2 березня 2014 року виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов призначив Ігоря Коломойського головою адміністрації Дніпропетровської області. Розрахунок Турчинова в цілому був вірний. Після втечі президента Януковича та повного колапсу центральної влади потрібно було стабілізувати країну. Найкраще для цього підходили регіональні лідери: найвпливовіші та найбагатші люди. В ті дні за підтримки російської армії відбувалася анексія Криму. Не маючи сил протистояти Путіну в Криму, київські політики боялися реалізації подібного сценарію в інших областях.
Навесні 2014 року інтереси української держави та олігарха Коломойського співпали. Олігарх побоювався, що Путін, захопивши Україну, забере його активи. Тому без вагань прийняв пропозицію Турчинова. Але 3 березня, наступного дня після свого призначення головою ОДА, Коломойський, який завжди любив поговорити на публіку, допустив помилку. Під час телеінтерв’ю він назвав Путіна шизофреніком, який бажає відродити СРСР або Російську імперію. Зрозуміло, що після цих слів Коломойський став одним із головних ворогів російської пропаганди. Пізніше олігарх пом’якшив свою риторику щодо Путіна і вже не допускав проти нього гострої критики, навіть у 2022 році, після повномасштабного вторгнення.
Треба визнати, що Коломойський у ввіреній йому області швидко зумів навести лад. Проросійські сили та їхні лідери в Дніпропетровську були нейтралізовані. Як це було зроблено, ніхто особливо не цікавився. Когось купили, когось погрозами змусили втекти з країни, а хтось взагалі зник у невідомому напрямку. Коломойський та його підлеглі були настільки потужною та впливовою силою в Дніпропетровській області, що ніхто з проросійських сил не ризикнув їм протистояти. Навіть батько і син Вілкули, перший з яких був мером Кривого Рогу, а другий при Януковичі деякий час очолював область.
Так, у 2014 році Коломойський врятував Дніпропетровську область від “русского мира”, про що він завжди з гордістю згадує. Втрата Дніпропетровська могла відколоти від України відразу кілька областей, як мінімум Запоріжжя. Але, на щастя, цього не сталося.
У сусідньому Донбасі ситуація склалася більш драматично. У тому ж березні 2014 року Турчинов запропонував найбагатшій людині України − олігарху Рінату Ахметову − очолити Донецьку область, але той відмовився. Враховуючи його вплив у регіоні, він міг легко протистояти проросійським силам, які в той час перебували на стадії вуличних мітингів і захоплення будівель місцевих адміністрацій. Ахметов помилково вважав, що ці протести цілком можна контролювати і все скоро завершиться. Однак ситуація швидко перейшла у стан військового конфлікту, а Ахметов втратив практично всі свої підприємства і шахти на контрольованій росіянами частині Донбасу.
Через два місяці після анексії Криму, у травні 2014 року, стало зрозуміло, що боротьба з російською гібридною агресією обмежиться лише Донбасом. У Одесі, Харкові, Запоріжжі і Дніпропетровську ситуацію вдалося стабілізувати. Коломойський продовжував керувати дорученим йому регіоном, але було помітно, що йому це не дуже цікаво. Більшу частину свого часу він проводив не в Дніпропетровську, а в Києві або зі своєю родиною у Женеві. Фактичними керівниками області стали два заступники губернатора: відомий рейдер з групи Коломойського Геннадій Корбан та його друг, майбутній мер Дніпра (нова назва Дніпропетровська з 2016 року) Борис Філатов.
Варто зазначити, що кілька років потому, коли Корбан і Філатов розірвали відносини з Коломойським і вийшли з-під його впливу, у них обох почалися проблеми на рівні президента. Порушивши Конституцію, Зеленський позбавив Корбана українського громадянства та заборонив йому повертатися в Україну. Філатов неодноразово опинявся на межі відсторонення від посади міського голови.
Обіймаючи посаду голови Дніпропетровської області, Ігор Коломойський значно розширив свою діяльність. Раніше, за часів Януковича, він поводив себе досить обережно, побоюючись, що син президента Олександр, відомий також як “Саша-стоматолог”, колись спробує відібрати частину його активів. Але після подій 2014 року та успішної нейтралізації російської загрози Коломойський почав діяти більш нахабно. Судячи з усього, він вважав, що його нагородою має стати частина державного майна.
На початку 2015 року у відносинах між Ігорем Коломойським і новим президентом Петром Порошенком виникає напруга. Олігарх, який з 2009 року керував державним підприємством “Укртранснафта” через свого бізнес-партнера Олександра Лазорко, запропонував викачати з магістрального нафтопроводу 675 тисяч тонн технологічної нафти. У той час через військові дії на Донбасі цей нафтогін не використовувався за призначенням, і, до того ж, існувала небезпека, що нафту з труби на своїй ділянці можуть викачати проросійські бойовики.
Через деякий час “Укртранснафта” спорожнила нафтопровід і залишила викачану нафту в сховищах, які контролювала група “Приват” Ігоря Коломойського. Після цього структури олігарха удвічі підвищили тариф на зберігання. В результаті за цією хитрою схемою держава мала щодня платити Коломойському за зберігання своєї нафти 2,5 мільйони гривень або близько 100 тисяч доларів.
13 березня 2015 року міністр енергетики Володимир Демчишин ініціює звільнення голови правління акціонерного товариства “Укртранснафта” Олександра Лазорко за перевищення витрат на зберігання технологічної нафти на потужностях групи “Приват”. 19 березня відставку затвердили на засіданні Наглядової ради компанії.
Новину про звільнення з державного підприємства свого ставленика Ігор Коломойський сприйняв вкрай негативно. По-перше, Лазорко відмовився виконати рішення Наглядової ради і забарикадувався в своєму кабінеті. По-друге, ввечері того ж дня, 19 березня, до головного офісу “Укртранснафти” прибув сам Ігор Коломойський з десятками озброєних людей. Для України все це виглядало як типовий сценарій рейдерського захоплення. Єдина відмінність: озброєних людей під офіс компанії привіз голова Дніпропетровської області.
За словами голови Наглядової ради “Укртранснафти” Олександра Савченка, який був свідком усіх цих подій, Коломойський погрожував, що “в нього 2000 бійців, і завтра вони всі будуть у Києві, тому що у нього забирають підприємства”.
Історія з “Укртранснафтою” виглядала настільки дикою, що Порошенко вирішив завершити її радикальним рішенням: звільненням Коломойського з посади голови Дніпропетровської області. Справа була не тільки в цьому епізоді, звичайно. Коломойський почав поводити себе не тільки як злодій державного майна, а й як потужний політичний гравець. Щоправда, був один нюанс: його можливості тоді були обмежені відсутністю власної фракції у парламенті.
25 березня 2015 року, через 6 днів після подій у офісі “Укртранснафти”, Порошенко звільнив Коломойського. Згідно з офіційною формулюванням, губернатор сам написав заяву про звільнення, хоча насправді ініціатива йшла від президента.
Перед оголошенням про відставку Порошенко і Коломойський провели багатогодинну зустріч. Як з’ясувалось пізніше, головною темою розмови було “мирне співіснування” між ними після відставки. За неофіційною інформацією, Порошенко пообіцяв Коломойському не чіпати його бізнес-інтереси та не переслідувати Лазорко, який своїми діями заробив, як мінімум, на кілька років в’язниці. І дійсно, після цього колишній голова “Укртранснафти” спокійно виїхав до Лондона, а українські правоохоронці не подавали його в міжнародний розшук. Зі свого боку, Коломойський пообіцяв президенту не йти в опозицію до нинішньої влади “заради миру в Україні”.
Звільнивши корупційного олігарха з високої державної посади, Порошенко зробив те, що на його місці зробив би будь-який глава держави. Принаймні, якщо мова йде про цивілізовані країни світу. Але при цьому український президент допустив фатальну, як виявилося пізніше, помилку. Він залишив Коломойського зі страшною зброєю в руках – загальнонаціональним телеканалом, завдяки якому олігарх міг формувати громадську думку.
Путін пройшов через щось подібне у 2000 році. І на відміну від Порошенка він точно знав, що ворогів не можна залишати зі зброєю. Спочатку він відібрав у олігарха Березовського контроль над найпопулярнішим у країні телеканалом ОРТ, потім змусив олігарха Гусинського продати державному “Газпрому” ще один національний канал — НТВ. До 2000 року Березовський і Гусинський наївно вважали, що їхнього впливу на ЗМІ достатньо, щоб створювати проблеми Путіну і обмежувати його вплив. А виявилося, що кримінальна справа проти власника телеканалу може швидко і ефективно нейтралізувати і телевізійного кілера Сергія Доренка на ОРТ, і вдумливого аналітика Євгена Кисельова на НТВ, і всіх інших журналістів.
Порошенко цього не розумів. Він сподівався на перемир’я, тому що йому це пообіцяв шахрай, який більшу частину свого дорослого життя грабував державні підприємства. Як пізніше виявилося, відставка Коломойського запустила ланцюг подій, які привели естрадного коміка Зеленського до перемоги на президентських виборах.