Автор: admin

Здавалося б, після початку повномасштабного вторгнення оточення Зеленського мало б відмовитися від сумнівних схем розподілу бюджетних коштів. Однак ні введення воєнного стану, ні навіть істотне скорочення податкових надходжень їх не зупинили.

Перевірена схема крадіжки бюджетних коштів — на ремонті доріг, нікуди не зникла. Навіть у перші місяці війни, коли вирішувалася доля країни, а окупанти стояли під Києвом, уряд своєчасно виділяв гроші приватним будівельним компаніям. У 2022 році на дороги витратили 95 млрд гривень (приблизно 2,5 млрд доларів).

Без сумніву, ремонт доріг у країні необхідний. Питання викликає лише те, що у зв’язку з введенням воєнного стану підрядників почали обирати за прямим договором, без проведення відкритого тендеру. Кошторис проекту не публікувався — також у зв’язку з воєнним станом. В українських реаліях це дуже часто призводило до корупції, і, відповідно, до втрат державного бюджету. В багатьох випадках у документацію проекту включали будівельні матеріали за значно завищеними цінами. Те, що на ремонт доріг виділяли кошти на тлі кривавих боїв у різних частинах країни, коли українська армія гостро потребувала боєприпасів, — це вже інше питання.

Як не дивно, але війна розширила можливості для корупції. Окупація Маріуполя з його металургійними заводами, проблеми з експортом товарів через чорноморські порти та вимушена еміграція кількох мільйонів громадян дуже негативно вплинули на податкові надходження. Але втрати бюджету майже повністю компенсували союзники України. США, Канада, Німеччина, Великобританія, Японія та інші країни почали виділяти не лише військову, але й фінансову допомогу. Це врятувало українську економіку та дозволило закрити дефіцит державного бюджету навіть в умовах багаторазового збільшення бюджету Міністерства оборони.

Нова схема крадіжки державних коштів була пов’язана з військовими закупівлями. Різке збільшення чисельності Збройних сил України вимагало постачання великих обсягів різних товарів: від продуктів харчування до одягу, палива та боєприпасів. За словами Дани Ярової, члена Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони, масштабні крадіжки безпосередньо пов’язані з постановою уряду від 28 лютого 2022 року, яка спростила процедури закупівель для оборонного відомства. Згідно з цією постановою, яка діяла до літа 2023 року, усі закупівлі, раніше проведені через відкриті тендери, перейшли на прямі договори.

Довгий час українське суспільство лише підозрювало, що в оборонному відомстві можливі великі крадіжки на закупівлях. Але в січні 2023 року журналіст “Дзеркала тижня” Юрій Ніколов звинуватив керівництво Міністерства оборони в масштабних зловживаннях, спираючись вже на конкретні факти. Він опублікував документи, що свідчать про те, що для армії закуповували курячі яйця по 17 грн за штуку, тоді як роздрібна ціна в магазинах становила 6-7 грн за штуку, а оптова — 4-5 грн. Картоплю замовили по 22 грн за кілограм, хоча роздрібна ціна в магазинах не перевищувала 8-9 грн.

Новина про курячі яйця обурила українських користувачів соцмереж. Якщо в цінах на військове обладнання мало хто розбирався, то скільки коштують яйця в магазинах, знав кожен. І що найголовніше, суспільство нарешті почало здогадуватися, що масштаби корупції в Міноборони обчислюються в мільярдах і не обмежуються лише курячими яйцями.

Міністр оборони Олексій Резніков відреагував на скандал, відкинувши будь-які звинувачення в корупції. При цьому він зробив це дуже дивно. За його словами, журналісти неправильно все зрозуміли, і висока ціна на яйця пояснюється тим, що 170 гривень — це ціна не за 10 штук, як продають в магазинах, а за кілограм яєць. Крім того, журналісти не врахували доставку.

Виправдання Резнікова лише додали масла в огонь. Його швидко спіймали на брехні. Тендерна документація підтвердила, що в ній вказана ціна за 10 яєць, адже в Україні яйця ніколи не продавали кілограмами. Результатом цього скандалу стало те, що журналісти, опозиційні політики та Національне антикорупційне бюро почали ретельніше вивчати, як Міністерство оборони витрачає гроші.

Обсяги виділених коштів були дуже великі. Бюджет Міноборони у 2022-2023 роках становив приблизно половину всього державного бюджету і майже повністю покривався за рахунок західної фінансової допомоги.

Аудит, проведений в січні 2023 року, через два тижні після публікації статті про ціну курячих яєць, показав, що Міністерство оборони виділило більше 13 мільярдів гривень (370 млн доларів) на закупівлю продуктів для військовослужбовців за цінами в два-три рази дорожче, ніж у магазинах Києва. І це були лише продукти харчування для деяких військових частин у тилу. Далі почали відкриватися факти закупівлі за завищеними цінами військової форми та бронежилетів у перші місяці війни. Товарознавча експертиза показала, що ціна в 43 тисячі грн за бронежилет 4-го класу за курсом 29 грн/долар була в рази більшою за тодішні ціни.

Щоб задовольнити спрагу суспільства до справедливості, 2 лютого 2023 року був заарештований заступник міністра оборони В’ячеслав Шаповалов і керівник департаменту закупівель Богдан Хмельницький. Станом на липень 2024 року Шаповалов досі перебуває в слідчому ізоляторі та готується до суду. Хмельницького випустили на волю.

На думку Дани Ярової, скандал з курячими яйцями та військовою формою — це лише незначний епізод у величезному морі корупції. Наймасштабніші зловживання відбувалися на закупівлях озброєнь у 2022 році. Тоді Міністерство оборони роздало десятки мільярдів гривень сумнівним фірмам, частина з яких просто вкрала гроші і не поставила в Україну замовлені озброєння та боєприпаси.

Наприкінці 2023 року стало відомо, що з початку повномасштабної війни сума простроченої дебіторської заборгованості за контрактами Міноборони склала 36,3 млрд грн. Тобто держава перерахувала гроші постачальнику, але обіцяний товар не отримала. Для порівняння, 36,3 млрд грн — це майже 3000 канадських бронемашин Senator, які могли б врятувати тисячі життів військових. Або близько 5000 протитанкових ракетних комплексів FGM-148 Javelin.

Слід звернути увагу, що заарештований заступник міністра оборони В’ячеслав Шаповалов мав тісні зв’язки з міністром Резніковим. Раніше він був його заступником у Міністерстві реінтеграції. Після підвищення Резніков забрав його до себе в Міноборони і знову зробив своїм заступником, давши Шаповалову можливість керувати закупівлями для армії.

У 2015-2017 роках, коли Резніков був секретарем Київської міської ради, Шаповалов займався будівельними питаннями, обіймаючи посаду заступника голови Київської обласної адміністрації. У той час зять Резнікова Дмитро Штейнгауз отримав від обласної ради велику земельну ділянку в Броварах під Києвом площею 80 гектарів і почав на ній житлове забудову.

Незважаючи на скандал з Шаповаловим, президент Зеленський довго тримав Олексія Резнікова на посаді міністра. У відставку його відправили лише 5 вересня 2023 року. Після яєчного скандалу оприлюднення фактів корупції в оборонному відомстві суттєво почастішали. Крім того, Резніков проявив себе досить слабким керівником міністерства. Він провалив таке важливе питання, як постачання в армію малих дронів, зневажливо заявивши в грудні 2022 року, що “весільні дрони нам не потрібні”. Але вже через кілька місяців виявилося, що дрони відіграють дуже важливу роль на лінії фронту. Наприкінці 2023 року українські військові настільки вправно навчилися використовувати FPV-дрони, що на деяких ділянках вони успішно заміняли артилерію, стримуючи наступ піхотних груп противника.

Оскільки більша частина інформації про закупівлі озброєнь все ще залишається військовою таємницею, у журналістів немає можливості перевірити, як розподілялися державні кошти. Настороженість викликають два факти. У червні 2022 року, коли Україна завдяки західній допомозі починає величезними темпами купувати озброєння, керівником нового державного підприємства “Агентство оборонних закупівель” був призначений Денис Шарапов — колишній бізнес-партнер голови Офісу президента Андрія Єрмака. Колись вони разом очолювали компанію “Медійна група європейського партнерства”, але в 2018 році обидва вийшли зі складу її засновників.

Нова агенція отримала повноваження розпоряджатися всіма коштами Міноборони, передбаченими для закупівель озброєння та військової техніки. На початок 2023 року державне підприємство, підконтрольне Шарапову та Єрмаку, витратило 355 млрд грн бюджетних коштів (приблизно 9 мільярдів доларів). Це майже чверть усіх доходів річного бюджету України.

Як стверджують джерела видання “Дзеркало тижня”, після скандалу з Шаповаловим Єрмак і Шарапов відійшли від закупівель озброєння. Але дані про те, як проходили воєнні закупівлі у 2022 році, нікуди не зникли. Є всі підстави вважати, що значна частина грошей була просто розкрадена. Найкращим підтвердженням цьому є загальний обсяг простроченої дебіторської заборгованості Міноборони.

Щоб захистити інформацію про корупцію під час закупівлі озброєнь, 21 грудня 2023 року Верховна Рада, підконтрольна Зеленському, обрала Ольгу Піщанську до складу Рахункової палати України, а наступного місяця, незважаючи на позицію західних партнерів, її призначили головою цієї установи. Дійшло навіть до того, що в Київ прибула спецпредставник США з економічного відновлення України Пенні Пріцкер. Вона ще раз намагалася переконати українських чиновників скасувати сумнівне призначення Ольги Піщанської. Але на Офіс президента Зеленського ця порада ніяк не вплинула. Піщанську ще з вересня 2023 року готували на посаду голови Фонду держмайна замість Рустема Умерова, який очолив Міноборони після відставки Резнікова. І відмовлятися від свого наміру Зеленський не бажав.

У 2020-23 роках Ольга Піщанська очолювала Антимонопольний комітет. Як з’ясувалося, під час її керівництва ця установа “пробачила” компаніям Ігоря Коломойського штрафів майже на 5 мільярдів гривень.

І, нарешті, найголовніший факт, який все пояснює. Сестра Ольги Піщанської Світлана — давня подруга і сусідка Зеленського, ще з далекого дитинства в Кривому Розі. Як вона сама розповідає, “ми виросли в одному дворі”. У липні 2019 року на Світлану Піщанську була оформлена італійська компанія, якій належала 15-кімнатна вілла Володимира Зеленського на узбережжі італійського курорту Форте-дей-Мармі. У 2019 році ця нерухомість була внесена до декларації президента, однак наступного року її вже в ній не було , оскільки вілла формально отримала нового власника.

>>> 54. Міфологізація ролі Зеленського у війні

Зміст

Як відомо, рішення про вторгнення в Україну базувалося на помилкових розвідувальних даних. Надії Путіна на блискавичний наступ не виправдалися. Київ не було взято “за три дні”, ЗСУ тримали оборону, афганський сценарій не спрацював. Кремль зіткнувся з тривалою кривавою війною, до якої не був готовий. І хоча в 2023 році російська армія більш-менш адаптувалася до ситуації, вона все одно не була готова вести довготривалу війну. Попри все бажання Володимира Путіна знищити Україну, він не міг цього зробити просто через брак військової техніки та артилерії.

Згідно зі звітом Міжнародного інституту стратегічних досліджень (The International Institute for Strategic Studies) від 13 лютого 2024 року, за два роки війни Росія втратила не менше 3000 танків. Поповнення армії здійснюється переважно зі складів, за рахунок модернізації старої техніки 60-70-х років. Власне виробництво нових танків у Росії оцінюється на рівні 200 одиниць на рік. Але лише в 2023 році російська армія втратила 1120 танків.

Схожа картина спостерігається з легкою бронетехнікою та артилерією. Росія витрачає на війні в кілька разів більше, ніж здатна виробляти. Що стосується модернізації старих танків, то їх запаси далеко не нескінченні, і їх не можна вичерпати до нуля. Так, у Путіна немає особливих проблем з мобілізаційним ресурсом, але не можна вести війну лише за рахунок піхоти та переваги в авіації. Потрібна артилерійська підтримка та бронетехніка.

Щоб підтримувати інтенсивність бойових дій, у вересні 2023 року Путіну довелося особисто просити лідера КНДР Кім Чен Ина про постачання артилерійських снарядів. За оцінками експертів, північнокорейський режим поставив Росії не більше 2 мільйонів снарядів. Цього вистачило лише на кілька місяців боїв.

Про те, що з запасами бронетехніки в Росії не все добре, говорить хоча б той факт, що в квітні 2024 року командування російської армії було змушене терміново перекинути в район Авдіївки 49 одиниць БТР з Азербайджану. Ці бронемашини зі складу 15 окремої мотострілецької бригади ЗС РФ перебували в Нагірному Карабаху. Після того, як під тиском влади Азербайджану Кремль погодився вивести свої війська з цього регіону, їх буквально з коліс перекинули в Україну підтримувати наступ.

З осені 2022 року Кремль почав активно та регулярно пропонувати Україні та Заходу заморозку воєнних дій. В ідеалі війна для Путіна мала б припинитися шляхом переговорів, під час яких Україна погодиться з низкою вимог: від невступу в НАТО до територіальних поступок. Якщо ж Україна не готова до повноцінного політичного врегулювання війни, то Росія погоджується і на тимчасове припинення вогню за фактичною лінією фронту.

Незважаючи на те, що публічно Путін та глава російського МЗС Лавров неодноразово заявляли, що головна мета спеціальної військової операції полягає в отриманні гарантій безпеки для Росії, це не зовсім так. Розмови про розширення НАТО – це формальна і далеко не головна причина війни. Після того, як спроба повалити уряд у Києві зазнала невдачі, основною метою російського президента стало утримання захоплених територій та міжнародне визнання “нових кордонів” Росії.

Чого хоче Путін станом на липень 2024 року? Як і раніше, суть його пропозиції – мир в обмін на території. Після двох років війни Кремль готовий піти навіть на часткові поступки. Україна має визнати російську юрисдикцію над Кримом та Донбасом, а взамін Путін готовий віддати Києву окуповані території Херсонської та Запорізької областей. До того ж Україна має відмовитися від вступу в НАТО, а Росія не буде перешкоджати вступу України в Європейський союз.

Можливо, такі люди, як Дональд Трамп, могли б вважати подібну пропозицію непоганим варіантом. Врешті-решт, Україна втрачає лише три регіони з 25. Однак, ця думка базується на нерозумінні норм українського законодавства. Як я вже згадував раніше, Зеленський не має повноважень змінювати територіальну цілісність України. Зміна кордонів можлива лише шляхом ухвалення нової Конституції, без Криму і Донбасу, або зміни чинної Конституції. В обох випадках потрібна конституційна більшість у 300 депутатів і, як мінімум, півроку на всю процедуру. Але головна проблема полягає в тому, що українське суспільство вкрай негативно ставиться до перспектив переговорів з Путіним і, тим більше, до відмови від частини територій. Тому варіант Кремля узгодити на карті і законодавчо затвердити новий кордон неможливий.

Найбільш ймовірний варіант завершення війни між Росією і Україною – це заморожений конфлікт на зразок Північної і Південної Кореї. Також цілком можливо, що війна рано чи пізно перейде в фазу низької інтенсивності, під час якої обидві армії час від часу обмінюються обстрілами, але лінія фронту при цьому не змінюється.

Важливо розуміти, що раптова смерть чи відсторонення від влади Путіна може кардинально змінити всю ситуацію. Незалежно від того, хто прийде до влади після Путіна, ця людина, швидше за все, зупинить бойові дії і спробує укласти перемир’я на більш вигідних для України умовах. Не слід забувати, що в основі цієї війни лежать імперські амбіції виключно однієї людини – Володимира Путіна. До 24 лютого російська еліта в цілому не поділяла його експансіоністські плани, але була змушена підкоритися рішенню свого лідера

Більш вигідні для України умови завершення війни, які можуть виникнути після смерті Путіна, полягають в так званому гонконгському сценарії. У рамках нормалізації відносин з Україною і Заходом, Росія виводить свої війська з усієї або більшої частини окупованих територій, за винятком Криму або Севастополя. Кримський півострів (або лише Севастополь) передається Росії в оренду на 49 або 99 років, після чого він повертається під юрисдикцію України, як Гонконг Китаю.

Ймовірно, подібний варіант завершення війни знайде чимало противників у Києві, які наполягають на повному відновленні територіальної цілісності в межах 1991 року. Але варто нагадати, що на момент написання цих рядків Україна не має можливості повернути Крим військовим шляхом, принаймні, в найближчому майбутньому. А перспективи деокупації всієї території Донбасу з кожним місяцем стають все примарнішими.

Найоптимальніший варіант для України зараз полягає в продовженні військових дій, з розширенням ударів по військовій та промисловій інфраструктурі в Росії. Для цього українська влада має значно збільшити власне виробництво ракет та ударних безпілотників. Замороження військових дій за існуючою лінією фронту для України не дуже вигідне, оскільки це дасть Путіну вкрай необхідний перепочинок для відновлення військового потенціалу. Війна може відновитися через два або три роки, але російська армія до нової фази воєнних дій прийде більш підготовленою.

Покладатися у всьому на західних союзників не варто, враховуючи, з якими труднощами в квітні 2024 року в Конгресі США пройшло голосування з виділення допомоги для України. Крім того, не слід виключати, що найближчими роками в деяких країнах Західної Європи до влади можуть прийти політики, менш дружелюбно налаштовані до надання військової та фінансової допомоги Києву.

>>> 53. Корупція під час війни. Гроші сильніші за страх

Зміст

Здавалося, успішна осіння кампанія 2022 року, під час якої українська армія звільнила значні території Херсонської та Харківської областей, має всі шанси продовжитися. Хоч і з запізненням, ЗСУ почали отримувати від США та інших західних союзників сучасну артилерію та ракети малої дальності. Особливо ефектно себе показали M142 HIMARS – високомобільні ракетні системи з супутниковим наведенням. На той час, до початку застосування керованих авіабомб, росіяни програвали у високоточній зброї.

Ще однією перевагою ЗСУ стали FPV-дрони. Вперше їх почали активно застосовувати влітку 2022 року. А вже до осені легкі маневрені дрони з вибухівкою за своїм значенням у бойових діях стали майже рівноцінні артилерії. Щоправда, росіяни швидко скопіювали нову технологію і через кілька місяців скоротили відставання в застосуванні FPV-дронів.

У січні 2023 року ЗСУ зіткнулися з серйозною проблемою. Російське командування змінило тактику бойових дій. Вперше це стало помітно на Донбасі, під час атак на міста Соледар та Бахмут. Для штурму українських позицій окупанти почали використовувати малі піхотні групи, сформовані переважно з колишніх в’язнів.

Літом 2022 року, під час боїв за Сєвєродонецьк і Лисичанськ, російська армія досягала успіху завдяки багаторазовій перевазі в артилерії. Така тактика була результативною, але не могла тривати нескінченно. За перший рік бойових дій Росія витратила близько 10 мільйонів артилерійських снарядів при власному виробництві не більше 2 мільйонів на рік. Використання піхоти дозволило не виснажувати запаси артилерії до критичного мінімуму. А оскільки штурмовиками були ув’язнені російських тюрем, питання втрат під час штурмів мало кого хвилювало.

У новій тактиці ведення війни Путіну дуже допоміг Євген Пригожин: давній його знайомий ще з Санкт-Петербурга. Раніше Пригожин не раз виконував для Кремля різні делікатні доручення. Саме йому належала знаменита ботоферма “російських тролів” в Ольгіно, яка зіграла важливу роль у виборах президента США 2016 року. Також Пригожин за допомогою своєї приватної військової компанії “Вагнер” підтримував сирійського диктатора Башара Асада та африканські режими, дружні Росії.

Для участі у війні проти України Пригожину надали майже необмежені повноваження. Щоб збільшити чисельність ПВК “Вагнер” він особисто відвідував виправні колонії, агітуючи ув’язнених підписати контракт. Вертоліт з Пригожиним на борту літав майже по всій Росії, навіть у віддалені райони Сибіру та Далекого Сходу. Злодіям, вбивцям та ґвалтівникам пропонували свободу після 6 місяців участі в бойових діях. Також ув’язненим обіцяли платити по 200 тисяч рублів на місяць (близько 2200 доларів).

За словами Пригожина, шанс загинути за півроку бойових дій становив 15%. Звісно, ця цифра виявилася значно заниженою. 19 липня 2023 року один з командирів ПВК з позивним “Маркс” у Telegram-каналі “Разгрузка Вагнера” заявив, що з 78 тисяч людей, які брали участь у бойових діях, на момент завершення боїв за Бахмут (травень 2023 року) загинуло 22 тисячі, ще 40 тисяч отримали поранення.

Ув’язнені серед бійців Вагнера становили більшість – 49 тисяч людей. Якщо спиратися на дані самих окупантів, то смертність штурмовиків ПВК “Вагнер” в Україні досягла 28%. За даними Міністерства оборони Великобританії, серед засуджених, завербованих Пригожиним, живих залишилося близько 50%.

При атаках на українські позиції найманці “Вагнер” майже не забезпечувалися прикриттям бронетехніки та артилерійською підтримкою. Це призводило до великих втрат у штурмових групах, але частина виживших досягала цілі. Навіть якщо 9 з 10 “м’ясних штурмів” закінчувалися невдачею, десятий штурм призводив до успіху, і українці залишали свої позиції.

У ПВК “Вагнер” була ще одна особливість: колишнім засудженим під загрозою розстрілу заборонялося відступати. В українських Telegram-каналах опубліковано багато відео з допитами полонених вагнерівців, на яких вони розповідали про випадки, коли командири ПВК розстрілювали або забивали до смерті своїх же солдатів.

Події під Бахмутом показали, що українська армія не могла ефективно протистояти подібній тактиці ведення війни. В результаті, вперше за кілька місяців ЗСУ почали відступати. 12 січня 2023 року був залишений Соледар, ще через три місяці жорстоких боїв українські військові відступили з Бахмута.

Незважаючи на невдачі на Донбасі, в цілому українці досить оптимістично дивилися на перспективи війни. У квітні і травні 2023 року їхні надії були пов’язані з майбутнім контрнаступом на півдні, в Запорізькій області. Але він завершився невдачею. ЗСУ не змогли прорвати міцну лінію оборони противника. Після кількох місяців відносного затишшя, у жовтні 2023 року росіяни розпочали власну наступальну операцію: в районі міста Авдіївка, за 15 км на захід від Донецька.

Оборона Авдіївки виявила нову проблему української армії: відсутність добре підготовленої другої лінії оборони. На відміну від росіян, які в червні 2023 року успішно відбили контрнаступ ЗСУ завдяки мінним полям та багатокілометровим окопам, нічого подібного у українців не було. І якщо відсутність мінних полів можна було списати на нестачу мін, то відсутність окопів другої та третьої ліній оборони в районі Авдіївки важко чимось пояснити. Їх просто не викопали.

Не маючи технологічної переваги у високоточній реактивній артилерії, росіяни почали широко застосовувати керовані авіаційні бомби з бойовою частиною від 250 до 1500 кілограмів. Це дозволило російській авіації вести бомбардування з відстані більше 40 кілометрів, не входячи в зону ураження українських систем ППО.

Підсумком кривавих боїв в Авдіївці та прилеглих селах став відступ ЗСУ на менш вигідні позиції. Після захоплення цього міста 17 лютого 2024 року росіяни не змогли глибоко прорвати фронт, як це зробили українські військові на Харківщині, але в цілому ситуація значно погіршилася. Майже на всіх ділянках фронту, крім Херсонської області, ЗСУ перейшли до глухої оборони. На деяких ділянках українська армія вимушено відступила на 20-30 кілометрів. Станом на липень 2024 року перспективи для звільнення окупованих територій не проглядаються.

>>> 52. Як може завершитись війна в Україні?

Зміст

Після подій у Маріуполі основні бойові дії перемістились в Луганську область. У травні 2022 року російські війська активізували наступ на 250-тисячну Сєвєродонецьку агломерацію. Понад місяць, спочатку в Рубіжному, а потім у Сєвєродонецьку тривали криваві вуличні бої. Хоча обидві сторони мали приблизно рівні сили в піхоті, у росіян була багаторазова перевага в артилерійських снарядах (не менше 10 до 1). Це й вирішило результат битви.

14 червня 2022 року окупанти встановили контроль над більшою частиною Сєвєродонецька. Через 10 днів українські військові відступили з міста. Здавалося, що вони зможуть вести тривалу оборону в сусідньому Лисичанську, який відділений від Сєвєродонецька річкою і розташований на більш високому правому березі. Але на той час росіяни досягли успіхів на південь від міста, що створило загрозу оточення. 28 червня українські війська почали відхід з Лисичанська. Через 4 дні окупанти заявили про його захоплення.

Після падіння Лисичанська Кремль оголосив про повний контроль над всією Луганською областю. Святкуючи перемогу, Путін наказав дати невеликий відпочинок солдатам, які воювали на цій ділянці фронту.

В липні та серпні 2022 року на війні спостерігалося відносне затишшя. Метою російської армії на Донбасі було захоплення Слов’янська та Краматорська, але можливості для цього у них були обмежені. Наприкінці липня Кремль заявив про намір провести на окупованих територіях референдуми про приєднання до Росії. У Путіна сподівалися, що результати голосування, запланованого на 11 вересня, призведуть до замороження військових дій. Нібито після формального приєднання захоплених територій до Росії, українське керівництво побоїться розпочати наступ з метою їх відвоювання.

Щоб ще більше налякати Київ, колишній президент Росії Дмитро Медведєв у своєму Telegram-каналі пригрозив застосувати ядерну зброю, якщо українська армія спробує “напасти” на нові російські території. Як показали подальші події, цей блеф нікого не зупинив. Командування ЗСУ готувалося до наступу, головною метою якого мало стати звільнення Херсона.

Вперше з початку війни українці успішно застосували дезінформацію. В липні та серпні 2022 року українські політики регулярно повідомляли про те, що основним ударом ЗСУ стануть позиції окупантів на правому березі Дніпра.

9 липня віце-прем’єр Ірина Верещук по національному телебаченню закликала мешканців Херсонської та Запорізької областей залишити свої домівки в зв’язку з майбутнім наступом українських військ. Мешканцям окупованого Херсона радили терміново підготувати для себе укриття.

У той же день, 9 липня, президент Володимир Зеленський публічно наказав оперативному командуванню “Південь” повернути окуповані території. 24 липня чиновник Херсонської ОДА Сергій Хлань заявив, що “до вересня Херсонщина обов’язково буде звільнена, і всі плани окупантів проваляться”.

Розрахунок виявився вірним. Російське командування почало поспішно посилювати свою групування на правому березі. І оскільки окупанти тоді володіли досить обмеженими ресурсами, це посилення відбувалося за рахунок ослаблення інших ділянок фронту.

В липні та серпні українська армія справді звільнила кілька сіл на правому березі, але ніякого великого прориву не сталося. Наступ проходив дуже важко. Тим часом бої раптово активізувалися на зовсім іншій ділянці фронту: в Харківській області. 6 вересня ЗСУ прорвали фронт у районі міста Балаклія і за тиждень звільнили велику територію: близько 6000 квадратних кілометрів, включно з містами Куп’янськ та Ізюм. Через кілька днів були звільнені також міста Лиман і Святогірськ.

За словами російських воєнних блогерів, українські військові знайшли найменш захищену ділянку російської оборони, прорвали її та на легкій бронетехніці почали швидко просуватися вглиб території, намагаючись не ввязуватися в бої. Через загрозу оточення окупанти поспішно залишили вищеперераховані міста, покинувши на своїх позиціях близько 200 танків та іншу бронетехніку.

Оскільки фронт впав, подальша інтрига полягала лише в тому, на якому рубежі зупиняться наступаючі українські війська. Імпульс наступу почав згасати через два тижні. На жаль, ЗСУ не вистачило сил звільнити міста Сватове і Кремінна в Луганській області. До обох міст вони не дійшли приблизно 10 кілометрів. На той час росіяни отримали допомогу резервів, лінія фронту стабілізувалася.

Що стосується наступу на Херсон, то він йшов також по не зовсім очікуваному сценарію. Українські військові вирішили сконцентруватися не на лобових атаках, а на ракетних ударах по логістиці, командних пунктах і системах забезпечення. У цьому їм надали неоціненну послугу американські системи HIMARS. Тоді росіяни не могли нічого подібного протиставити, тому ситуація для них на правому березі Дніпра стала значно погіршуватися. Після часткового руйнування Антонівського мосту в Херсоні логістика значно ускладнилась.

9 листопада 2022 року командувач російською групою військ генерал Сергій Суровікін оголосив про виведення військ з Херсона і правого берега Дніпра. За його версією, це необхідно тому, що Херсон та прилеглі населені пункти не можуть бути захищені належним чином, а мирним жителям загрожують обстріли з боку ЗСУ.

10 листопада українські війська звільнили велике село Снігурівка, а через кілька годин село Киселівка, що за 15 кілометрів від Херсона. Наступного дня, 11 листопада, ЗСУ без бою увійшли в Херсон. Варто відзначити, що росіяни відступили цілком організовано, не забувши пограбувати місцеві музеї та вивезти цінне обладнання з місцевих лікарень. Не бажаючи ускладнювати ситуацію, ЗСУ просто чекали, поки окупанти перейдуть на лівий берег по імпровізованому мосту з барж, з’єднаних між собою біля опор зруйнованого Антонівського мосту.

>>> 51. 2023 рік: погіршення ситуації на фронті

Зміст

Багато українців у соцмережах звинувачують Зеленського в тому, що він “віддав у полон” понад 2000 захисників Азовсталі. Однак, ці твердження є безпідставними. Дії Зеленського в ті дні були максимально адекватними. Ситуація зайшла в глухий кут, і іншого виходу просто не було. У бійців “Азова” та морських піхотинців 36-ї бригади було лише два варіанти: загибель або здача в полон. Запаси продовольства в бункері практично закінчились.

На початку травня 2022 року бої біля металургійного заводу майже припинилися. Українські військові ховалися в підземних укриттях металургійного заводу, лише час від часу здійснюючи вилазки на поверхню. Окупанти, яких мало надихала перспектива вести бої у численних заводських будівлях, обрали тактику застосування важких авіаційних бомб. Підземні бункери Азовсталі мали кілька рівнів, але й вони не могли повністю захистити від ударів тритонних бомб. В ніч на 28 квітня одна з таких бомб зруйнувала підземний госпіталь Азова, що призвело до невстановленої кількості жертв серед пацієнтів і медиків.

Для остаточного захоплення території заводу росіяни не виключали застосування хімічної зброї. 11 квітня 2022 року представник військового командування ДНР Едуард Басурін відкрито висловився про таку можливість. Окупантів зупиняло лише те, що разом з захисниками Азовсталі в бункері ховалися кілька сотень цивільних осіб. Застосування хімічної зброї проти мирного населення загрожувало ще більше погіршити міжнародну ізоляцію Росії, тому в Кремлі вирішили погодитись на варіант, за яким бійцям Азовсталі нібито буде обіцяно “евакуацію” для подальшого обміну.

16 і 17 травня українські військові здалися в полон, вийшовши з бункера на поверхню. Однак уже через два місяці, 29 липня 2022 року, 53 військовополонених з числа захисників Азовсталі були вбиті, ще 73 людини поранені. Один з бараків у таборі Оленівка, куди за день до цього перевели близько 150 полонених, був підірваний за допомогою термобаричного вогнемета. За однією з версій, російські військові підірвали будівлю, щоб приховати факти тортур і позасудових страт. За іншою версією, масове вбивство сталося за ініціативою командування ПВК Вагнер, яке щиро ненавиділи українських націоналістів з “Азова” і не хотіло, щоб вони потрапили на обмін полонених.

Командир полку “Азов” Денис Прокопенко, виконувач обов’язків командира 36-ї бригади морської піхоти Сергій Волинський та ще троє старших офіцерів при здачі в полон були відокремлені від решти військовослужбовців і перевезені до Москви. До 21 вересня 2022 року вони перебували в слідчому ізоляторі ФСБ.

22 вересня в результаті обміну полоненими Прокопенко та інші офіцери опинились у Туреччині. За домовленістю між Зеленським, Путіним і президентом Туреччини Ердоганом Росії видали Віктора Медведчука, затриманого після спроби втечі з-під домашнього арешту. Україна отримала п’ятьох VIP-ув’язнених на чолі з Прокопенком і приблизно 250 інших захисників Азовсталі.

На момент написання цієї книги близько 1700 українських військових, які потрапили в полон у Маріуполі, досі перебувають у різних російських в’язницях. Кремль категорично відмовляється їх міняти, незважаючи на те, що це перешкоджає всьому процесу обміну. Україна, у свою чергу, не має наміру продовжувати обмін полоненими без включення в списки на повернення військових “Азова”.

Що стосується Прокопенка та інших чотирьох офіцерів, то Путін погодився їх обміняти на Медведчука за умовою, що вони залишаться в Туреччині до кінця бойових дій. Ця угода діяла приблизно рік. 8 липня 2023 року, після візиту Зеленського до Туреччини, військовополонених повернули в Україну.

>>> 50. Осінь 2022. Несподіваний успіх української армії

Зміст