У перші роки незалежності українці мали великі надії на майбутнє. І справді, у 1990 році Україна та Польща перебували на однаковій стартовій позиції. Рівень життя громадян в обох країнах майже не відрізнявся. Україна навіть мала перевагу у вигляді більш розвинутої промисловості.
Однак далі ситуація розвивалася за різними сценаріями. Зволікання з ринковими реформами не дозволило Україні реалізувати свій промисловий потенціал. Управління державними фінансами та підприємствами було вкрай неефективним. У 1993-1994 роках країна побила світовий рекорд гіперінфляції. Частина населення, зіткнувшись з безробіттям та падінням рівня життя, почала шукати роботу в країнах Центральної та Західної Європи. У 1995 році ситуація в економіці почала стабілізуватися, але невдоволення громадян залишалося на високому рівні.
Масові протести шахтарів Донбасу, яким у 1993 році кілька місяців не виплачували зарплату, призвели до позачергових президентських виборів 1994 року, за підсумками яких поміркованого, але нерішучого Леоніда Кравчука змінив “червоний директор” Леонід Кучма. Перший п’ятирічний термін цього президента запам’ятався грошовою реформою (замість обезціненого купона в обігу нарешті з’явилася гривня), стабілізацією фінансової системи та початком приватизації великих підприємств. Щоправда, пізніше виявилося, що кілька металургійних заводів майже за безцінь перейшли у власність зятя Кучми: майбутнього олігарха та власника кількох телеканалів Віктора Пінчука.
У 90-х роках однією з форм прояву невдоволення громадян стала поява протестного електорату. Саме завдяки цим виборцям Кучма зміг перемогти чинного президента Кравчука. Але політтехнологів турбував той факт, що значна частина громадян, які брали участь у виборах, ставили позначку в графі “Проти всіх”. Таким чином, їхні голоси не зараховувалися на користь жодного кандидата.
Політтехнологи Партії Зелених України змогли обдурити невдоволених. Успіх цього політичного проекту показав, що завдяки обіцянкам і маніпуляціям можна змусити голосувати навіть тих, хто вважає, що він поза політикою. Але частка тих, хто продовжував голосувати проти всіх, залишалася досить значною.
Наприклад, у другому турі президентських виборів 1999 року, коли главу держави обирали між Леонідом Кучмою та лідером комуністів Петром Симоненком, майже мільйон виборців (970 тисяч) не підтримали жодного кандидата. У 2004 році, в епічній битві між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем, позначку “Проти всіх” поставили 2,34% виборців або майже 700 тисяч людей. При повторному голосуванні на виборах президента 2010 року, коли в другий тур вийшли Юлія Тимошенко та Віктор Янукович, не підтримали жодного кандидата вже 4,36% або більше 1,1 мільйона виборців. Подібний результат спостерігався і на парламентських виборах.
Ситуація, в якій дорогоцінні для кожного кандидата голоси витрачаються даремно, вкрай турбувала політиків. В ідеалі протестний електорат мав бути розподілений за кон’юнктурними проектами, де кожен виборець повинен обирати свою “партію зелених”. Однак, за винятком 1998 року, реалізувати подібний сценарій виявилося дуже важко. Це довів провал політичних проектів “Жінки за майбутнє” та “Комітет озимого покоління”.
У 2011 році оточення президента Януковича вирішило прибрати з виборчих бюлетенів графу “проти всіх”. Парламентські вибори 2012 року вважалися дуже важливими для Партії регіонів, і політтехнологи, ймовірно, виявили, що скасування цієї графи більше допоможе провладній партії, а не опозиції. Так чи інакше, але рішення прибрати з бюлетеня можливість голосувати “проти всіх” мало значні наслідки не тільки у 2012 році, але й у майбутній перемозі Володимира Зеленського.
Графу “не підтримую жодного кандидата” обирали не тільки протестні виборці, а й ті, хто віддавав перевагу несистемним політикам: шоуменам і популістам, таким як Володимир Зеленський. Якби на виборах 2019 року ця графа залишилася, то Зеленський, звичайно, все одно б переміг. Але ця перемога не була б такою розгромною, з підтримкою в 73%. Тому що абсолютна більшість тих, хто колись голосував “проти всіх”, знайшли свого кандидата — людину, яка зі сцени висміювала політиків і їхні партії.