Як відомо, вживання водієм алкоголю може призвести до автомобільної аварії. Мабуть, ніхто не буде заперечувати це твердження. Але якщо ви за півгодини до поїздки вип’єте 100 або 150 грамів бренді, горілки або якогось іншого міцного напою, це зовсім не означає, що ви обов’язково потрапите в ДТП. Ні, має виникнути сукупність умов, яка призведе до аварії.
Припустимо, п’яний водій — це ризик, який складає в цій сумі 20%. Перевищення швидкості — ще 20%, погана видимість на дорозі — 10%, слизька дорога — 20% і, нарешті, раптова поява на дорозі іншого учасника руху — останні 30%. Все! Бінго! Достатньо чотирьох або навіть трьох компонентів, щоб ви потрапили в ДТП. Але якщо у вас є лише один компонент, а інші умови відсутні, то, швидше за все, вам якось вдасться доїхати до дому.
На момент написання цих рядків війна триває, і воєнний стан в Україні накладає певні обмеження на критику дій влади. Тому українське суспільство ще не повністю розуміє причини російського вторгнення та катастрофічних подій першого місяця війни. Закриття телеканалів Медведчука — лише одна з причин, чому Путін вирішив напасти на Україну. І навіть не головна з них.
Зеленський міг не тільки закрити проросійські телеканали — він міг навіть за допомогою своїх кишенькових суддів дати Медведчуку довічне ув’язнення за державну зраду. І не розпочалася б після цього війна. Але тут є одна умова: якби Україна мала сильну армію та була готова до оборони.
Подальші події показали, що некомпетентні дії українського президента та неймовірна корупція з державними фінансами стали саме тим механізмом, який випустив джина з пляшки. Путін і його підлеглі уважно спостерігали за ситуацією в Україні. І, очевидно, в другій половині 2020 року лідер Росії прийняв рішення готуватися до нападу. Закриття телеканалів Медведчука лише зміцнило його впевненість у тому, що це необхідно зробити до того, як Зеленський піде зі своєї посади.
Існує цілий комплекс причин, чому розпочалася війна. Перша з них уже озвучена. Путін втратив можливість впливати на українську політику політичними методами. Закриття телевізійних каналів, що належали Віктору Медведчуку, різко знизили шанси проросійських сил на наступних виборах.
Наступна причина війни — це провалена підготовка до оборони. Державне оборонне замовлення на 2020 рік в Україні було зірвано. До кінця вересня 2020 року Міністерство оборони не використало понад 20 мільярдів гривень на закупівлю озброєнь і ремонт техніки. Вперше за кілька років, у державному бюджеті 2021 року зменшилося фінансування армії. Уряд і призначений Зеленським міністр оборони України Андрій Таран скоротили або саботували програми переозброєння армії. Зупинена програма виробництва ракет “Вільха”. Держава не виділила фінансування Павлоградському хімічному заводу, який виробляв ракетне паливо. В результаті завод був зупинений, 687 працівників звільнено.
Про катастрофічний стан української армії напередодні війни свідчить хоча б той факт, що за три роки (2019 – 2022) уряд не закупив жодного снаряда для Збройних сил. Тому вже через кілька днів після повномасштабного вторгнення Україна була змушена просити західні країни про термінову допомогу в поставках артилерійських снарядів. До війни президент і його оточення були значно більше зацікавлені в фінансуванні свого мегапроекту “Велике будівництво”. На відміну від армії, тут держава щедро виділяла приватним компаніям десятки мільярдів гривень.
Третя причина — падіння проамериканської влади в Афганістані. Блискавична перемога талібів і зданий без бою Кабул дуже надихнули Кремль. Російські пропагандисти почали транслювати на своїх медійних площадках фантазії про те, як українські чиновники будуть битися за місця в літаках, які відлітають на Захід із Борисполя. Сценарій, за яким влада Зеленського впаде так само, як уряд Ашрафа Гані, розглядався у Москві досить серйозно.
Четверта причина війни − грубі помилки російської розвідки при аналізі ситуації в Україні. Ми не знаємо точно, яку роль зіграли розвіддані на рішення Путіна. Не виключено, що деякі російські аналітики скептично ставилися до можливості повторення афганського сценарію 2021 року. Але Путін вирішив спиратися на дані, які йому більше подобалися. Вони передбачали, що спротив України протримається не більше кількох днів.
Звичайно, Путін вважав себе великим знавцем українського питання. Але тепер уже всім зрозуміло, що він припустився помилки, причому не першої. І в 2004 році під час першого Майдану, і в 2014 році під час другого Майдану, він недооцінив рівень самоорганізації українського суспільства та наполегливо відмовлявся враховувати місцеву специфіку. Путін чомусь завжди використовує радянський шаблон. Він досі вважає, що ситуація в Україні подібна до російської, як це було десятки років тому за часів СРСР.
Справді, українці дуже схожі на росіян. Однак є й істотні відмінності, не тільки у ментальності, а й, що важливіше, в громадських відносинах. За 30 років незалежності в Україні з’явилися потужні громадянські і політичні інститути, які не допустили закріплення авторитаризму та повернення до російсько-центричної моделі розвитку.
Путін недооцінив вплив Західної України, яка в історії країни кілька разів грала роль “українського П’ємонту”, катализатора національного відродження. Він недооцінив роль українських церков (Київського патріархату, який пізніше трансформувався в ПЦУ, і греко-католицької церкви). Путін не звернув увагу на наявність в Україні демократичних партій, представлених у парламенті. І, нарешті, він не врахував вплив українських олігархів.
Усі ці причини відсутні в Росії. Там немає регіону, де живе чверть населення країни, і який повністю відкидає євразійський вектор розвитку. Там немає натяку на самостійну громадську позицію Російської православної церкви. І, звичайно, в Росії демократична опозиція вже давно не представлена у парламенті, а олігархи чітко засвоїли правило не грати в політику.