Ймовірно, причини повномасштабного вторгнення в Україну слід поділити на дві окремі групи: ті, які сформували у Путіна стійке бажання приєднати українські території до Росії, та ті, які вплинули на рішення, що цей момент настав.
Не секрет, що Володимир Путін давно розмірковував про приєднання України, задовго до Зеленського, Порошенка та втечі Януковича. Перші тривожні сигнали виникли ще в 2003 році, під час конфлікту навколо острова Тузла. Ситуація з Тузлою показала, що російський президент не виключає можливість вирішення спірних питань з Україною за допомогою зброї. Нагадаю, що Кучма та Путін пішли на деескалацію цієї прикордонної суперечки лише після дислокацію на острів Тузла українських десантників, коли ситуація була за крок від стрілянини між обома берегами Керченської протоки.
П’ять років потому, у квітні 2008 року, під час закритого засідання Ради Росія − НАТО Володимир Путін відверто натякнув Джорджу Бушу-молодшому, що у випадку приєднання України до Північноатлантичного альянсу ця країна може втратити державність.
Далі, як відомо, стан пацієнта почав погіршуватися. Путін став все більш озлобленим і у лютому 2014 року вирішив скористатися втечею Януковича для анексії Криму. Більшість експертів вважають, що в своєму ставленні до українського питання господар Кремля потонув у коктейлі, основним компонентом якого були імперські амбіції. До інших складових цього напою входили: ностальгія за СРСР, образа за розширення НАТО на країни Східної Європи, некомпетентність, манія величі та визнання незалежності Косова.
Останній прецедент, на думку Путіна, розв’язав йому руки, оскільки визнання незалежності Косова з боку США та інших країн Заходу суперечило Гельсінському пакту 1975 року про непорушність кордонів європейських держав. Оливкою на паличці стала знаменита цитата Збігнева Бжезінського про те, що Росія без України ніколи не стане імперією. Наприкінці 90-х його книга “Велика шахова дошка” мала великий успіх, як в Україні, так і в Росії. І, звісно, на Путіна вона теж справила враження.
Існував цілий перелік причин, чому Путіну потрібна була Україна. Ця країна одна з небагатьох, які володіють повним циклом авіабудування, має технології та промислові потужності для космічного ракетобудування, входить у десятку найбільших світових виробників металургії та є одним з найбільших експортерів продовольства. Крім того, це величезний людський ресурс, який може десятиліттями підживлювати демографію та економіку Росії.
Ще одна причина війни полягала в бажанні не допустити інтеграції України в Європейський Союз. Багата, успішна та демократична Україна — найстрашніший нічний кошмар Путіна. Він просто не міг допустити, щоб українці жили краще, ніж росіяни. Російський президент міг “не помічати” успішну трансформацію країн Східної Європи, але успіх України став би найгіршим нагадуванням його власної недолугості.
Немає країни в світі, багатшої природними ресурсами, ніж Росія. Вона володіє величезними покладами золота, алмазів, нафти, газу, кольорових металів. За гроші, отримані лише від експорту сировини за кордон, у Росії можна було б побудувати кілька нових міст, не гірших за Дубай. Але все, чого Путін досяг після 23 років свого правління — це мінімальна зарплата росіян на рівні 200 доларів на місяць.
Справа навіть не вступі до НАТО. Мета всієї цієї історії полягає лише в завоюванні або знищенні України. Естонія давно є членом НАТО і відстань між кордоном Естонії та Санкт-Петербургом всього 125 кілометрів. Це майже в чотири рази менше за відстань від українського кордону до Москви. Тому риторика Путіна про “підльотний час літаків НАТО” чи “війська НАТО біля кордонів Росії” — це аргумент, розрахований лише на внутрішню аудиторію.
У квітні 2014 року, коли Путін після анексії Криму почав гібридну війну на сході та півдні України, він сподівався малою кров’ю захопити кілька областей. Але “російська весна” завершилася невдало всюди, крім Донбасу. І навіть там все пішло не так, як планувалося. Гібридні методи, які ефективно показали себе в Криму, перестали працювати, і вже до літа ситуація переросла в збройне протистояння низької інтенсивності.
Повноцінна війна тоді не входила в плани Володимира Путіна. Про це він згодом, у 2023 році, згадував як про свою велику помилку. І хоча в серпні 2014 року російський президент використав російську регулярну армію для розгрому українських сил під Іловайськом, легенда про “повстання народу Донбасу” використовувалася аж до початку повномасштабного вторгнення. Путін до останнього сподівався, що йому все ж вдасться повернути Україну в російську сферу впливу політичними методами.
Варто зазначити, що навіть за два тижні до початку війни більшість політиків в Україні не вірили в можливість масштабного вторгнення, настільки неймовірною була сама думка про це. Не тільки Зеленський, але навіть Порошенко та Тимошенко. Це просто не вписувалося в будь-яку раціональну логіку. Усі розуміли, що зараз зовсім інша ситуація, ніж у 2014 році. Росію в разі початку війни чекають катастрофічні наслідки. Але українські політики не врахували, що Путін у своїй ненависті до України здатний на ірраціональні вчинки. Він авторитарний диктатор, для якого навіть смерть десятків тисяч співгромадян мало що значить.
Можливо, якби Путін був злим генієм, у нього все б вийшло. І Україна, крім “невиправно націоналістичних” західних областей, вже була б розділена на три-чотири нових федеральних округи Російської Федерації. Але Путін не злий геній. Найточніше його описав колишній голова Центрального банку Росії Віктор Геращенко: “Путін − це звичайний трієчник”. Посередність, яка опинилася на вершині лише тому, що його колись обрав Борис Березовський.
У своєму ставленні до України Путін неодноразово допускав дві великі помилки. Він переоцінював радянське минуле та не враховував місцевих особливостей української політики. Путін вважав, що Україна все ще залишається колишньою радянською республікою, яка випадково та незаслужено здобула незалежність. І його історична місія полягала в тому, щоб виправити цю помилку.
Існує версія, що захоплення України мало стати першим етапом на шляху до інших війн. І що Україна для Путіна представляє інтерес перш за все як джерело ресурсів: економічних, логістичних і, що найважливіше, людських, для подальшої експансії в Східну Європу. Російський президент насправді не готувався до повноцінної війни. Він щиро вважав, що це буде двотижнева спецоперація, подібна до анексії Криму або придушення “празької весни” 1968 року. А вже далі, поглинувши Україну, Путін міг використовувати цей додатковий ресурс для справжньої війни з НАТО. Українцям у цьому плані готувалася роль гарматного м’яса. Вони, разом з бурятами та тувинцями, повинні були штурмувати в складі російської армії Ригу, Варшаву, а може навіть і Берлін.
Це лише одна з версій. Аргументом проти неї виступає те, що згідно з планом військових дій, який потрапив у руки українських військових, російська армія не збиралася окупувати західні регіони України. Росіяни боялися, що наявність там “ворожого населення” могло перерости в довгу партизанську війну. За задумом Путіна, Західна Україна мала стати проросійським протекторатом на чолі з новим режимом Віші або перейти до Польщі після розділу сфер впливу між Росією та Заходом. Закарпаття перейшло б під владу Угорщини. Приблизно так мала виглядати “нова Ялта” в розумінні Путіна.
Ми не знаємо, що насправді було в голові у Путіна, коли він планував цю авантюру. Точно відомо одне: він дуже сильно переоцінив можливості своєї країни та своєї армії.