Автор: admin

Те, що сталося в Маріуполі, не міг передбачити жоден негативний сценарій. Найбільш “кривавий” прогноз війни, оголошений на початку лютого 2022 року, був пов’язаний зі штурмом Києва. Тоді голова Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі заявив, що в разі повномасштабного вторгнення Росії Київ очікує падіння протягом 72 годин, що призведе до 15000 смертей українських військовослужбовців та 4000 смертей російських військовослужбовців. Також прогнозувалося, що в результаті військових дій 50 тисяч мирних жителів загинуть або отримають поранення.

Дивно, але українські війська могли втримати Маріуполь. За однієї умови: якби наступ на місто йшов зі сторони ДНР, тобто зі сходу та півночі. У 2015 році, за 10-12 кілометрів на схід від Маріуполя, кілька місяців тривали важкі бої за селище Широкине. Тоді ЗСУ змогли утримати домінуючі висоти, які не дозволяли росіянам обстрілювати місто з артилерії. Проте у 2022 році жоден план оборони не передбачав, що Маріуполь вже через три дні після початку війни опиниться в повному оточенні. Нагадаю, що 25 лютого, наступного дня після вторгнення, російські війська опинилися на околицях Мелітополя: 200-тисячного міста, розташованого на півдорозі між Кримом та Маріуполем.

Українська армія на півдні мала критично недостатній рівень комплектації. Як виявилося, Херсонську область біля кордону з Кримом захищала лише одна бригада. І навіть вона не була повністю укомплектована. Мелітополь та Бердянськ просто нікому було захищати. У Верховного головнокомандувача Володимира Зеленського було 4 місяці з моменту отримання розвідувальних даних про плани Путіна розпочати війну. На жаль, він майже нічого не зробив для посилення обороноздатності держави.

Сумнозвісні слова Зеленського: “Ми можемо збільшити армію у два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги”, якими він за тиждень до початку війни пояснив свою небажаність збільшувати фінансування ЗСУ, стали вироком не тільки для українських захисників Маріуполя, але і для десятків тисяч мирних жителів. Скільки їх загинуло у своїх квартирах і на вулицях за ці кілька тижнів облоги: 10 тисяч, 15, 25 тисяч? Відповідь, швидше за все, ми дізнаємося тільки після деокупації міста.

Війна почалася для маріупольців о 3:45 ночі з артилерійських обстрілів. Вранці почався наступ на місто, але не зі сходу, як у 2015 році, а з півночі – з Волноваської траси. Біля села Павлопіль почався перший бій, під час якого росіяни втратили кілька танків і не змогли прорватися на ближні підступи до Маріуполя. Після цього противник змінив напрямок головного удару і наступного дня почав оточувати місто з заходу, зі сторони Мелітополя, де не було ані систем укріплень, ані достатньої кількості військ для оборони.

Як показала подальша історія війни, на прикладі не дуже вдалого українського контрнаступу в Запорізькій області в червні 2023 року, оборона може бути дуже ефективною за наявності суцільних мінних полів та системи траншейних укріплень. Нічого подібного поблизу Маріуполя не було. Як згадував один із захисників “Азовсталі” Кирило Беркаль, перед війною українські військові не мали можливості будувати укріплення біля Маріуполя. Ця земля належала фермерам і ніхто без введення воєнного стану не міг і не хотів передавати її військовим. Тому Маріуполь міг ефективно оборонятися тільки зі східного напрямку, де з 2015 року були обладнані позиції українських військ, і де через близькість до лінії фронту не велася сільськогосподарська діяльність.

Що стосується самого міста, то в перші два дні Маріуполь, хоч і обстрілювали з артилерії та авіації, але ці обстріли поки не несли катастрофічний характер. Деякі жителі навіть продовжували ходити на роботу. В перші дні росіяни бомбили підприємства критичної інфраструктури. Ось як у інтерв’ю українському виданню “Лівий берег” описав ці події мер Маріуполя Вадим Бойченко:

“Перші п’ять днів вони системно працювали по 15 електричних лініях, що забезпечують електроживлення міста. В результаті знищили все — місто залишилося без електрики та без тепла при морозі 11 градусів. …Коли перебили електронасосні станції, які перекачують воду, ми залишилися без води. Ми перейшли на резервний насос – нам би вистачило його на рік. Але хтось і туди привів ворожу артилерію, вона розбомбила і це джерело. Тоді ми залишилися без води”.

З 28 лютого обстріли міста посилилися. Росіяни застосовували реактивну артилерію, ракети “Точка-У” та авіацію. Спочатку Маріуполь бомбили два літаки, які скидали бомби кожні півгодини, потім почали бомбити п’ять літаків.

У мирних жителів було дві доби для евакуації. 26 лютого росіяни без бою увійшли до Бердянська, а наступного дня перерізали автомобільні дороги, що з’єднували Маріуполь з тилом. Перші два дні з міста ще можна було виїхати залізницею, потім залізничні шляхи розбомбили.

28 лютого Маріуполь опинився в оточенні. За оцінкою мера Бойченка, у перші дні війни з міста встигли виїхати приватним автотранспортом та залізницею приблизно 140 тисяч людей. Щоб перешкодити організованій евакуації, окупанти розбомбили місця парковки комунальної техніки та міських автобусів.

На момент оточення в Маріуполі залишалося приблизно 300-350 тисяч людей. Частина магазинів закрилася майже відразу після початку війни, але деякі продовольчі магазини та аптеки працювали до 2 березня, поки було електропостачання. Мародерство почалося з 2-3 березня після відключення електроенергії. В першу чергу забирали продукти. Масове мародерство промислових товарів почалося вже в квітні, після початку окупації. Росіяни та деякі жителі Донецька, пов’язані з військовими ДНР, приїжджали в Маріуполь на вантажних машинах і вивозили усі цінні речі з закритих магазинів і офісів.

7 березня в маріупольських будинках відключили газ. Це значно погіршило гуманітарну ситуацію: люди вже не могли готувати їжу вдома та обігрівати свої квартири. Після цього місцеві жителі почали розкладати багаття на дворах і готувати на відкритому вогні.

Масова загибель жителів міста почалася 7-8 березня. Найбільше постраждав Лівобережний район, розташований у східній частині міста, за рікою Кальміус. Тоді й проявилася вся кривава жорстокість і нелюдяність російської армії. Вони обстрілювали та бомбили Маріуполь за сирійським сценарієм: незважаючи на ризик загибелі мирного населення.

Найбільше обстрілів та авіабомбардувань припало на період з 8 по 14 березня. Після 14 березня деякі околиці Маріуполя перейшли під контроль росіян, і бої перенеслися в центральну частину міста, а потім у бік “Азовсталі” та порту.

“Порт вони не чіпали. Думаю, порт вони залишили собі, тому що ви ж розумієте, що Азовське море в Росії мілководне, глибина 4-5 метрів, і далі вже Таганрозька затока. У нас глибина Азовського моря досягає 14 метрів – судна вільно можуть заходити. Думаю, вони це розуміли, тому отримали завдання знищити все, крім порту. Тому по порту практично немає прильотів. Єдине, куди прилетіло, — зернотермінал, щоб ми не брали звідти зерно, не мололи борошно і не пекли хліб”, — згадує мер міста Вадим Бойченко.

Починаючи з 15 березня, жителі міста почали самостійно евакуюватися з міста, пішки та на автомобілях. На цей час значна частина міста вже була під контролем росіян, тому бомбардування трохи вщухли. Протягом приблизно тижня можна було відносно безпечно виїхати в бік Запоріжжя. Тоді Маріуполь залишили приблизно 100 тисяч людей. Згодом росіяни закрили шлях евакуації в бік України та дозволили виїзд тільки до Росії.

Багато жителів міста загинули у своїх квартирах. Коли російська ракета потрапляла в будинок, часто це призводило до обвалу під’їзду або пожежі. Від ударної хвилі клинило двері і люди опинялись у вогняній пастці, не маючи можливості спуститися на нижні поверхи. Так у своїх квартирах живцем згоріли сотні мирних жителів. Ще тисячі загинули під завалами або від розльоту уламків, перебуваючи на вулиці.

Як мінімум, кілька сотень маріупольців були поховані живцем у підвалах своїх будинків. Якщо авіаудар потрапляв у під’їзд і перекриття будинку обвалювалися на нижні поверхи, то іноді це повністю блокувало вихід з підвалу для всіх, хто в ньому рятувався від обстрілів.

Свідчення про багаточисельні військові злочини росіян з’явилися вже після завершення оборони міста. Радник міського голови Павло Андрющенко в березні 2023 року повідомив, що під час розчищення руїн будинку за адресою вулиця Новоросійська, 16, у його підвалі знайшли приблизно 200 тіл загиблих маріупольців. Витягли і поховали лише приблизно 70 трупів: тільки ті, які були відносно цілими. Всіх інших загиблих вивезли разом з будівельним сміттям. Раніше, у травні 2022 року, схожу страшну знахідку виявили під час розбору завалів багатоповерхових будинків у районі приміської АЗС-2 по проспекту Миру. У підвалі зруйнованого будинку виявили кілька десятків тіл загиблих під завалами з високим ступенем розкладання.

Після Маріуполя росіяни проводили свої варварські штурми міст і на інших ділянках фронту. Варто згадати стерті з лиця землі Бахмут, Попасну, Мар’їнку і Авдіївку. Але в Бахмуті, Мар’їнці та Авдіївці жителі хоча б мали можливість евакуюватися, і в цих містах під час оборони певний час діяли пошуково-рятувальні служби. Винятком у цьому списку є тільки Попасна. За свідченням вцілілих, під час обстрілів цього маленького міста спостерігалася ситуація, схожа на Маріуполь, в результаті чого загинуло кілька сотень людей.

Весь світ облетіли страшні кадри наслідків авіаудару по Драматичному театру, де ховалися сотні людей. Російського пілота не зупинило навіть те, що на площі перед будівлею театру було написано великими літерами “ДЕТИ”. В результаті цього масового вбивства загинуло не менше 300 мирних жителів.

Трагедія Маріуполя сталася не тільки тому, що це місто опинилося на шляху армії, для якої життя мирних жителів нічого не варте. Ще однією причиною гуманітарної катастрофи стало оточення міста. На відміну від Бахмута і Авдіївки, маріупольці втратили можливість евакуюватися в безпечні регіони вже через два дні після початку війни, тому просто сиділи в своїх квартирах і підвалах, чекаючи смерті. Пошуково-рятувальна та пожежна служби в місті не працювали. Завали ніхто не розбирав. Швидка медична допомога перестала виїжджати на виклики. Люди, які отримали поранення від уламків, просто помирали від втрати крові.

За оцінкою головного лікаря обласної лікарні Маріуполя Олександра Ярошенка, кількість загиблих у місті становить приблизно 20 тисяч осіб. З цією цифрою погоджується і мер міста Вадим Бойченко. Точна кількість жертв невідома, оскільки російська влада ретельно приховує ці дані. Супутникові знімки Маріуполя і його околиць свідчать, що загиблих, яких після початку окупації почали збирати по вулицях і ексгумувати з імпровізованих поховань у дворах будинків, ховали переважно в братських могилах на чотирьох кладовищах поблизу населених пунктів Мангуш, Старий Крим, Виноградне і в самому Маріуполі.

Досліджуючи причини трагедії Маріуполя, слід приділити увагу діям не тільки російської армії, але і української. Те, що жорстокість росіян важко окреслити якимись межами, напевно ніхто не зважиться заперечити. Діставшись околиць міста, вони заблокували п’ятитисячне угруповання ЗСУ. Місто було приречене: вже через тиждень лінію фронту відсунули від Маріуполя майже на 100 кілометрів. Який сенс був руйнувати житлові будинки авіабомбами? У цих умовах Маріуполь рано чи пізно все одно би здався.

Що стосується дій української армії, то тут є кілька моментів, на які багато хто не бажає звертати увагу. Аналіз заяв і інтерв’ю, які давали деякі захисники Маріуполя під час оборони і після повернення з російського полону, дає підстави стверджувати, що дії керівництва полку “Азов” можна оцінити скоріше не як героїзм, а як авантюризм, що призвів до жахливих наслідків.

Військова наука, історія якої налічує багато сотень років, завжди чітко вказує, що командир військового підрозділу зобов’язаний докласти максимум зусиль, щоб його військо не потрапило в оточення. Якщо ж так сталося, що його підрозділ опинився в оточенні, то головним завданням командира має стати вихід з оточення для об’єднання з основними силами.

Що ж робив командир полку “Азов” Денис Прокопенко напередодні війни? Як стверджує його дружина Катерина, 14 лютого 2022 року, за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення, вони з чоловіком сиділи в маріупольському кафе і він їй розповідав, що розробляє план оборони Маріуполя.

Без сумніву, план оборони Маріуполя дуже необхідна річ, тим більше для військового командира, який знає або здогадується, що через кілька днів почнеться війна. Але план Дениса Прокопенка, швидше за все, полягав у тому, що полк “Азов” нікуди з Маріуполя не піде. Він навіть не допускав ймовірності того, що їм доведеться залишити місто заради оперативного маневру або для того, щоб не потрапити в оточення.

24 лютого, початок війни. Військові з полку “Азов” починають переносити запаси води та продуктів харчування в підземні бомбосховища “Азовсталі”. На цьому заводі площею 11 квадратних кілометрів побудовано 36 багаторівневих бомбосховищ, між якими існує кілька тунелів. За необхідності в них могли розміститися кілька тисяч людей. Того ж дня військові оглянули ще один велике металургійне підприємство Маріуполя – завод імені Ілліча. Ось як згадує ті події офіцер полку “Азов” Кирило Беркаль:

“Ми не отримали доступ до критичної інфраструктури. Ми просто отримали схеми пожежної безпеки і просто спланували на картах, що, як, хто буде діяти. З заводом ми познайомилися тільки 24 числа. Ми виконували бойове завдання зі стримування та відбиття атаки противника. Вони спочатку наступали з Волноваської траси, ми їх відбили. Противник змінив напрямок головного удару і почав охоплювати місто з західної сторони…”

8 травня 2022 року Денис Прокопенко, вже кілька тижнів перебуваючи в оточенні в бункері заводу “Азовсталь”, через супутниковий інтернет дав невелике інтерв’ю редактору “Української правди” Севгіль Мусаєвій. У ньому командир “Азова” підтвердив, що його рішення залишитися в Маріуполі, незважаючи на повне оточення, було цілком усвідомленим.

“Ми цілком усвідомлено пішли в цей котел. Розуміючи, що, згідно з планом оборони, потрібно буде вести кругову оборону в місті, і це, власне, так і сталося”, — заявив Прокопенко.

Ці слова не були сенсацією. Ще 26 лютого, о 10 годині ранку, тобто за дві доби до того, як російські війська перерізали трасу на Запоріжжя і завершили оточення міста, Прокопенко в Telegram-каналі “Азова” виклав відеозвернення, в якому заявив, що він наказує кожному бійцю полку “Азов” боротися “до останньої краплі крові”. Денис Прокопенко запевнив, що його полк разом із Національною гвардією України та іншими силовими структурами надійно обороняє місто Маріуполь.

Як можна оцінювати рішення командира “Азова”? Справді, Маріуполь можна було довго обороняти навіть проти переважаючих сил противника. Але тільки за наявності кількох умов: якщо захисники міста не знаходяться в оточенні, мають шляхи евакуації поранених, можливість поповнення боєприпасів і особового складу. 26 лютого, коли російські війська без проблем увійшли в Мелітополь, вже було зрозуміло, що до повного оточення Маріуполя залишаються лічені дні.

Щоб уникнути катастрофи 26-27 лютого 2022 року військове командування ЗСУ мало б дати наказ українським військам у Маріуполі терміново відступити з міста: або для об’єднання з основними силами, або для ведення бойових дій на захід від Маріуполя, щоб не допустити оточення. Судячи з усього, такого наказу не було. Ми не знаємо, як президент Зеленський, як Верховний головнокомандувач, втручався в роботу військових. Так чи інакше, Валерій Залужний, як Головнокомандувач ЗСУ, мав переконати Зеленського погодитися з тим, що Маріуполь потрібно терміново залишити.

З цього ребусу ми знаємо два складові елементи. Прокопенко, як командир українських військ у Маріуполі, дуже хотів повоювати в місті, навіть незважаючи на те, що оборона в повному оточенні заздалегідь приречена на поразку. Більше того: “Азов” перед початком оборони міста навіть не мав достатньої кількості військової техніки та боєкомплекту.

“В Азові було в 1-му батальйоні БТРів до 7 одиниць, у другому батальйоні 4-5 робочих МТЛБ, невелика кількість БТРів і бронеавтомобілів. (За штатом у батальйоні має бути 30 БТРів)… Максимум була укомплектована тільки одна рота в кожному батальйоні. Частина артилерії знаходилася на ремонті глибоко в тилу. Снарядів було катастрофічно мало”, – розповідає офіцер “Азова” Кирило Беркаль.

У Прокопенка була можливість почати оборону на дальніх підступах до Маріуполя, щоб не допустити оточення. Але полк “Азов” і 36-та бригада ЗСУ не вийшли з міста, а вирішили готуватися до боїв у міській забудові.

Зеленський, як показали подальші епізоди війни, все ж іноді втручався в рішення військових, навіть незважаючи на відсутність у нього необхідної компетенції. Наприклад, інформовані джерела стверджували, що президент був проти виведення військ із Сєвєродонецька і Бахмута, хоча військові наполягали на цьому. В результаті обидва міста все одно були захоплені росіянами через кілька місяців боїв у міській забудові. І в Сєвєродонецьку, і в Бахмуті українські війська зазнали важких втрат, як і росіяни. Але росіяни в Бахмуті кидали на штурм переважно ув’язнених, по яких ніхто особливо плакати не буде, а ЗСУ втрачали особовий склад регулярної армії.

Ми не знаємо, яку роль зіграв Залужний в тому, що 12-та бригада Національної гвардії, до складу якої входив “Азов”, і 36-та бригада морської піхоти ЗСУ залишилися в повному оточенні в Маріуполі. Денис Прокопенко після повернення з російського полону не дав жодного інтерв’ю, яке могло б прояснити цю ситуацію. Можна лише припустити, що в розмові між Прокопенком і Залужним командир “Азова” запевнив, що його підрозділ готовий захищати місто і відступати з Маріуполя не потрібно. Бравада та авантюризм Дениса Прокопенка стали саме тим ключовим фактором, який не дозволив Залужному і Зеленському прийняти єдине правильне рішення про відступ із міста.

На тлі катастрофи, спричиненої варварськими обстрілами міста з боку росіян, Прокопенко вирішив представити власну версію подій. За його словами, рішення залишитися в повному оточенні було виправданим, тому що таким чином українські війська відтягнули на себе велике угрупування сил противника і цим послабили тиск на ЗСУ на інших напрямках.

Результат оборони Маріуполя важко назвати вдалим. 20 тисяч загиблих мирних жителів. З приблизно 5000 українських військових половина загинула, інша половина потрапила в полон. З плюсів: не менше 4000 загиблих російських військових, включно з двома генералами.

>>> 49. Доля полонених

Зміст

Майже відразу після інавгурації, в травні 2019 року президент Володимир Зеленський призначив на посаду голови Служби безпеки України свого друга дитинства Івана Баканова. Якщо ви пам’ятаєте, Ваня та Вова не лише вчилися разом у школі, а й навіть жили в одному під’їзді багатоквартирного будинку в Кривому Розі.

Це призначення було суто політичним рішенням — глава держави хотів бачити на цій ключовій посаді людину, якій можна довіряти. Хоча у Баканова не було жодного досвіду роботи в правоохоронних органах чи на державній службі, суспільство сприйняло це призначення спокійно. Якщо естрадний комік став президентом, то його кадрові призначення точно нікого не здивують. Тим більше, що Іван Баканов на сцені не кривлявся, а працював у Зеленського директором “Кварталу 95”. Та й взагалі, зовні виглядав врівноваженою та інтелігентною людиною в окулярах.

У 2005 році Юлія Тимошенко, під час свого першого прем’єрства, пролобіювала на посаду голови СБУ свого найближчого соратника Олександра Турчинова. У нього тоді теж не було досвіду роботи в правоохоронних органах. Але Турчинов досить успішно зарекомендував себе на посаді голови Служби безпеки, якихось скандалів з ним не було. А через 9 років, після втечі Януковича, Турчинов навіть виконував обов’язки президента.

На відміну від Турчинова, результати керівництва СБУ Іваном Бакановим стали для України справжньою катастрофою. Призначені ним люди були не просто непрофесійними або корумпованими — він поставив на одну з керівних посад у СБУ російського агента Олега Кулініча, який передавав усю секретну інформацію до Москви і саботував роботу української спецслужби.

На думку журналіста Юрія Бутусова, швидше за все, Баканов отримав великий хабар за призначення Кулинича головою Управління СБУ в Криму (це управління базувалося в Херсоні, але відповідало за розвідувальну діяльність в окупованому росіянами Криму). Згідно з формальною процедурою, Кулініча призначили на цю посаду указом Зеленського, але його кандидатуру на розгляд президента вніс голова СБУ Іван Баканов.

Також важко чимось іншим, крім корупції, пояснити призначення головою Управління внутрішньої безпеки СБУ Андрія Наумова, який за день до початку війни втік з країни з сотнями тисяч доларів готівкою.

Щоб не обтяжувати читачів зайвими деталями, поясню наслідки діяльності Баканова максимально стисло. Олег Кулініч з моменту свого призначення у червні 2019 року до початку війни саботував агентурну діяльність СБУ в Криму і регулярно через месенджер Threema передавав секретну інформацію до Москви. Крім того, він дезінформував керівництво і лобіював призначення на посади в СБУ інших російських агентів. Імовірно, доповіді Кулініча, в яких він заперечував підготовку російських військ в Криму до нападу на Херсонську область, вплинули на рішення Зеленського.

Після початку війни Олег Кулініч миттєво виїхав з Херсона до Києва і деякий час працював помічником голови СБУ Івана Баканова з особливо важливих доручень. Влітку 2022 року його заарештували. У розпорядженні Державного бюро розслідувань (ДБР) є велика кількість аудіозаписів розмов Кулініча з Володимиром Сівковичем: колишнім соратником Януковича, який з 2014 року жив у Москві і працював на ФСБ.

Звідки з’явився цей російський агент і як йому вдалося зайняти такий високий пост у СБУ? Олег Кулініч народився у 1969 році в місті Сміла Черкаської області. З 1989 по 1994 рік навчався у Вищій школі КДБ СРСР, яку згодом перейменували на академію ФСБ Росії. Після цього він деякий час проходив військову службу у Федеральній службі контррозвідки РФ. У 1994 році Кулинич повернувся в Україну і до 2006 року працював у Службі безпеки України.

Згідно з Законом про люстрацію, ухваленому за президента Порошенка, в Україні заборонено призначати на державні посади людей, які проходили службу в російських спецслужбах після 1991 року. Проте цю пряму заборону проігнорував не лише Баканов, який вніс кандидатуру Кулініча на розгляд президента, але й Зеленський, який підписав указ про призначення. Обидва порушили закон і їхні дії стали причиною важких наслідків для обороноздатності держави.

Далі ще один цікавий штрих до портрету російського агента Олега Кулініча. Після звільнення з СБУ у 2006 році він став керівником одного з підприємств державної компанії “Енергоатом”, яку на той час очолював Андрій Деркач. Так, той самий Деркач, який у 2020 році активно брав участь у дискредитації кандидата у президенти США Джо Байдена і на якого потім були накладені американські санкції. Андрій Деркач також навчався в академії ФСБ у Москві, одночасно з Олегом Кулінічем.

За даними Державного бюро розслідувань, після свого призначення в Херсон Кулинич отримав доступ до всієї секретної інформації, що циркулювала в Службі безпеки України. Він отримував актуальні відомості про те, що обговорювалося на нарадах і що відбувалося в державі. Усю отриману інформацію Кулинич передавав Сівковичу через інтернет-месенджер, використовуючи для конспірації умовні позивні та назви.

Що стосується Андрія Наумова, ще одного зрадника, якого призначив Зеленський за поданням Івана Баканова, то його історія трохи інакша. Наумов до свого призначення в СБУ не мав жодного відношення до спецслужб. Якийсь час він працював у Генеральній прокуратурі, де займався матеріально-технічним забезпеченням, потім перейшов на роботу в Державне підприємство з управління Чорнобильською зоною. І ось майже одразу після перемоги Зеленського ця людина призначається керівником Головного управління внутрішньої безпеки СБУ. А через рік президент призначає Наумова першим заступником голови СБУ і дає йому перше в історії України нове військове звання – бригадний генерал СБУ. Це звання вигадали спеціально для переходу на стандарт НАТО. І першим за цим стандартом нагородили майбутнього зрадника.

Як виявилося, призначення Наумова лобіював Кулініч. Росіянам було важливо зняти з посади першого заступника голови СБУ Руслана Баранецького — відомого контррозвідника, у якого був немалий досвід роботи проти Росії. І, звісно, Кулінічу за підтримки Баканова це вдалося. 24 липня 2021 року Баранецького звільнили, а на його місце призначили Наумова.

Українські слідчі поки не мають доказів, що Андрій Наумов був російським агентом. Як вважає журналіст Юрій Бутусов, стрімкий кар’єрний зліт Наумова пояснюється тим, що він керував контрабандою на митниці і був “гаманцем” Івана Баканова. Частина грошей за ввіз або вивіз із України товарів без сплати державного мита йшла в “чорну касу”. Потім ці кошти витрачались на утримання партії Зеленського та інші операції, частину грошей брали собі учасники схем і їх покровителі.

23 лютого 2022 року, за кілька годин до російського вторгнення, Андрій Наумов виїхав на автомобілі за межі України. Після втечі він кілька місяців жив у Німеччині. Потім Наумову вдалося виїхати з Європейського Союзу в Сербію. Увесь цей час українська Генеральна прокуратура не проявляла жодного інтересу до оголошення Наумова в міжнародний розшук. 7 червня 2022 року Наумов був затриманий у Сербії під час перетину кордону з Північною Македонією.

У автомобілі BMW, на якому він намагався виїхати з Сербії, знайшли 600 тисяч євро готівкою, 125 тисяч доларів США і дорогоцінні камені, зокрема бриліанти. Разом з Наумовим у автомобілі перебував український підприємець, громадянин Німеччини Олександр Акст, фігурант декількох журналістських розслідувань щодо контрабанди сигарет з України в ЄС. 6 жовтня 2023 року сербський суд засудив Андрія Наумова до одного року позбавлення волі за відмивання грошей.

Олег Кулініч був затриманий ДБР спільно з СБУ 16 липня 2022 року. Російський агент провалився на переписці. Ймовірно, “надзахищений” месенджер Threema, в якому він переписувався з Сівковичем, був зламаний американськими спецслужбами або розробники програми надали їм бекдор. Потім американці передали інформацію про Кулинича українським колегам.

Аудіодокази слідчі долучили до кримінальної справи оригінальним способом: у ДБР заявили, що розмови Сівковича з Кулиничем правоохоронці знайшли на флешці під час обшуку в будинку в Києві на вулиці Передова 5, “на третьому поверсі в квартирі, де ніхто не проживав”. За версією ДБР, розмови з Кулиничем записував на свій iPhone сам Сівкович. Але як аудіозаписи розмов опинилися в київській квартирі, ніхто пояснити не може. Також правоохоронці знайшли в автомобілі Кулинича жорсткий диск, на якому знаходилося 7 аудіофайлів, повністю ідентичних тим, що знайшли в порожній квартирі.

На суді Кулинич визнав правдивість файлів на флешці. Але сам він і його адвокати стверджують, що спілкування з Сівковичем відбувалося начебто з метою отримання цінних агентурних даних для України.

Скандал з арештом Кулініча призвів до того, що Зеленський вже не міг тримати на цій посаді свого друга дитинства. Тим більше під час війни. 17 липня 2022 року президент відсторонив Баканова від керівництва СБУ за “невиконання (неналежне виконання) службових обов’язків, що призвело до людських жертв або інших тяжких наслідків, або створило загрозу настання таких наслідків”. Через два дні Верховна Рада затвердила звільнення.

Після відставки Івана Баканова його жодного разу не викликали на допит до слідчого, хоча він міг би надати багато цінної інформації у справі Кулініча. Більше того: Баканов просто зник на кілька місяців у невідомому напрямку. Лише рівно через рік після звільнення, 19 липня 2023 року він опублікував у соцмережах свіже фото з Полтави та повідомив про отримання посвідчення адвоката в Полтавській області.

Згідно з українським законодавством адвоката можна притягнути до кримінальної відповідальності лише за згодою обласного прокурора, Генерального прокурора або його заступника. Отримавши статус адвоката, Іван Баканов захистив себе від ризику арешту з боку неконтрольованого президентом Національного антикорупційного бюро. Подібна ситуація цілком могла статись, якби Наумов у Сербії раптом почав давати свідчення про контрабанду на митниці.

>>> 48. Трагедія Маріуполя – найбільша катастрофа Європи у XXI столітті

Зміст

Півторамільйонний Харків вважався одним з найбільш небезпечних напрямків оборони. Причина полягала в географічному розташуванні: місто знаходиться всього за 30 кілометрів від російського кордону. 20 січня додаткове занепокоєння додало зауваження Зеленського, який з невідомої причини публічно припустив, що “Харків може бути окупований”. Як виявилося, місто справді було на крок від окупації.

Вночі 24 лютого харків’яни прокинулись від вибухів. Близько п’ятої ранку росіяни почали обстрілювати з артилерії північно-східні житлові квартали. Паралельно почався наступ з боку російського кордону. Кілька невеликих сіл, які відділяли Харків від Росії, окупантів не зупинили. Як виявилося, ЗСУ не мали жодних укріплень на ближніх чи дальніх підступах до міста.

Російські війська з’явилися на окружній дорозі Харкова, з боку П’ятихаток і Циркунів, уже опівдні 24 лютого. Тут розпочався перший бій: українські військові спалили кілька одиниць ворожої бронетехніки. Тоді ж інформаційні агенції світу облетіли перші фотографії загиблих російських солдатів на фоні в’їздної стели з назвою міста.

Пізніше один із полонених росіян розповів, що в той день у них було завдання прорватися до центру Харкова, на площу Свободи, щоб захопити якусь адміністративну будівлю і повісити на ній російський прапор. Як і під Києвом, росіяни не очікували організованого опору.

25-26 лютого окупанти кілька разів заходили в місто з боку окружної дороги, але щоразу невдало. В перші дні війни вони просто не очікували, що Харків будуть так активно захищати.

26 лютого на автотрасі, що веде від Старого Салтова, українці розгромили цілу колону Росгвардії: мілітаризованої поліції, яка не мала важкого озброєння.

Через інтернет росіяни намагалися налякати захисників Харкова анонсом того, що вночі місто чекає нічна висадка з вертольотів тисяч десантників. Розрахунок цієї дезінформації був лише на те, що ЗСУ здадуть місто без бою. У підсумку ніякого десанту з вертольотів не було. Українські військові на той час вже мали на озброєнні переносні зенітні комплекси, як американські, так і радянські. Тому росіяни не наважилися ризикувати вертольотами.

Переломним днем оборони Харкова слід вважати 27 лютого, коли вранці в місто на бронеавтомобілях “Тигр” прорвалося кілька десятків російських спецпризначенців. До центру міста вони не доїхали, але їм вдалося захопити школу №134 і закріпитися в ній. Це стало їхньою роковою помилкою. В Харкові разом з поліцією та добровольцями перебувало від 30 до 40 тисяч українських військовослужбовців. Школу практично одразу було заблоковано, після чого її почали обстрілювати з танка. Через ще дві години в школі почалася пожежа і більшість росіян загинули. Кілька осіб здалися в полон.

Після подій 27 лютого російська армія вже не намагалася увійти в місто. Замість цього вони регулярно обстрілювали Харків з артилерії та ракет. Але ризик захоплення другого за чисельністю населення міста країни до того часу вже зник.

>>> 46. Таємничій радник з підриву мостів

Зміст

23 лютого 2022 року. За день до вторгнення на кордоні з Херсонською областю росіяни на своїх контрольно-пропускних пунктах без будь-яких пояснень припинили пропускати людей в Крим та назад. Ще раніше українські морпіхи помітили, що противник розміновує окуповану територію перед своїм КПП.

Того ж дня, 23 лютого, командування українських військ у Херсонській області отримало інформацію, що противник може здійснити провокацію: сам обстріляє хімічний завод “Титан”, розташований на контрольованій ним території, щоб звинуватити в цьому Україну. І цей випадок може бути використаний як аналог Гляйвіцької провокації 1939 року, коли Гітлер знайшов привід розпочати війну проти Польщі.

24 лютого, близько 4 години ранку, українські військові зафіксували в Криму зліт більше тридцяти військових літаків. Спочатку вони кружляли над територією півострова, очевидно, будуючись у бойовий порядок. Після цього літаки розлетілись над Азовським та Чорним морями та почали масований пуск ракет.

Перший ракетний удар припав на місця дислокації українських підрозділів, по командних пунктах, по стартових позиціях та пунктах управління ППО, по аеродрому в Мелітополі. Фактично, майже по всіх військових об’єктах в Херсонській та Запорізькій областях. О 4:30 ранку російські окупанти обстріляли ракетами “Калібр” Чорнобаївський аеропорт у Херсоні. Але на той момент українські вертольоти вже були переміщені в інші місця.

Приблизно в той же час українському командуванню надійшла інформація від командира 137-го батальйону полковника Римаренка. Він повідомив, що росіяни розпочали вогневий наліт, обстріл артилерією передових позицій ЗСУ на Каланчакському та Чонгарському КПП.

Провал оборони на півдні України мав катастрофічні наслідки. Незважаючи на те, що чисельно невеликі українські війська на кордоні з Кримом завзято чинили опір, росіянам без особливих зусиль вдалося прорвати оборону, вийти на оперативний простір, і вже о 10 годині ранку досягти міста Нова Каховка. Там вони захопили греблю Каховської ГЕС та систему споруд Північнокримського каналу, по якому постачається вода з Дніпра в Крим.

Того ж дня, 24 лютого, російські війська дісталися до Херсона. Приблизно об 11 годині ранку російський десант, висадившись з вертольотів, зайняв позиції в районі Антонівського мосту. Закріпитися їм не вдалося, оскільки вони ще не контролювали західну частину мосту в Херсоні, а зі сходу на міст проривалися українські підрозділи, які не хотіли потрапити в оточення на лівому березі Дніпра.

Близько 8 вечора, 24 лютого, танкова група ЗСУ знищила російських десантників біля Антонівського мосту та зайняла оборону. Після цього колона українських військ майже годину переходила по мосту з лівого на правий берег Дніпра.

Вночі з 24 на 25 лютого росіяни здійснили авіаналіт на позиції ЗСУ біля Антонівського моста, після чого розпочали штурм. Українці відступили вглиб Херсона.

Ранком 25 лютого з’явилася інформація, що російська армія перейшла Дніпро через греблю в Новій Каховці та рухається до Херсону по суші з північного сходу, в тил української оборони. ЗСУ довелося відступити до Чорнобаївки, а згодом у бік Миколаєва.

Окупанти не поспішали заходити в Херсон, віддаючи перевагу оточенню міста та просуванню до Миколаєва. Повністю обласний центр був захоплений 1 березня. Організованої оборони Херсона не було, за винятком несподіваного бою добровольців у Бузковому парку, на вулиці Нефтяників. Невелика група з декількох десятків місцевих чоловіків, за кілька днів до цього вступивших у територіальну оборону, намагалася зупинити російську колонну. Оскільки у них була тільки легка зброя (рушниці, кілька автоматів і коктейлі Молотова), ця спроба була заздалегідь приречена. Того дня в парку загинуло близько 30 бійців тероборони.

Варто зауважити, що 24-25 лютого українські війська досить успішно завдавали авіаударів по колонах російських військ у Херсонській області. На відео, опублікованих в інтернеті, можна побачити більше десяти одиниць знищеної військової техніки з літерою Z на дорозі між селом Раденськ та Олешками. Ще одна колона була знищена біля села Великі Копані. Також був бій на одній із вулиць міста Олешки.

Стратегічний план росіян полягав у швидкому просуванні до кордону з Молдовою. Тоді українські війська в Одеській області були б відрізані від основних сил у центрі країни. Якби це сталося, Україна втратила б усе чорноморське узбережжя. Швидкий наступ російських військ зазнав невдачі біля Миколаєва — наступного за Херсоном обласного центру.

Як згадує генерал ЗСУ Дмитро Марченко, коли він 25 лютого терміново прибув до Миколаєва, місто було охоплене панікою. На одній з вулиць у центрі міста він навіть побачив, як якийсь чоловік знімає з будинку синьо-жовтий український прапор. Коли Марченко, вийшовши з машини, запитав, чому він це робить, чоловік відповів: “Так вони вже Херсон взяли, завтра тут будуть!”

Окупанти наступали двома групами. Близько 2000 одиниць техніки, включаючи танки та броньовані машини, рушили з Херсона на Миколаїв. Друга група: ще 1200–1300 одиниць техніки, почала обхід на півночі в бік Молдови.

Про той хаос, що панував у перші дні війни, найкраще свідчить нарада військових у Миколаєві. Коли Марченко, якого відправили з Києва організувати оборону міста, запитав одного з командирів про його бойове завдання, той відповів: “Кругова оборона моєї військової частини”. Шокований генерал перепитав: “А хто місто буде захищати?”

Миколаїв був врятований від окупації дивом. Марченко зміг швидко побудувати укріплення на околицях за допомогою екскаваторів, зібраних з усього міста. На відстані 70 кілометрів від Миколаєва, біля міста Вознесенськ, бійці 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ підірвали міст через ріку Мертвовід. Це зупинило подальше просування механізованих колон ворога і не дозволило їм захопити Південноукраїнську АЕС. Закріпитися біля Вознесенська їм також не вдалося.

Максимальним досягненням росіян на цьому напрямку стала десантна операція в аеропорту Миколаєва. Але українські війська змогли вибити окупантів з аеропорту. Не виконавши наказ про оточення Миколаєва і вихід до кордону з Молдовою, росіяни повернулись назад у Херсонську область.

На іншому боці півдня України, у напрямку Бердянська та Маріуполя, події розгорталися більш драматично. Після коротких боїв на кордоні з Кримом росіяни прорвали оборону ЗСУ і через кілька годин вийшли до околиць Мелітополя. Варто зазначити, що на момент початку війни від Криму до Мелітополя взагалі не було українських військ. У самому місті знаходився невеликий гарнізон, якому вдалося на короткий час затримати росіян. Жодної бригади, яка могла б прикрити Маріуполь з боку Криму, поблизу Мелітополя або Бердянська не було.

26 лютого залишки українських військ відступили з Мелітополя на північ, у Василівку, а потім у село Кам’янське Запорізької області, де вони змогли закріпитися і не пустити ворога далі на північ, у Запоріжжя. Захоплення Мелітополя означало, що 500-тисячний Маріуполь приречений потрапити в оточення.

Чому українська армія не змогла зупинити ворога на півдні? Приблизно через рік після початку війни в українському суспільстві активно обговорювалася конспірологічна теорія про те, що кордон з Кримом був заздалегідь розмінований. І це зробили нібито за таємними домовленостями, досягнутими в Омані між Зеленським і Патрушевим, щоб росіяни могли безперешкодно окупувати так званий сухопутний коридор між Росією і Кримом. Деякі замість Зеленського на місце головного зрадника ставили Єрмака, але суть від цього особливо не змінювалася.

У 2023 році, коли журналісти почали активно досліджувати цю тему, версія про розмінування зникла. Мінні поля на кордоні з Кримом дійсно були, але це не означало, що ними був перекритий увесь кордон. Основна частина російських військ увірвалася в Херсонську область по асфальтованих дорогах, що з’єднують півострів Крим з материковою Україною.

Що стосується українських військових, то за їхньою версією, головна проблема оборони півдня полягала в нестачі особового складу. За словами генерал-майора Андрія Соколова, який у лютому 2022 року відповідав за південний напрямок, на момент вторгнення перевага росіян досягала 20 до 1. З Криму наступали приблизно 25 батальйонно-тактичних груп (20 тисяч військових) з підтримкою авіації. З боку ЗСУ кордон з півостровом захищали 1500–1600 людей. З них тільки 250 бійців у складі 137 батальйону морської піхоти знаходились безпосередньо на кордоні з Кримом.

Щоб зрозуміти, в якій складній ситуації опинились українські військові, достатньо сказати, що ці 250 військових із 137 батальйону були розділені на три взводи. Перший взвод (15-45 людей) знаходився на опорному пункті прямо перед мостом Чонгар. Другий взвод тримав позиції біля контрольно-пропускного пункту “Каланчак”. І третій взвод стояв у селі Каїри − контрольно-пропускному пункті “Чаплинка”, навпроти хімічного заводу “Титан”. Ось ці три взводи і зустрічали окупантів 24 лютого.

Хто винен у катастрофі на півдні? Військові, які з очевидних причин поки що не можуть публічно критикувати політичне керівництво, натякають на нестачу особового складу. План оборони передбачав, що південний напрямок мали захищати чотири бригади. Насправді на 24 лютого 2022 року кордон з Кримом захищала тільки одна бригада в неповному складі.

Зеленський категорично відмовлявся вводити в дію план оборони. Навіть не дивлячись на те, що, починаючи з листопада, розвідка США прямо вказувала, що Путін планує розпочати війну. Перша і головна причина, чому президент відмовився посилювати оборону, полягала у фінансах. 18 лютого, за 6 днів до початку повномасштабної війни, в інтерв’ю агенції новин “РБК-Україна” Зеленський відверто і з дитячою безпосередністю пояснив свою позицію: “Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги”. Інакше кажучи, Зеленський не хотів відмовлятися від корупційної схеми, сподіваючись, що все може якось заспокоїться. Путін просто лякає, а гроші — вони тут і зараз, варто тільки руку простягнути.

Друга причина катастрофи на півдні полягала в неправильній стратегії оборони цього напрямку. За словами генерал-майора Соколова, стратегічна лінія оборони мала проходити по Дніпру. Підрив Антонівського мосту міг, принаймні, на кілька днів зупинити російські війська перед Херсоном. За ці дні можна було стабілізувати ситуацію та підтягнути резерви. Але Антонівський міст навіть не був замінований. Чия в цьому вина? Деякі вважають, що за це повинен нести відповідальність командувач Об’єднаними силами генерал-лейтенант Сергій Наєв. Інші звинувачують Офіс президента, який заборонив підривати мости без їхнього наказу.

Аналіз воєнних дій 2023 року показав, що на Запорізькому напрямку росіянам вистачило півроку, щоб побудувати неприступну лінію оборони з численними мінними полями та системою укріплень у кілька рівнів. Все це могло бути побудовано і на кордоні з Кримом. Тим більше що географічне становище для оборони там набагато більш сприятливе, ніж на Запоріжжі. Проте до моменту вторгнення нічого подібного українська армія так і не побудувала. Генерал Соколов пояснює це тим, що земельні ділянки, на яких потрібно було будувати систему укріплень на кордоні з Кримом, знаходились у приватній власності. Без запровадження воєнного стану армія не мала права користуватися ними або мінувати. Вводити воєнний стан або план оборони мав право тільки президент.

Наявних тоді сил для оборони півдня було вкрай недостатньо. Вирішити цю проблему можна було тільки посиленням мобілізації. І знову ж таки, наказ про це міг дати лише Верховний головнокомандувач — президент Зеленський. Ні Залужний, ні Наєв, ні міністр оборони Резніков не мали таких повноважень.

Перекидання військ на південь з інших напрямків було неможливим. Військ не вистачало всюди, а не тільки біля кордону з Кримом. Київ прикривала лише одна 72-га бригада. Харків, друге за чисельністю місто України, прикривала також одна 92-га бригада. Забирати війська з Донбасу було надзвичайно ризиковано, оскільки головний удар чекали саме там.

Додаткова мобілізація, від якої відмовився Зеленський, могла врятувати і Мелітополь, і Маріуполь. Але її не провели. На думку українського президента, будівництво доріг було важливіше, ніж підготовка до війни.

>>> 45. Як Харків врятували від окупації

Зміст