Здавалося, успішна осіння кампанія 2022 року, під час якої українська армія звільнила значні території Херсонської та Харківської областей, має всі шанси продовжитися. Хоч і з запізненням, ЗСУ почали отримувати від США та інших західних союзників сучасну артилерію та ракети малої дальності. Особливо ефектно себе показали M142 HIMARS – високомобільні ракетні системи з супутниковим наведенням. На той час, до початку застосування керованих авіабомб, росіяни програвали у високоточній зброї.
Ще однією перевагою ЗСУ стали FPV-дрони. Вперше їх почали активно застосовувати влітку 2022 року. А вже до осені легкі маневрені дрони з вибухівкою за своїм значенням у бойових діях стали майже рівноцінні артилерії. Щоправда, росіяни швидко скопіювали нову технологію і через кілька місяців скоротили відставання в застосуванні FPV-дронів.
У січні 2023 року ЗСУ зіткнулися з серйозною проблемою. Російське командування змінило тактику бойових дій. Вперше це стало помітно на Донбасі, під час атак на міста Соледар та Бахмут. Для штурму українських позицій окупанти почали використовувати малі піхотні групи, сформовані переважно з колишніх в’язнів.
Літом 2022 року, під час боїв за Сєвєродонецьк і Лисичанськ, російська армія досягала успіху завдяки багаторазовій перевазі в артилерії. Така тактика була результативною, але не могла тривати нескінченно. За перший рік бойових дій Росія витратила близько 10 мільйонів артилерійських снарядів при власному виробництві не більше 2 мільйонів на рік. Використання піхоти дозволило не виснажувати запаси артилерії до критичного мінімуму. А оскільки штурмовиками були ув’язнені російських тюрем, питання втрат під час штурмів мало кого хвилювало.
У новій тактиці ведення війни Путіну дуже допоміг Євген Пригожин: давній його знайомий ще з Санкт-Петербурга. Раніше Пригожин не раз виконував для Кремля різні делікатні доручення. Саме йому належала знаменита ботоферма “російських тролів” в Ольгіно, яка зіграла важливу роль у виборах президента США 2016 року. Також Пригожин за допомогою своєї приватної військової компанії “Вагнер” підтримував сирійського диктатора Башара Асада та африканські режими, дружні Росії.
Для участі у війні проти України Пригожину надали майже необмежені повноваження. Щоб збільшити чисельність ПВК “Вагнер” він особисто відвідував виправні колонії, агітуючи ув’язнених підписати контракт. Вертоліт з Пригожиним на борту літав майже по всій Росії, навіть у віддалені райони Сибіру та Далекого Сходу. Злодіям, вбивцям та ґвалтівникам пропонували свободу після 6 місяців участі в бойових діях. Також ув’язненим обіцяли платити по 200 тисяч рублів на місяць (близько 2200 доларів).
За словами Пригожина, шанс загинути за півроку бойових дій становив 15%. Звісно, ця цифра виявилася значно заниженою. 19 липня 2023 року один з командирів ПВК з позивним “Маркс” у Telegram-каналі “Разгрузка Вагнера” заявив, що з 78 тисяч людей, які брали участь у бойових діях, на момент завершення боїв за Бахмут (травень 2023 року) загинуло 22 тисячі, ще 40 тисяч отримали поранення.
Ув’язнені серед бійців Вагнера становили більшість – 49 тисяч людей. Якщо спиратися на дані самих окупантів, то смертність штурмовиків ПВК “Вагнер” в Україні досягла 28%. За даними Міністерства оборони Великобританії, серед засуджених, завербованих Пригожиним, живих залишилося близько 50%.
При атаках на українські позиції найманці “Вагнер” майже не забезпечувалися прикриттям бронетехніки та артилерійською підтримкою. Це призводило до великих втрат у штурмових групах, але частина виживших досягала цілі. Навіть якщо 9 з 10 “м’ясних штурмів” закінчувалися невдачею, десятий штурм призводив до успіху, і українці залишали свої позиції.
У ПВК “Вагнер” була ще одна особливість: колишнім засудженим під загрозою розстрілу заборонялося відступати. В українських Telegram-каналах опубліковано багато відео з допитами полонених вагнерівців, на яких вони розповідали про випадки, коли командири ПВК розстрілювали або забивали до смерті своїх же солдатів.
Події під Бахмутом показали, що українська армія не могла ефективно протистояти подібній тактиці ведення війни. В результаті, вперше за кілька місяців ЗСУ почали відступати. 12 січня 2023 року був залишений Соледар, ще через три місяці жорстоких боїв українські військові відступили з Бахмута.
Незважаючи на невдачі на Донбасі, в цілому українці досить оптимістично дивилися на перспективи війни. У квітні і травні 2023 року їхні надії були пов’язані з майбутнім контрнаступом на півдні, в Запорізькій області. Але він завершився невдачею. ЗСУ не змогли прорвати міцну лінію оборони противника. Після кількох місяців відносного затишшя, у жовтні 2023 року росіяни розпочали власну наступальну операцію: в районі міста Авдіївка, за 15 км на захід від Донецька.
Оборона Авдіївки виявила нову проблему української армії: відсутність добре підготовленої другої лінії оборони. На відміну від росіян, які в червні 2023 року успішно відбили контрнаступ ЗСУ завдяки мінним полям та багатокілометровим окопам, нічого подібного у українців не було. І якщо відсутність мінних полів можна було списати на нестачу мін, то відсутність окопів другої та третьої ліній оборони в районі Авдіївки важко чимось пояснити. Їх просто не викопали.
Не маючи технологічної переваги у високоточній реактивній артилерії, росіяни почали широко застосовувати керовані авіаційні бомби з бойовою частиною від 250 до 1500 кілограмів. Це дозволило російській авіації вести бомбардування з відстані більше 40 кілометрів, не входячи в зону ураження українських систем ППО.
Підсумком кривавих боїв в Авдіївці та прилеглих селах став відступ ЗСУ на менш вигідні позиції. Після захоплення цього міста 17 лютого 2024 року росіяни не змогли глибоко прорвати фронт, як це зробили українські військові на Харківщині, але в цілому ситуація значно погіршилася. Майже на всіх ділянках фронту, крім Херсонської області, ЗСУ перейшли до глухої оборони. На деяких ділянках українська армія вимушено відступила на 20-30 кілометрів. Станом на липень 2024 року перспективи для звільнення окупованих територій не проглядаються.