Чи міг Порошенко ефективно протистояти Коломойському? Про це ми детально поговоримо трохи згодом, а поки давайте розглянемо, що собою уявляла система влади того часу. Україна в 2014-2019 роках все ще залишалась країною з високим рівнем корупції. При цьому масштаби розкрадань державного бюджету за часів Порошенка були значно менші, ніж за попереднього президента Януковича, який після своєї втечі до Росії залишив країну фактично з порожнім бюджетом.
Перед виборами 2019 року противники Петра Порошенка звинувачували його в тому, що він не викоренив корупцію. Більше того: соратників президента Ігоря Кононенка та Олександра Грановського підозрювали в причетності до афер в енергетиці та розкраданнях на хімічному Одеському припортовому заводі.
Справді, цей завод завжди був доїльною коровою для будь-якого президента без винятку, від Кучми до Зеленського. Оскільки Одеський припортовий знаходився в державній власності, керівники цього підприємства за домовленістю з Києвом регулярно вигадували різні хитромудрі схеми, в результаті яких завод отримував мінімальний прибуток, а комерційний партнер — максимальний. Кожен президент, маючи цей величезний генератор чорних готівкових коштів, вперто не бажав приватизувати ОПЗ. Він і досі знаходиться у власності держави. І як ви розумієте, якщо Одеський припортовий і приносить доходи, то точно не в державний бюджет.
Помітно, що після зміни влади Офіс президента Зеленського та підлеглі йому чиновники Генпрокуратури, Державного бюро розслідувань та СБУ так і не змогли знайти жодного криміналу на Порошенка. Незважаючи на те, що всім очевидно, як Зеленський ненавидить свого попередника, жодної корупції в його діях так і не знайшли. Але для українських антикорупціонерів та журналістів було достатньо того, що Порошенко за час свого президентства не зміг або не захотів зробити Україну вільною від корупції. Все це закінчилося тим, що абсолютна більшість громадських активістів вирішили зробити інфантильний протест в дусі ображеного 16-річного школяра. Не беручи до уваги професійні якості кандидатів у президенти, вони проголосували за некомпетентного популіста, пов’язаного з найнебезпечнішим олігархом України.
Порошенко не викоренив корупцію з двох причин. По-перше, у нього не було достатньої кількості депутатів для зміни законодавства. По-друге, він не мав для цього особливого бажання. Як і кожному президенту до нього і після нього, замість знищення судової мафії Порошенку було набагато зручніше в ручному режимі домовлятися про те чи інше судове рішення. Поки він обіймав посаду президента, більшість суддів прислуховувались до порад чиновників його Адміністрації. І Порошенка це влаштовувало.
Фундаментальна основа української корупції — безкарність суддів, яка дозволяє їм виносити неправомірні судові рішення на користь зацікавлених осіб. Вирішити цю проблему можна лише зміною Конституції. Як виявилося, судова гілка влади в Україні не здатна до самоочищення шляхом контролю з боку Вищої ради правосуддя. Боротися з корупцією в судовій сфері можна лише скасуванням недоторканності суддів і притягненням їх до кримінальної відповідальності за винесення незаконних рішень. Для цього президенту або іншим ініціаторам зміни Конституції потрібно мати в парламенті не просто коаліцію з 226 депутатів, а конституційну більшість (300 депутатів).
Парламентська більшість, яка теоретично повинна була стати опорою реформ Порошенка, представляла собою хитку конструкцію, створену з пропрезидентської партії “Блок Петра Порошенка” (132 депутати) та партії “Народний фронт” (82 депутати).
Інші фракції, які приєднались до коаліції на початку роботи Верховної Ради 8-го скликання (2014 – 2019 рр.), вийшли з неї вже через рік-півтора. Спочатку відпала фракція Радикальної партії Олега Ляшка, а потім “Батьківщина” Юлії Тимошенко та “Самопоміч” мера Львова Андрія Садового. З 2016 року пропрезидентська коаліція нараховувала мінімальну кількість депутатів. Під час розгляду важливих законопроектів депутатські голоси періодично доводилося купувати. Такі реалії української політики.
Наприклад, у грудні 2016 року коаліції не вистачало голосів для ухвалення бюджету на наступний рік. Фракція Радикальної партії, яка на той час вже вийшла з коаліції, люб’язно погодилася підтримати законопроект. Однак виявилося, що за це голова фракції Олег Ляшко попросив включити в майбутній бюджет виділення 600 млн гривень (близько 25 млн доларів) на закупівлю пожежних машин на заводі “Пожспецмаш” у Чернігівській області. Цей завод належав голові місцевого відділення Радикальної партії. Двома роками раніше Ляшко вже лобіював закупівлю пожежних машин на цьому ж підприємстві, але тоді сума була втричі меншою: всього 200 млн гривень. Подібні лобістські схеми діяли і з іншими фракціями та окремими депутатами.
Як і Зеленський, лідер Радикальної партії Олег Ляшко був популістом, який легко роздавав виборцям найрізноманітніші обіцянки. Цікавий факт з його біографії: на початку 90-х років Ляшко був засуджений за шахрайство. Він відсидів кілька років у в’язниці та вийшов за амністією 1996 року з нагоди прийняття Конституції та 5-ї річниці Незалежності України.
Різниця між Ляшком і Зеленським відчувалася в масштабах електоральної бази. Якщо Зеленський зміг об’єднати навколо себе максимально широкі шари населення практично з усіх регіонів країни, то Ляшко орієнтувався в основному на малоосвічених сільських виборців Центральної частини України. В результаті більш потужний популістський проект Зеленського “Слуга народу” поглинув електорат Радикальної партії. На позачергових виборах 2019 року партія Олега Ляшка не подолала 5-відсотковий бар’єр для входу в парламент.
Через постійну нестачу депутатів для ухвалення потрібних законопроектів фракція “Народний фронт” отримала золоту акцію. Практично все залежало від позиції її керівництва: Олександра Турчинова (голова Ради безпеки, виконуючий обов’язки президента у 2014 році), Арсенія Яценюка (прем’єр-міністр 2014-2016 рр.) і Арсена Авакова (голова МВС 2014-2021 рр.). З останнім у Порошенка виникли серйозні проблеми, особливо наприкінці п’ятирічного терміну президентства.
Аваков майже відкрито працював проти Порошенка та координував свої дії з Коломойським. Наприклад, узимку 2019 року, під час виборчої кампанії, поліція, якою керував Аваков, прикривала групи “активістів” з “Національних дружин” (цивільний підрозділ “Азову”), які їздили від міста до міста вчиняти хуліганські дії на мітингах за участю президента.
Конфлікт між Аваковим і Порошенком бере свій початок у 2015 році, коли сина міністра звинуватили в корупції. У лютому 2015 року Міністерство внутрішніх справ, яке очолював Арсен Аваков, вирішило замовити у компанії його сина Олександра Авакова 5000 рюкзаків за цінами значно вищими за ринкові. Ця класична корупційна схема могла б пройти непоміченою, але через деякий час українські ЗМІ опублікували відеозапис, зроблений прихованою камерою, на якій Аваков-молодший у кабінеті заступника свого батька, Сергія Чеботаря, обговорював деталі закупівлі рюкзаків.
Після того, як відеозапис наробив шуму в соціальних мережах, проти Олександра Авакова порушили кримінальну справу, суд арештував його майно. Але після трьохрічного розслідування справа завершилась нічим і навіть не дійшла до суду. Арешт з майна сина міністра зняли, і він продовжив жити звичайним життям, так і не провівши жодної ночі в слідчому ізоляторі. Тим не менш, Аваков-старший звинуватив у проблемах свого сина президента Порошенка. На його думку, Порошенко міг зупинити справу ще на самому початку, але не захотів цього зробити. Арсен Аваков залишився на посаді міністра, але затаїв велику злобу на президента.
Мабуть, найбільш красномовно політичну слабкість Порошенка описує той факт, що він не міг звільнити Авакова з посади глави МВС, хоча теоретично мав таку можливість. Враховуючи, що Аваков був одним із лідерів Народного фронту, це б автоматично зруйнувало коаліцію. Після дострокових виборів прем’єром могла стати людина, значно менш лояльна президенту, ніж Яценюк.
Ну і останній штрих до портрета Авакова та його ролі в усій цій історії. Після перемоги Зеленського Коломойський деякий час перебував у ейфорії, тому охоче давав відверті інтерв’ю. В одному з них скандальний олігарх заявив, що “Зеленський − наша спільна з Аваковим перемога”.