблизу Мінська перебувають бойовики з групи “Вагнера”. На що Лукашенко відповів: “Ми зробимо все можливе”.

Спочатку в Офісі президента стверджували, що ніякої операції з затримання вагнерівців взагалі не було. Потім з’явилася нова версія: спецоперація готувалася, але іноземними спецслужбами, які хотіли втягнути Україну в проблеми, які нам абсолютно не потрібні. Лише після свідчень начальника Головного управління розвідки Міноборони Василя Бурби, який публічно повідомив деякі деталі проваленого плану по затриманню російських бойовиків, президент змушений був визнати правду. Бурбу, який закликав парламент створити слідчу комісію за фактом державної зради, миттєво звільнили з посади. Також у нього забрали службове житло і державну охорону. Щоправда, після розголосу в ЗМІ охоронців потім повернули.

Чому Зеленський провалив спецоперацію українських спецслужб? За його словами, він не хотів погіршувати стосунки з Росією напередодні переговорів з Путіним. Звичайно, як Верховний головнокомандувач і обраний голова держави, президент має право на подібні політичні рішення. Але можна бути на 100% впевненим, що без порад Єрмака тут не обійшлося.

Андрію Єрмаку не обов’язково бути агентом ФСБ, щоб підштовхувати Зеленського до дій, вигідних Росії. Наразі ми поки не знаємо, чи справді він працює на Кремль, чи просто має проросійські погляди, які після початку повномасштабної війни ретельно приховує під маскою патріотизму.

>>> 42. І ось почалася війна…

Зміст

Перша підозра в тому, що у Андрія Єрмака є неофіційні канали зв’язку з Кремлем, з’явилась на початку січня 2020 року, коли Зеленський здійснив дуже дивну поїздку в Оман. Факти свідчать, що в цій близькосхідній країні президент України зустрівся з високопоставленим представником Путіна, найімовірніше, це був секретар російської Ради безпеки Микола Патрушев.

Хронологія цього вояжу досить заплутана, але соцмережі та сучасні технології значно спростили роботу журналістів. За офіційною версією, новий 2020 рік Зеленський разом із сім’єю зустрів у державній резиденції Синьогора в Карпатах. Проте вже 1 січня його помітили за кілька десятків кілометрів, на гірськолижному курорті Буковель. Коломойський тоді також був у Буковелі, але справа не в цьому.

Кілька днів Зеленський катався на лижах і фотографувався з туристами. Все йшло до того, що після тривалих зимових канікул 8 січня він повернеться до Києва. І раптом ранком 5 січня президента сфотографували в столиці близькосхідної держави Оман, на території п’ятизіркового Al Bustan Palace Ritz-Carlton Hotel. Як з’ясувалося пізніше, це був приватний візит, витрати на який нібито оплатила дружина Зеленського. Хоча спочатку в Офісі президента стверджували, що в Оман голова держави прилетів для обговорення торгово-економічного співробітництва двох країн, зміцнення дипломатичних відносин і залучення інвестицій.

За даними журналістів Радіо Свобода, 7 січня в Оман прилетів бізнес-джет з номером T7-GEM. Цей літак належав Віктору Медведчуку: неофіційному представнику Путіна в Україні. Через кілька годин в аеропорт столиці Омана Маскат з Москви прилетів бізнес-джет Bombardier з номером 9H-VJN. Важлива деталь: у цього літака не було замовлень кілька днів, і з 4 січня він перебував у Стокгольмі. 7 січня літак летить у Москву, приймає когось на борт і вже через 2 години вилітає в Оман.

Ранком 8 січня в Тегерані іранська ППО помилково збиває український пасажирський літак авіакомпанії МАУ. Загинув екіпаж і всі пасажири, переважно громадяни Ірану, які летіли через Київ у Торонто. Здавалося б, після такої катастрофи президент має негайно повернутися назад до Києва. Але Зеленський не поспішає в Україну. Весь день він проводить в Омані, а до Києва повертається вночі 9 січня, через 19 годин після авіакатастрофи з українським літаком.

Далі найцікавіше. Очевидно, 8 січня між Зеленським і таємною делегацією з Москви відбуваються переговори, після яких бізнес-джет Медведчука, який прилетів з Києва, забирає невідомих пасажирів і летить у Москву. А літак з номером 9H-VJN, який днем раніше прилетів з Москви, везе Зеленського з Єрмаком до Києва.

Журналісти української редакції Радіо Свобода стверджують, що на переговори з Зеленським і Єрмаком прилетів Микола Патрушев. Однак, жодних доказів цьому вони не надали. Судячи з усього, в Омані справді відбулися неофіційні переговори між Росією і Україною. Які, очевидно, завершилися безрезультатно, оскільки подальші події свідчили про відсутність прориву в відносинах між двома країнами.

>>> 41. Версія про зраду Єрмака

Зміст

18 січня 2022 року, приблизно за місяць до вторгнення, анонімний Telegram-канал “Печерский холм”, близький до колишнього спікера парламенту Дмитра Разумкова, поділився інсайдом. Нібито Єрмак переконав Зеленського та всю його команду, що війни не буде. Тому Україна і не була готова до вторгнення. Ось текст цього посту в Телеграмі:

“До речі, знаєте, що в Офісі Президента України думають про можливість повномасштабного російського вторгнення? Відповідь – нічого не думають. Там твердо впевнені, що ніякого вторгнення не буде.

Саме цим пояснюється те, що чиновники ОП і особисто Зеленський ще не почали вивозити з країни свої сім’ї та те, що ОП з байдужою вальяжністю реагує на новини, на зразок тієї, що ЗСУ забезпечені пальним всього на 30%. Внутрішні проблеми Офісу президента зараз хвилюють більше зовнішніх загроз.

Джерелом такого зразкового оптимізму став голова Офісу президента Андрій Єрмак. Він переконав всю свою команду, що з росіянами він давно все порішав, що Україні нічого не загрожує, а всі переміщення російських військ це виключно гра на нервах Європи. Мовляв, це щоб від загрози війни стрибали ціни на газ на європейських біржах і щоб непокірна Європа погодилася на запуск газопроводу “Північний потік 2”. Який, звичайно, не запустять, бо Єрмак уже і там домовився.

Оптимізмом Єрмак зумів заразити своє оточення настільки, що в фракцію “Слуга народу” у Верховній раді і в партійні центри на місцях стабільно надсилають повідомлення: “Без паніки. У нас все під контролем. Хвилюватися немає причин”.

Як це все коментувати, ми не уявляємо. Насувається питання, а що робити Зеленському, якщо раптом виявиться, що голова його офісу… помилився? М’яко кажучи…”

Звичайно, дії Єрмака можна списати на некомпетентність, враховуючи, що ця риса характерна для багатьох людей з команди Зеленського. Тим більше що сам Єрмак розповідав, що “до останнього не вірив” у можливість вторгнення росіян.

Однак, не слід забувати, що точну інформацію про запланований напад Зеленський отримав, як мінімум, за дві доби до початку війни. Не кажучи вже про дані американської розвідки, починаючи з жовтня-листопада.

Дві доби — це багато чи мало? Цього достатньо, щоб підірвати мости на кордоні з Кримом і перекинути частину військ на кордон з Білоруссю. Тим не менше, Офіс президента в особі Єрмака і Зеленського навіть у ті останні дні забороняв проводити будь-які дії, які могли б значно підвищити обороноздатність країни. У серпні 2022 року радник голови Офісу президента Михайло Подоляк пояснив це тим, що вони “психологічно не були готові підривати мости”.

“Того ранку 24 лютого ми психологічно не були готові підривати мости. Перші кілька годин думали: ми вкладали кошти в комфорт для людей, як тепер руйнувати все це? Ми ж думали, що з того боку теж люди, що вони будуть дбайливо ставитися до будинків, мостів та іншої інфраструктури”, − розповів Подоляк.

Зверніть увагу: Подоляк умисно маніпулює датою. Мова не йде лише про ранок 24 лютого. І Єрмак, і Зеленський уже 22 лютого точно знали, що через два дні почнеться війна. Яку роль зіграв Андрій Єрмак у тому, щоб Україна не була готова до вторгнення? Без будь-яких сумнівів, його роль була ключовою, оскільки голова Офісу президента мав великий вплив на некомпетентного Зеленського.

Хто ж такий Андрій Єрмак і чому багато хто в Україні звинувачує його в зраді, а не в банальних помилках?

Андрій Єрмак народився в 1971 році в Києві. Його мати – росіянка з Санкт-Петербурга. Батько в 80-х роках деякий час працював у радянському посольстві в Афганістані. Через це деякі українські журналісти натякали на зв’язок батька Єрмака з КДБ. Але сам Андрій Єрмак категорично це заперечує. За його словами, батько в Афганістані був технічним спеціалістом і до радянської спецслужби відношення не мав.

В 1995 році, після закінчення юридичного факультету Інституту міжнародних відносин Київського університету, Андрій Єрмак почав працювати адвокатом. Два роки потому заснував юридичну фірму, яка спеціалізувалася на захисті інтелектуальних прав. Клієнтами Єрмака, за його словами, були представники Disney, Pixar і Universal.

Слід зазначити, що захист авторських прав – не найприбутковіший бізнес в Україні. Свої перші великі гроші Андрій Єрмак, скоріше за все, заробив на лобіюванні інтересів власників малого бізнесу в Києві. До 2006 року в столиці працювали приблизно 3500 малих об’єктів торгівлі. Відкриття торгового кіоску площею 4-6 квадратних метрів коштувало тоді не більше 10 тисяч доларів. Кожен кіоск приносив, щонайменше, 500 доларів чистого прибутку щомісяця.

Після того, як мером Києва обрали Леоніда Черновецького, його команда значно розширила видачу дозволів на відкриття торгових кіосків. За п’ять років їх кількість зросла втричі: до 12 000. Більшість з тих, хто отримав такий дозвіл, навіть не займалися бізнесом самостійно: вони здавали кіоски іншим підприємцям в оренду.

У 2010 році влада в київській мерії змінилася. Замість втікача за кордон Черновецького виконуючим обов’язки міського голови став Олександр Попов з команди Януковича. В 2011 році новий мер вирішив змінити правила роботи кіосків. Тепер від їхніх власників вимагали платити за користування столичною землею.

Зміна правил не сподобалася підприємцям. Вони почали проводити акції протесту та об’єдналися в громадську організацію під назвою “Асоціація власників малого бізнесу та малих архітектурних форм”. Її очолив юрист Андрій Єрмак.

Нова організація почала захищати інтереси столичних підприємців. Наприклад, вона оскаржувала рішення Київської міської ради про заборону торгівлі алкоголем і сигаретами в кіосках. За юридичну підтримку кожен власник торгового кіоску платив Єрмаку щомісячні внески.

У 2013 році майбутній голова Офісу президента деякий час працював керуючим магазином елітного одягу “Санахант”. Єрмак стверджує, що тільки надавав бізнес-консультації власнику магазину, але не був штатним співробітником цієї компанії.

Далі кар’єра Андрія Єрмака різко пішла вгору. Він став кінопродюсером, брав участь у створенні трьох досить успішних фільмів: “Сквот 32”, “Правило бою” та “Межа”. З 2016 року продюсерська компанія Єрмака Garnet International Media Group отримала від держави більше 53 мільйонів гривень (приблизно 2 млн доларів) на виробництво та рекламу фільмів.

З Зеленським Андрій Єрмак познайомився у 2010 році, коли комік несподівано став генеральним продюсером телеканалу “Інтер”. Відомо, що багато років вони регулярно спілкувалися та підтримували дружні стосунки. Є навіть фотографія, зроблена в 2016 році у ресторані французького міста Канни, де Єрмак вечеряє за столом з Володимиром та Оленою Зеленськими.

До свого призначення на посаду голови офісу президента Андрій Єрмак був практично не відомий широкій публіці: в той час навколо Зеленського були більш колоритні персонажі. Журналісти тоді любили обговорювати Андрія Богдана — колишнього адвоката Коломойського, який у червні 2019 року став головою Офісу президента.

На відміну від Зеленського, який успішно жартує тільки за заздалегідь написаним сценарієм, Богдан був справжнім фонтаном гумору. Він мало нагадував адвоката і тим більше впливового політика. У Богдана була настільки характерна для комедійного артиста зовнішність, що навіть на фоні Зеленського він справляв враження людини, яка зовсім випадково потрапила в політику.

Зеленський і Богдан працювали разом усього півроку. Вже восени 2019 року в пресу потрапила інформація про те, що більшу частину обов’язків Богдана виконує його заступник Андрій Єрмак. Достеменно невідомо, що послужило причиною, чому Зеленському стало некомфортно працювати з адвокатом свого улюбленого олігарха, але в лютому 2020 року Богдан був змушений написати заяву про відставку. Головою Офісу президента став Єрмак.

>>> 40. Таємна зустріч в Омані

Зміст